Майже через 80 років у Музей Ханенків у Київ повернулася картина французького художника, який творив переважно в Німеччині і залишив цей світ у віці Христа, — П’єра Гудро (1698-1731).
Яскрава алегорична робота тепер має назву «Коханці або Блудний син з повією». А прибула вона в Україну зі США.
«Процес повернення був довгим, і я вдячний нашим американським партнерам за співпрацю. Хочу подякувати також Міністерству закордонних справ, Службі зовнішньої розвідки України, Національній поліції, Посольству США, усім тим, хто долучився до того, щоб цей твір повернувся в рідні стіни.
Сподіваюся, це один iз маленьких кроків до повернення цінностей до України», — сказав під час презентації картини цього тижня у Національному музеї мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків міністр культури та інформаційної політики Олександр Ткаченко.
Дар Василя Щавинського
Картина П’єра Гудро до київського музею потрапила у 1925 році разом з іншими творами, які заповів долучити до зібрання Ханенків колекціонер Василь Щавинський (1868-1924), усе ще мало відомий загалу.
Ще 27 грудня 2019-го музей відзначав день пам’яті уродженця Іллінців (тепер Вінницької області, а раніше Київської губернії), знавця мистецтва та науковця і великого патріота України, — тоді виповнилося 95 років iз часу загибелі достойника у Санкт-Петербурзі від рук вуличних бандитів. За українофільські погляди його вислали з Києва у молодому віці, навчався за кордоном.
Ще у буремному 1917-му Василь Щавинський склав тестамент, де заповів долучити своє художнє зібрання живопису й гравюри старих майстрів до київської колекції Богдана та Варвари Ханенків.
Колекціонер у звернені до Всеукраїнської Академії наук за рік до трагічної смерті писав:
«Не маючи жодного способу переховувати мої малюнки або перевезти їх до Київського музею, я передав 122 iз них по опису до Ермітажу на тимчасовий схов. Московським декретом від 8 березня 1923 р. було оповіщено, що всі художні речі, що переховуються у державних музеях, визнаються як державна власність й власникам не повертаються.
Не маючи на думці перечити цій постанові, я, проте, гадаю, що все ж таки маю рацію піклуватися, аби моя колекція, яка не дуже корисна Ермітажеві, але маючи велике значення для українського музею, була передана згідно зі своїм призначення. Судилося мені значну частину мого віку перебувати за українськими кордонами, але ж я ніколи не покидав думки стати колись хоч у малій пригоді країні, яку я й мій рід завше вважали рідною».
Наступного року після загибелі колекціонера, в 1925-му, у дарунок від його вдови К. Бурикиної-Щавинської Музей Ханенків одержав частину колекції, яка не потрапила на збереження до Ермітажу і лишалася у помешканні подружжя в Петербурзі.
Згодом, завдяки наполегливому листуванню з дирекцією Ермітажу та особистим зусиллям провідного науковця київського музею Сергія Гілярова, надійшла решта творів.
Ще з січня у Музеї Ханенків відкрита для відвідувачів виставка «Дар Василя Щавинського (1868–1924)». На ній і представлено щойно прибулу картину П’єра Гудро «Коханці або Блудний син з повією».
Із колекції Щавинського (168 експонатів) у музеї лишилося лише 29 після Другої світової війни і повернули 30-й твір, уточнює Олена Живкова, заступниця директора з наукової роботи і кураторка виставки.
У роки гітлерівської окупації втрачено майже 25 тисяч експонатів
Відомо, що Василь Щавинський придбав полотно у 1906 році у Санкт-Петербурзі й визначив його як «вільно та віртуозно написаний» шедевр французького малярства XVIII століття.
Однак колекціонер вважав, що автором картини є відоміший французький живописець Жан-Оноре Фрагонар (1732—1806) і дав їй назву «Портрет родини».
Саме так твір було вперше презентовано на виставці «Іскусство союзних народов» 1914 року, влаштованій для підтримки поранених воїнів Першої світової війни.
