Колишній івано-франківець Ігор Лимар, який живе у Сибіру: «Я ніколи не чув тут «українець», тільки «хохол»

Ігор Лимар, 48 років, мій однокласник з Івано-Франківська, вже понад 20 років живе в Сибіру. За фахом він геолог.

 

 

Знайшов мене через соцмережу, щоб докричатися до цивілізованого світу з далекої російської Півночі.

 

 

Там його за проукраїнську позицію пресингують місцеві жителі та російська влада.

 

 

Він відверто розповідає, як там і що «за порєбріком», і особливо як українці, котрих у тих автономних округах понад 50 відсотків населення, почуваються під час війни з РФ.

 

Але про всяк випадок просить не називати місто, в якому мешкає.

А втікати він із «сибірських руд» таки усправжки вирішив, аби вижити. Оскільки відчуває постійну неприязнь та загрозу від місцевих: «мужиків» із трубопроводу, на якому він працює інженером, чиновників із адміністрації того ж трубопроводу та навіть колишньої дружини — запеклої «путінки», яка приїхала колись давно на ці землі корінних народів будувати той самий трубо­провід.

 

«Той самий», який транзитом повзе через нашу «неньку» Україну. «Якщо ви постукаєте у своїй кухні по газовій трубі, — жартує Ігор, — то я можу й почути». 

 

Отож, понад двадцять років тому він поїхав на Північ працювати на газопроводі і залишився там, бо одружився.

 

У нього народилася донька, з якою нині він не може спілкуватися через рішення суду, який розлучив пару через звинувачення дружини, що він «бандера» і його треба судити як шпигуна України.

 

Таке в його сім’ї почалося після подій на українському Майдані. Дружина покинула Ігоря — через його походження і проукраїнську позицію. 

 

«Якщо навіть родини розвалюються в цій атмосфері тотального нагнітання ненависті, — каже він, — то ви можете уявити ставлення на роботі, в магазинах, у транспорті. Всі тут «стирчать» у телевізорах і тупо вірять помиям, що ллються з Москви.

 

Найбільше ненавидять, звісно, американців, ревнуючи до них, мов жебраки до багачів. У Росії краще, ніж серіали, дивляться вічно святу програму «Врємя» — рупор пропаганди. Така російська ментальність — ненавидять тих, кого скажуть ненавидіти, і співають дифірамби тим, кому кажуть співати, — сирійському президенту, іранцям». 

 

Цікавлюся, як переслідують українців. Ігор розповідає, що правоохоронці взагалі не церемоняться, «даішники», наприклад, можуть зупинити і ні за що витягнути з авто та кинути обличчям у сніг, у громадських місцях нерідко обзивають фашистами, шпана з ножами нападає поночі, а влада нагло замовляє вбивства активних.

 

«Впізнають нас по акценту. Жоден українець не приховає свого акценту, перейшовши на російську. Протягом останніх п’яти років на мене замахувались кілька разів, забирали до поліції, а там знущалися і били.

 

Правду шукати в російській поліції — те саме, що бліх на шкурі невбитого ведмедя. Лиш подумайте: на сибірських теренах нині опинилися в заручниках мільйони українців, які сюди потрапили в 70-80-ті роки минулого століття», — каже Ігор Лимар.

 

То чому ж наші не повертаються до України? «Багато з українців отримали російське громадянство ще до війни, тому юридично вже не є громадянами України. А ті, хто не змінили громадянства, давно обзавелись родинами, нерухомістю, яку тут, в Азії, продати нині майже нереально — вона нічого не варта, коштує копійки, — пояснює мій співрозмовник. — Однак є ще одна проблема для бажаючих покинути ці «заробітки» — російська влада.

 

Виїжджаючих просто ловлять у потягах і знімають на станціях, пред’являють «імовірне шпигунство» — і до тюрми. Таких випадків мені відомо багато. Накази згори, з Кремля, та повсюдна ненависть до українців як до нації провокують спалахи «репресій».

 

Під час введення санкцій проти РФ українці Сибіру втратили можливість і нормального контакту з родинами в Україні. Навіть зароблені гроші пересилати не можуть. Бо нема тепер жодної західної системи пересилки фінансів — ні «вестерн юніон», ні «манігрем», ні інших.

