Дорогі українці, молоді господарі землі!
До вас насамперед моє слово.
Уявімо собі, що на життєдайній нашій планеті враз пропала незамінна і свята прісна вода.
Тут не треба особливої фантазії. Кожному ясно. Це світова катастрофа. Це неминуча смерть людства.
А солоні моря та океани тільки прискорять галактичну моровицю.
Наша Земля — не просто планета, а живий космічний організм, оперезаний аортами річок і жилочками річеняток.
У земних надрах віковічно пульсує загадкова субстанція, жива вода, живлюща кров планети. Але всі ми вже бачимо, що рідна кожній людині вселенська матінка почувається дедалі гірше. Земля задихається, знекровлюється, сохне і мертвіє...
Зрозумійте мене, друзі. Я зовсім не претендую на якісь там відкриття. Я не землезнай і не меліоратор. Хоча, зрештою, по закінченні школи-семирічки здобув агрономічний фах у колишньому вже Шаргородському сільськогосподарському технікумі на Вінниччині.
Тоді, в п’ятдесяті роки минулого століття, ми завжди готувалися до іспитів на вербоцвітних берегах веселої і дзюркотливої подільської річеньки Мурашки. Тут буяло життя.
Тут спочивали після важкої дороги з африканського вирію галасливі качки і мовчазні лелеки. Тут шумів соковитий шувар і вабив нас пахучим, рипучим листям.
Ми купалися у прозорих водах затишної подільської ковбані та широчезного ставу біля шаргородського млина.
Не забуду, як у дні весняної повені під високою греблею несамовито пінився і гримів «ніагарський» водоспад місцевого значення. Вода тіснила береги.
Води вистачало і для Шаргорода, і для моєї Слободи Шаргородської, і для Гибалівки, Шостаківки та інших сіл району. Та недовго тривало таке райське життя.
Спочатку на зеленому верхів’ї річечки блискавично втелющили «безрозмірне» фермерське господарство, яке за короткий час отруїло відходами беззахисну Мурашку.
А згодом її родючі береги нещадно розорали, розкопали кмітливі «землелюби» і засадили картоплею, помідорами, буряками та іншою прибутковою городиною.
Решта прибережної смуги заросла непрохідними будяками. Ось так і задушили бідолашну Мурашку. І стала вона мовчазливим рівчаком, який ледве долає важку дорогу до зневодненої Мурафи та змілілого Дністра.
Та хіба ж ідеться лише про одну річеньку? А скільки таких «мурашок» по всій Україні! Як живуть вони, замулені, засмічені, затруєні, приорані? Може, і значаться малі річки в сухих реєстрах топоніміки. А чи всі вони ще збереглися?
Мені за довге життя довелося побувати у багатьох селах нашої держави. Враження просто гнітюче. Вимирають, відходять у небуття пересохлі жилочки-річенята.
Замулюються і завмирають у глинистих надрах золоті джерела української землі. І мимоволі думаєш: а яка ж доля чекає у майбутньому великі українські річки?
Як їм вижити без глибинних джерел, без приток, без живої води, яку віками несли до них невсипущі артерії велетенського земного організму?
Що там казати про Південний Буг, Дністер чи Десну, коли вже «Дніпро, брат мій, висихає», як давно писав далекоглядний Шевченко. Та все ж хочеться вірити, що насправді це не пророцтво, а лише поетичний образ нашого національного генія.
Ще не пізно. Ще можна повернути до життя знекровлені судини терплячої, неупокореної матінки-землі. Тому з надією звертаюся через авторитетну газету до фахівців, науковців, колег-журналістів і наших читачів. Шановні співвітчизники! У кожного з нас є заповітна своя річенька. У мене це Мурашка.
У вас, можливо, Джерельня, Звінка, Серебрійка, Теремша, Лючка, Яромирка, Яснівка, Ласка, Джурка чи Нічлава... Які ж перлисті диво-діаманти! Їх тисячі і тисячі. Від них цвіте мій давній записник.
Тож навіть подумати страшно, що віками збережені українські річеньки можуть загинути, щезнути, випаруватись у безвісті разом із милозвучними своїми іменами...
Час не жде. Биймо в усі дзвони, українці! Гуртуймося у водозахисні громади, піднімаймо борців за природу, сільських активістів, державців усіх рівнів, учителів та учнів, бізнесменів та фермерів на відродження і захист малих річок нашої країни.
А своєрідним штабом і рупором цього патріотичного руху може стати популярна серед людей різного віку, справді всенародна газета «Україна молода». Тож нехай із її сторінок на всю Україну лунає голосний і невтишимий дзвін тривоги: «Як живеш ти, річенько?».
Усі ми живемо вірою, надією, любов’ю. І вже бачиться десь там, за літами, як лине в далеч рідна твоя річенька. А ти стаєш на коліна перед небесним обличчям відродженої польової кринички і щемливо цілуєш прохолодну, чисту воду джерела.
Петро ПЕРЕБИЙНІС,
письменник, лауреат Національної
премії України імені Тараса Шевченка