Ще до Другої світової було введено нову атрибуцію картини. На запит Сергія Гілярова з Києва авторство П’єра Гудро запропонував тодішній директор картинної галереї Ермітажу, знавець французького живопису Валентин Міллер (1896—1938).
Прикметно, що останній радив київському музею обміняти цей твір «маловідомого французького художника» на будь-який «першокласний зразок» із колекції Ермітажу. І, без сумніву, це була хитрість, щоб мати в колекції нову справді перлину живопису. Кияни відмовилися від обміну.
«У XVIII столітті, як ви знаєте, французька культура була взірцем для всього світу: французька мова, французький двір, французький живопис, французька архітектура, французький театр — вона задавала високі стандарти мистецької цінності, — розповідає Олена Живкова.
— П’єр Гудро навчався в Академії мистецтв у Парижі. Він був настільки талановитим, що вже на першому році навчання отримав дві малі медалі Академії мистецтв малярства і скульптури у Парижі. Наслідував манеру свого вчителя Ларжильеєра (всі пам’ятають його величний портрет Короля-Сонця Людовіка XIV). Розкішні парадні портрети на той час могли писати лише французи.
Гудро був одним із найталановитіших учнів, але він зрозумів, що при французькому дворі він не зробить велику кар’єру, тому подався до священної імперії Германської нації, як тоді називалися німецькі князівства, і відразу ж був прийнятий придворним художником. Він написав низку парадних портретів, також створив алтарну композицію для церкви у Мангаймі і низку гостросюжетних моральних картин».
На майстерно виписаній картині жінка звабливо дивиться на чоловіка, вона обіймає його за плечі. Занадто вільна поведінка для парадних сімейних портретів XVIII століття. Саме це диктувало неодноразову зміну назви картини Гудро з колекції київського музею ще до Другої світової: «Портрет родини» — «Портрет подружжя» — «Закохані».
«Залишилося фото 1930-х років, де зафіксована ця картина, — продовжує розповідь Олена Живкова. — Є ще одна світлина, зроблена під час Другої світової війни, у 1942-му: коли окупаційна влада влаштувала тимчасову експозицію, відкриту лише для високопосадовців вермахту. Тоді в нашому «Золотому кабінеті» — залі рококо — були зняті шпалери і разом з іншими нашими експонатами вивезені.
А одна з картин, яка висить на голій стіні на фото, — робота пензля П’єра Гудро. Усі картини, які бачите у музеї, збережені завдяки тому, що музей був евакуйований зусиллями тодішнього директора Федора Овчиннікова влітку 1941 року до музеїв Уфи і Саратова. Після війни все повернулося. А буквально все, що лишалося в Києві, — було розграбовано, 25 тисяч експонатів. Це ще декілька таких самих музеїв».
До музейного «Каталогу творів, втрачених протягом ІІ Світової війни» (1998), картина Гудро увійшла як An Amorous Couple — «Пара закоханих», а в січні 2013 року аукціонний дім «Дойл» заявив до продажу картину П’єра Гудро A Loving Glance — «Закоханий погляд». Попри змінену назву, музейні науковці одразу впізнали у ній розшукуваний твір, і продаж було вчасно заблоковано.
«Я б ніколи не впізнала картину, якби довгі роки не займалася творами мистецтва, які наш музей втратив. У 1998 році ми випустили каталог, де багато з цих творів репродуковані. Я пам’ятаю всі 147, які там опубліковані. Я кожного дня переглядаю багато аукціонних каталогів і знаю, що я шукаю. І це одна з найяскравіших картин, її не можна не запам’ятати. Тому, коли її побачила, — відразу впізнала, навіть коли називалася зовсім по іншому», — розповідає Олена Живкова.
За інформацією аукціонного дому «Дойл», у повоєнні роки ця картина вперше з’явилася в анонімній приватній колекції в Лондоні, з 1953-го вона перебувала у власника зі штату Массачусетс, а станом на 2013 рік належала арт-дилеру з Нью-Йорка, який і заявив її до продажу на аукціоні.