 

Навіть із картки на картку не можна. Передаємо через тих, хто їде додому, на свій страх і ризик. З одного боку — труднощі. Зате з другого — приємно, що кацапам по пиках нарешті дісталося!» — сміється Ігор.

 

«То як ти збираєшся вибиратися звідти?» Ігор довго дихає в трубку, а потім зізнається: «Якщо втікати, то вже не в Україну, а кудись на Захід. Чому? Тому що, навіть діставшись до українсько-російського кордону потягом чи на авто, можна його не перетнути: схоплять — і за ґрати!»

 

Ігор каже, що має побоювання, а раптом уже наші, українські, прикордонники затримають як засланця з ворогуючої РФ? (Між місцевими ще й досі ходять чутки, що в Україні затримують тих, хто в’їжджає з-за «порєбріка»). Російська пропаганда, судячи з усього, добре працює, якщо такі, як Ігор, мимоволі бояться своїх же співвітчизників. Якщо роками їх називати фашистами, то хоч не хоч, а сумніви дадуть паростки…

 

Якщо хтось і наважується виїхати, то лишають квартири і навіть із роботи не звільняються — беруть відпустки і їдуть, але назад не повертаються. 

Працюючи на безлюдних просторах у снігах, при лютих морозах нижче -50 взимку, а влітку — у бруді й мошкарі, між трясовинами, Лимар «дослужився» до начальника лабораторії дефектоскопії — перевіряє рентгенівськими променями зварювальні шви на трубо­проводі, по якому в Європу йде газ.

 

«Одного разу навіть «зварювальники» напали, бо, бачте, «хохол» посмів придертися до якості швів, — розказує далі Ігор Лимар.

 

— Побили, бо їх було більше, і відступили, тільки коли підоспіли наші хлопці. Росіяни завжди відступають, коли їх менше, і нападають тільки коли мають перевагу... А щодо слова «хохол», то я ніколи не чув тут «українець».

 

Останнім часом на українців стали полювати банди скінхедів та запеклі шовіністи, яких, безперечно, плодить влада. Використовує для «покарання хохлів». Це робиться не для того, щоб ми їхали звідси, приміром. Це наслідок тривалого промивання мізків і сіяння ворожнечі. Тому в містечку запросто можуть напасти на випадкового вечірнього перехожого, якщо почують український акцент».  

 

Ігор розповідає, що на нього теж нападали двічі, і двічі дивом залишився живим.

 

«Одного разу мені ребра поламали, не добили, бо свої набігли і відбили. Навіть стрілянина вчинилася! Надіюся, третього разу не буде, бо встигну вибратися з цих снігових кучугур, — каже він і детальніше розповідає про місцевих «нациків».

 

— Ці шовіністи і скінхеди мають свою атрибутику, прапори, татуювання, нагороди за голову «нєрусского», свою ієрархію, свої маніфести. Пішки ввечері краще не ходити. Тому я старався після виїзду на трубопровід — з авто відразу додому. Живу тепер сам-один. Футболи-хокеї не дивлюся, бо часовий пояс надто пізній. Та й у соціальні мережі порівняно недавно потрапив — коли переїхав у район із інтернетом (він тут є далеко не скрізь)».

 

«Але зовсім нестерпно стало останнім часом. До нас добралися так звані «біженці з Донбасу» — проросійські моральні виродки, — продовжує Ігор Лимар. — Їх тут зустрічають, як героїв, бо більшість із них воювали проти України. Сепаратисти в Росії отримують чиновницькі портфелі й зухвало «відіграються» на українцях Сибіру. Їхні розповіді про «жорстоких бандерівців» — жирне доповнення до пропаганди ТБ». 

 

Під час щоденних виїздів із «посьолка» на трубопровід Ігор часто залишався ночувати «на трасі», у вагончиках робітників. Але так було до війни, а зараз він не ризикує, бо вб’ють. Там, де «навколо 500», як співав Висоцький, можуть зробити все, чого програма «Врємя» навчила. 

 

«Прийдуть, відкриють двері вагончика, витягнуть і заб’ють лопатами, а потім у снігу закопають, у вічну мерзлоту, і ніхто й не знайде, бо цивілізація в ці краї ніколи не дійде, — розказує Ігор. — Так сталося з моїм знайомим із Вінниці — поїхав на трубопровід, залишився ночувати — і не повернувся. І ніхто його не шукав — Сибір, морози, бездоріжжя.

