Невідворотний розвиток цивілізації вказує своїм перстом на те, що відплата за будь-коли вчинені злодіяння неминуча.
Не таке вже й далеке, а ближче майбутнє припечатає будь-яких супостатів тавром ганьби.
Хто б міг подумати, що на зорі ХХІ ст. нової ери статуя Христофора Колумба красуватиметься на північноамериканському континенті з відірваною головою?
Це того знаменитого Колумба з італійської Генуї, який услід, можливо, за вікінгами відкрив незнану землю, яку вважав Китаєм.
А для флорентійського морепрохідця Амеріго Веспуччі то був Новий Світ, названий на його честь Америкою.
Не стерлося з пам’яті скривджених, як з Африки вивозилися в задушливих трюмах вітрильників мільйони темношкірих для виснажливої праці на плантаціях колонізаторів. Слабших, які конали, жорстокі торговці живим товаром викидали за борт в океанську пучину.
Та прошуміли в один змиг віки здирств та експлуатації. Вічність розпоряджається по-своєму. Нащадки безправних невільників зносять з лиця землі пам’ятник одному з найбільших рабовласників Томасу Джеферсону.
Демонстранти вимагають повсюдно прибрати символи колоніальної експансії і расової дискримінації. В Нью-Йорку демонтують кінний пам’ятник колишньому президенту США Теодору Рузвельту біля входу в Американський музей природничої історії.
Сповнені людської гідності не змиряються з тим, що обабіч можновладного, який масивно вивищується в сідлі, з одного боку коня принижено переставляє ноги індіанець, а з другого схиляє голову привезений з Африки чорношкірий.
Багато невдоволених затялися повалити статую й сьомого президента Ендрю Джексона, яка навпроти Білого дому у Вашингтоні.
Прінстонський університет вилучив із назв факультету й коледжу ім’я 28-го президента США Вудро Вільсона.
«Через расистські погляди і політику Вільсона його ім’я не підходить для факультету суспільних і міжнародних відносин та до жилої будови коледжу, викладачі, студенти й випускники яких повинні рішуче виступати проти расизму в усіх його проявах, — заявив ректор відомого навчального закладу. — Прінстон є частиною Америки, яка занадто часто ігнорувала або виправдовувала расизм, дозволяючи зберігати систему, яка дискримінує чорношкірих».
Невже це не в брову, а в око кремлівським верховодам? Невпинна пропаганда, яку вони благословляють і заохочують, не якимись же іншими, а брудними селевими потоками суне на горьовану Україну.
Невтямки недалекоглядним, що за бузувірські злочини неминуче настане розплата. У жодному разі вічність не допустить, щоб Східна Європа з прилеглою до неї Азією назавжди заціпеніла заповідником старорежимних порядків. Прозріють осліплені.
Відвернуться від продажних расистів як у Російській Федерації, так і в Україні, де злісних українофобів поки що — хоч греблю гати.
Невідворотна наруга, очевидно, має спостигнути й монументи Петру І у Санкт-Петербурзі й Катерині ІІ в Одесі.
Вона ж, за характеристикою О. Пушкіна, — «великая стерва», а за прокляттями від українського народу — «вража баба, клята сука», що занапастила «край веселий». Що ж до несамовитого тирана, то куди ж подітися від того, що написав геніальний Лев Толстой?
«З Петра І починаються особливо разючі та особливо близькі й зрозумілі нам жахи російської історії. Біснуватий, п’яний звір, що гниє від сифілісу, чверть століття вигублює людей, страчує, палить, закопує живцем у землю, ув’язнює дружину, впадає в блуд, мужоложствує.
Сам, забавляючись, рубає голови, блюзнірствує, їздить із подобою хреста та з чубуком у вигляді дітородних органів і подобою євангелій — ящиком із горілкою. Коронує блядь свою і свого невільника, розорює Росію і страчує сина. І не лише не згадують його злодіянь, але до сих пір не припиняються вихваляння доблесті цього чудовиська і нема кінця всіляким пам’ятникам йому» (Полное собрание сочинений. — Москва, 1936. — Т.26. — С. 568).
Невже на віки вічні не буде осуджено довготривалу війну Російської Федерації проти незалежної Української держави, яка довірилася Будапештському меморандуму та позбулася ядерної зброї в обмін на недоторканність своїх кордонів?
Кілька десятиліть тому міськрада Коростеня відмовилася зводити пам’ятник княгині Ользі. Літописці повизбирували жахіття з усіх доступних їм тоді писемних джерел, аби до десятого коліна настрахати нащадків українського роду нечуваною розправою над їхніми предками. І що ж?
Ніхто з науковців в Україні не засумнівався, чи доцільно одну з головних площ у Києві увінчувати монументом княгині Ользі роботи Кавалерідзе.
А цього року телеекрани заполонила співачка Ірина Білик в образі усе тієї ж княгині. В такий спосіб артистка нібито винахідливо дякує президентові за нагороду до Дня Конституції України.
Якщо протягом не одного століття тільки про те й ішлося, як вирвати з душі й серця поневолених пам’ять, то нічого дивуватися, що в Україні хор у першій-ліпшій церкві благословляє: «Вінчаються раби Божі!» Так само батюшки відспівують покійників — «рабів Божих».
Нічого подібного не почути в грецьких храмах. Під тими склепіннями звучить винятково — «діти Божі». Ніяких «рабів» ні з вуст католицьких ксьондзів, ні від сповідників інших конфесій.
Та відкриймо ж у Біблії Псалом Асафа:
Бог стоїть серед Божої громади,
серед богів він судить...
Я мовив: «Ви — боги
й сини Всевишнього усі ви».
Звертаємося в молитвах: «Отче наш...» У якого ж вітця рідні діти — «раби»? На животрепетні питання дає відповіді хоча б і Григорій Сковорода. Почуймо. Прислухаймося. Воскресаймо «дітьми Божими». Скидаймо рабські вериги.
«Неправда гнобить і протидіє, але тим більше бажання боротися з нею», — заповідає всесвітньо відомий український філософ. І просвіщає: «Увесь мир спить... Спить глибоко, розпластавшись, наче вбитий об землю. А наставники, що пасуть Ізраїля, не тільки не будять, а ще й погладжують: «Спи, не бійся. Місце хороше. Чого лякатися?».
Але ж так було якихось півтораста років тому. Поза всяким сумнівом, ближче майбутнє розбудить приспаних. Не на небі, а на землі відбудеться праведний суд.
Та поки доленосне станеться, еліта українського народу зобов’язана щогодини, щодня й постійно вивулканювати всі сили, щоб волелюбні не ниділи, не перти плуга у волячому ярмі, а дихали, як озоном після грози, повнокровно й повноправно.
Вадим ПЕПА,
лауреат літературно-мистецьких премій імені І. С. Нечуя-Левицького та імені Олеся Гончара