У квітні 2014 року науковцям музею Ханенків вдалося безпосередньо оглянути твір у Нью-Йорку, провести остаточну експертизу та домогтися початку судового розслідування.
Зрештою справу, що тривала 5 років, було завершено на користь музею Ханенків завдяки беззаперечним свідченням документів iз музейного архіву.
Офіційна церемонія передачі картини американськими правоохоронними органами українській стороні відбулася 19 лютого 2020-го в Постійному представництві України при ООН у Нью-Йорку. Після чого картина, за американськими законами — безплатно, повернулася до Києва у березні, саме перед карантином.
Мистецтвознавиця Олена Живкова зауважує, що картину не варто сприймати поверхово:
«Для того, щоб глядач зрозумів, що зображена проблема морального вибору, художник світло спрямовує на обличчя спокусниці, а обличчя чоловіка вводить у тінь. Тому ми не можемо вгадати його вираз обличчя. А інший фокус художник спрямовує на руки, і цей вузол рук — ніби боротьба сумління.
Йдеться не лише про стосунки чоловіка і жінки. Картина має глибший моральний підтекст. Тоді був дуже поширеним сюжет «лицар на роздоріжжі», коли йдеться про людську душу та вибір. І це походить із притч про блудного сина. Проблема спокуси стоїть перед кожним щодня, але в такій, властивій для XVIII століття, алегоричній формі. Недаремно прикраса на голові жінки нагадує ріжки».
Ще чекаємо повернення зі США та Франції
Наразі точно знаємо, де перебувають дві роботи зі списку втрачених у роки Другої світової війни: у Франції та США, щоправда, уже не в приватного власника, а в музеї. Варто зауважити, що за останні роки «Коханці» Гудро — уже друга картина, яка в українські музеї повертається зі Сполучених Штатів.
Посольство України в США разом зі Службою зовнішньої розвідки України у співпраці з ФБР, Державним департаментом США і прокуратурою округу Колумбія у 2019-му завершили кількарічні заходи і процедури, завдяки яким стало реальним повернення картини художника Михайла Паніна «Таємний виїзд Івана Грозного перед опричниною» 1911 року.
Вона зникла з Дніпропетровського художнього музею під час окупації міста в 1941 році, вважалася втраченою, а через десятиліття була виявлена у приватному будинку у штаті Коннектикут у США — дісталася останнім власникам від попереднього господаря, про якого відомо лише те, що до США свого часу він приїхав зі Швейцарії.
Після презентації повернутого «Таємного виїзду Івана Грозного перед опричниною» у «Мистецькому арсеналі» у Києві картина тепер перебуває в музеї в Дніпрі.
Мистецтвознавиця Олена Живкова, заступниця директора Національного музею мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків, переконана, що для активізації повернення в Україну вкрадених і «добровільно переданих» музейних експонатів потрібно ухвалити кілька законів. Найперше — про засудження сталінського режиму як злочинного — такого, як був за Гітлера у Німеччині.
«Тому що дуже багато творів з нашого музею були вилучені до початку Другої світової війни — за злочинним наказом сталінського часу про продаж музейних творів за кордон. Німеччина визнала всі правові акти, здійснені у період iз 1933 року по 1945-й, недійсними, оскільки вони були видані злочинним режимом.
Якби Україна засудила період сталінізму в Україні, так само, як Німеччина, засудила період гітлеризму, — ми мали би правові підстави вимагати, щоб повернули ті картини із Росії, й з інших країн світу, які опинилися там; ми би могли доводити, що вони незаконно злочинним режимом були вилучені з українських музеїв і або продані за кордон, або осіли в російських музеях.
Таких картин дуже багато, — констатує науковиця. На нинішньому етапі Росія відверто зневажає усі норми міжнародного права. Утім, коли скінчиться путінський режим і Росія, сподіваємося, стане демократичною країною, — таке українське законодавство до того часу має бути уже ухвалено».