 

На тому бездоріжжі у мене з бригадою якось машина заглухла. Ми стояли цілу добу. Спалили з машини всі сидіння, всі ганчірки, килимки з-під ніг, запаску, а потім і колеса. Нас випадково порятували заблукалі «зальотні». Тоді я вперше подумав: «І навіщо мені ця околиця світу — їхня задрипана Раша?».

«Невже самі росіяни не виїжджають із Півночі в більш-менш окультурені краї своєї «необ’ятної»? — запитую Ігоря.

 

«Я колись їздив у тривале відрядження на Чукотку. Тоді ще там був губернатором знаменитий власник «Челсі» Роман Абрамович, — згадує він. — Він допомагав усім бажаючим переїхати з Чукотського півострова на південь Сибіру, де жити не так «стрьомно», як на мисі Дежнєва. Тоді будинки для тих переселенців будували українці. Нині таких ініціатив ніхто не проявляє». 

 

Я згадав, що про це переселення мені розповідав мандрівник Микола Хрієнко, який пішки пройшов від Уралу до Чукотки через усю Колиму.

 

Він розказував цікавий факт — ці будиночки українські заробітчани пофарбували кольорами українського прапора. Знизу до вікон — жовтим, а вище вікон до стріх — синім».

 

«Нині за таку ініціативу місцеві жителі вийшли б з дубельтівками (а зброя тут у всіх є) і розстріляли б малярів, — відповів Ігор Лимар. — Зараз росіяни інфіковані кремлівською пропагандою і таки здаються хворими, бо всі симптоми видимі: маячня, психічні зриви, припадки люті, словесний понос». 

 

Я знову чую в телефоні важке дихання Ігоря — ми спілкуємося через дзвінок у соцмережі.

 

«Давно треба було їхати, — відповідає. — Але трохи примерз задом — спершу жінка і доня були, а потім стало пізно — влада руки зв’язала. Проте і ця сувора природа — дуже особлива й багата на приємні моменти. Приміром, перебуваючи у виїзді на трубопровід, я люблю бродити околицями, тайгою чи тундрою, де мерзлоту розворушили екскаватори, і шукати у ґрунті дорогоцінне і напівдорогоцінне каміння. Здебільшого агат. Я ж геолог у душі, тому не можу не ритися у землі».

 

Коли Ігор розповідає про своє хобі, в нього навіть голос змінюється — видно, що ця тема йому цікава і приємна.

 

«Агат — це такий тонко-смугастий різновид халцедону. Смужки на нім можуть бути різних відтінків, від світло-рожевих до сургучево-коричневих. Це краса, це прозорий камінь, який світиться, якщо його покласти на мобільний телефон чи на настільну лампу.

 

Я назбирав уже два великі ящики, і вони теж якорем тримають — шкода залишити, а з ними митниця не випустить. Колекція! Втім вони не настільки коштовні, якщо ти про гроші. Їх ніхто не купить. Вони мені дорогі як знахідки. Це тільки моє», — сміється. — Якось мені через них довелось життям ризикнути». «Життям?» — дивуюся.

 

«Забрів я тундрою кілометрів на три від труби, — каже він, — і знайшов екземплярчик — просто диво природи. І раптом чую за спиною ревіння. Оглядаюся — ведмідь! Бурий, височенний, як «снігова людина», бо на задні лапи став. Дяка Богу, я мав зброю. Випустив два набої йому в голову з двостволки. Клишоногий сів,  але потім встав і пре знову. Та в мене ще два пістолети в рюкзаку були. Встиг витягти, поки він сидів, випустив усі кулі». 

 

«Вбив ведмедя?» — не стримую подиву. «Так. До речі, тут  цілком легально можна замовити таку «туристичну послугу». Навіть на білого ведмедя. В Росії дозволили полювати на білих, бо, бачте, «глобальне потепління їх і без нас знищить».

 

Тому і відстрілюють, мов «терористів». Однак тепер у Сибіру, як і по всій Росії, терористами називають нас, українців, — усіх поголовно, цілий народ. Тому раджу кожному тікати, поки путінська істерія не досягла апогею».