Триває дискусія про сутність російсько-української війни, яку шість років тому віроломно розв’язала Росія.
Московські ідеологічні маніпулятори називають її справедливим захистом росіян і російськомовних громадян, які, мовляв, зазнають переслідувань в Україні.
Насправді «нинішня Росія найбільше боїться зростання української національної свідомості, українського націоналізму, — наголошує письменник-документаліст Богдан Горинь.
— Вона знає, що у випадку, коли українським народом опанує демократичний, наголошую, демократичний націоналістичний дух, той народ перетвориться у могутню неприступну для Росії цитадель».
Тому кардинальна мета московських агресорів — не допустити всебічного формування й утвердження української національної ідентичності, яка є найпотужнішим морально-психологічним підґрунтям, фундаментом розвитку соборної незалежної української України.
Війна ідентичностей
Проти української держави, мови, історії, національної пам’яті в інтернеті, у газетах, російському телебаченні та радіо за підтримки проросійських телеканалів «ZIK», «112», «NewsOne», «НАШ» , «Інтер» та інших в Україні безперервно ллється потік брудної антиукраїнської пропаганди з метою формування проросійської ідентичності в Україні.
Доктор філологічний наук, професор, автор численних книг із питань інформаційних війн і комунікативних технологій Георгій Почепцов наголосив: щоби позбутися домінування Росії в інформаційних і віртуальних потоках в Україні, потрібна належна концентрація інтелектуальних зусиль, жорсткий добір саме своїх національних завдань, на яких варто зосередити всі наявні ресурси.
Для України одним із перших завдань, на думку Почепцова, мають бути: «1) формування національної ідентичності; 2) подолання високого рівня песимізму в населення, оскільки без його подолання Україна не зможе залишитися незалежною державою; 3) швидка модернізація країни».
Отже, інформаційно-психологічна війна за серця і розум українців, яка переросла у військову агресію Російської Федерації проти України, — «це війна ідентичностей, боротьба за буття чи небуття українського народу, національної держави», — зазначає професор Василь Лизанчук.
Творення українського «суцільного культурного організму» (Іван Франко) і формування національної ідентичності потребує цілеспрямованої державницької політики, розуміння, що Україна мононаціональна країна.
На жаль, «чимало політиків, журналістів (хто умисно, а хто бездумно) поширюють думки з приводу поліетнічності України, які нав’язують різного штибу закордонні політтехнологи, доморощені соціологи, політологи», — наголошує професор Олександр Пономарів.
Згідно з ухвалою Генеральної Асамблеї ООН 1960 року, мононаціональною вважають країну, в якій титульний етнос становить 60%. У нас — майже 80% українців. Тобто Україна не більш багатонаціональна, ніж Німеччина, Франція, Іспанія чи Російська Федерація.
Отже, вироблення інтеграційної гуманітарно-інформаційної політики в сучасних умовах гібридної війни Росії та глобалізаційних процесів має синтезувати абсолютні, національні, громадянські, сімейні та особисті соціокультурні цінності.
Британська професорка Монтсеррат Гібернау дала таке визначення національної ідентичності: «Це — колективне чуття, що спирається на віру в належність до однієї нації і в спільність більшості атрибутів, які роблять її відмінною від інших націй». Визначальними критеріями національної ідентичності є неперервність у часі й диференціація від інших. Це два основоположні елементи національної ідентичності.
Спільна національна ідентичність сприяє емоційному, інтелектуальному, історичному зв’язку серед людей, належних до тієї чи іншої нації, і цей зв’язок за своєю суттю морально-психологічний, духовно-громадянський.
Український теоретик нації Ольгерд-Іполит Бочковський називав національну свідомість «громадським цементом, який об’єднує і перетворює первісний народ у новітню націю».
Відкривати Україну в собі
Щоби кожний українець став національною соборною особистістю, яка діятиме в інтересах України, родини, громади, власного морально-духовного життя, то він повинен ідентично самоствердитись.
Тобто, як стверджує Микола Жулинський, «відкривати Україну в собі — тільки так можна набути втрачену Батьківщину. Тільки за умов набуття власної Батьківщини можна подолати комплекс меншовартості, національної неповноти».
Український письменник Юрій Щербак, автор книги «Україна в епоху війномиру», врахувавши світовий досвід, запропонував Україні на державному рівні запровадити ідеологію демократичного націоналізму.
Естонія, Латвія і Литва, будучи окупованими, зберегли мову, культуру, незборимий дух свободи, який, врешті, дав можливість звільнитися від московської окупації й побудувати національні держави, стати членами ЄС та НАТО.
«Національні держави — це не ті, в яких відсутні національні меншини, а ті, в яких одна етнічна нація є національною більшістю, і сама держава утворюється в етнічних кордонах цієї нації. Це, так звана, «титульна нація»: вона є серцевиною політичної нації (політичної спільноти, що включає всіх громадян держави, незалежно від етнічного походження), і ця нація дає мову міжетнічного спілкування («державну» мову) і дає політичну символіку, і основні державні традиції. І саме такі національні держави здатні забезпечити ефективно і громадянську консолідацію («єдність»), і політичну стабільність. Більшість сучасних європейських держав є національними державами», — наголошував філософ і десидент Василь Лісовий.
Природним є прагнення українців мати свою суверенну державу, бо лише за цієї умови можливий продуктивний розвиток національного життя — органічної складової світового гуманітарно-культурного багатоманіття, яке хоче знищити московський імперіалізм.
Українці, захищаючи себе від агресорів, як соціальна спільнота підходять до пізнання себе як національної спільноти, зіставляють пізнання особливостей інших народів зі своєю самобутністю та неповторністю, які є своєрідним джерелом формування і утвердження національної ідентичності.
Оксана БІЛОУС,
доцент факультету журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка
