Кабмін апокаліпсису: чому Україні «загрожує» новий прем'єр і хто ним може стати

Нова політична «фішка»: міністр МВС Арсен Аваков може очолити Кабмін,— чимдалі, тим частіше озвучується політично-експертним середовищем.

 

 

Те, що на верхніх і нижніх «чакрах» влади позиція Арсена Авакова залишається стабільно впливовою, остаточно стало зрозуміло, коли профільний комітет Верховної Ради відмовився навіть розглядати питання щодо подання про відставку поліцейського «володаря сили». 

В Авакова чималий досвід у владі. І він примудряється завжди бути на порядку денному. Байдуже, якщо навіть під критично гострим кутом зору — Арсен Аваков на всі руки майстер і вміє будь-яку ситуацію повернути на свою користь.

 

Очевидно, багатогранність у нього в крові. І, здається, немає нікого, хто б міг йому завадити, й нічого, що підірвало б його плани. Ну хіба що команда «простих рішень», або грузинського фронту, як називають в Україні Міхеїла Саакашвілі та його групу. Вони єдині, хто за потреби зможе частково протистояти Арсену Авакову.

 

До речі, згадаймо, зважаючи на те, що парламентська фракція монобільшості розкололась під час голосування за Міхеїла Ніколозовича на посаду віце-прем’єра в уряді Шмигаля, то, ймовірно, крісло глави Кабміну для Арсена Авакова готувалось давно.

 

І, звісно, не без участі Зеленського, бо якби він був дійсно зацікавлений у працевлаштуванні експрезидента Грузії у своєму уряді, то хоча б спробував переконати монофракцію.

 

Не думаю, що знайдеться багато тих, хто повірить у те, що Зеленський повернув Саакашвілі в українську політику з великої поваги й любові до справжнього грузинського реформатора.

 

Найімовірніше, такі умови були поставлені західними та американськими партнерами України, прохання котрих Зеленський не зміг проігнорувати, бо собі ж дорожче. 

 

Уже тепер зрозуміло, що в разі обрання Авакова главою уряду Саакашвілі довелося б піти з Кабміну, але перед тим навоювавшись і, чого доброго, зробивши чимало непотрібних для Арсена Борисовича рухів та викривальних заяв. 

 

Зеленський працевлаштував Саакашвілі в Нацраді реформ. Ну, нібито нормально — є повноваження, щоб направляти свою невпинну енергію на війну з корупцією, встановлювати чесні правила гри для держави у взаємодії з бізнесом, загалом, нарешті, всерйоз зайнятись українськими реформами, — так усе добре, що аж не віриться.

 

І правильно не віриться — Нацраді реформ припинили бюджетне фінансування. 

 

Що далі? Далі буде...

 

Не пройшов поза увагою суспільства й спаринг у телеефірі між експрем’єром Володимиром Гройсманом та чинним главою уряду Денисом Шмигалем. Кулуарні післяефірні бесіди, здебільшого, схилили свої симпатії у бік Володимира Гройсмана.

 

Чесно кажучи, робити це не складно, адже обидва Зе-уряди — Гончарука та Шмигаля — рухаються коліями двох попередніх прем’єрів нової доби російсько-української війни — Яценюка та Гройсмана. Усі «нововведення» новинками не назвеш, бо це давно відомі та відпрацьовані «технології».

 

Чого вартий лише «віджим» грошей з фонду боротьби з коронавірусом на будівництво доріг? У результаті: ні боротьби, бо Україна в глибокій карантинній ямі, тобто «червоній зоні»; ні доріг.

 

Усе, що сьогодні робиться-ремонтується на дорогах, то все ще тендери, що їх проводив уряд Володимира Гройсмана, та плани, котрі були записані в стратегії міністрів його Кабміну. 

А тепер повернімось до головного: чому, власне, постало питання нового прем’єра?

 

Зрозуміло, що воно виникло не раптом і те, що і цей уряд довго не втримається, розмови почалися невдовзі після його призначення. Наразі експерти прогнозують відставку уряду Шмигаля у вересні.

 

Мовляв, нинішній Кабмін стане громовідводом для президента Зеленського, аби хоч трохи припинити падіння рейтингу Зе-влади, переписавши провали на уряд Шмигаля перед виборами до місцевих рад. 

 

Скажімо, політолог Віктор Таран зазначив: «Восени цей уряд з тріском відправлять у відставку, «повішавши» всіх собак. І повірте — це підніме рейтинги Зеленського перед виборами», — зазначив він.

 

Однак не все так просто. За збереження Шмигаля на чолі Кабміну щочетверга та щоп’ятниці стають усе очевиднішими баталії кланів, що вказують на хід кулуарних торгів. Торгів за продовження присутності. 

 

Зрештою, так само, як і за порядковий номер у списку місцевих організацій партії «СН». 

Однак промовистим показником того, що цей уряд апріорі — розмінна монета, стало те, що його програму ще з середини весни профільний комітет ВР та фракційні лідери, постійно вказуючи на слабкі місця цього докумета, відправляли на доопрацювання.

 

Однак у сесійній залі так і не підтримали, незважаючи на те, що за два тижні уряд розширив свою програму з 10 сторінок до 85.

 

Цей процес критики й озвучку недоліків уже назвали урядовим булінгом. Зокрема, народний депутат від «Слуги народу» Дмитро Кисилевський шукав там для себе промисловий блок, але знайшов лише «каталог слоганів і гасел».

 

Опозиціонер, нардеп від «Європейської солідарності» Олексій Гончаренко «діставав» по-іншому — за 100 днів роботи Кабмін зміг лише представити план своєї роботи, хоча часто уряди за цей період уже звітують. Він закликав усіх, «хто називає себе опозицією», взяти участь у зборі підписів для відставки Шмигаля та його команди.

 

До процесу критичних розборок на дрібні деталі програми чинного уряду не без задоволення приєдналась команда попередників — прем’єра Олексія Гончарука, активно проштовхуючи через соцмережі тези про те, що «їхні презентації на доопрацювання не відправляли».

 

Відтак Шмигаль зі своїм урядом залишився під куполом влади на високому канаті без річної страховки, тобто імунітету. Де чимдалі — все важче й важче буде балансувати. 

 

Сам Денис Шмигаль стверджує, що уряд працюватиме за цією програмою незалежно від того, схвалили її депутати, чи ні. 

 

Мовляв, йому річний імунітет не потрібен, бо його підлеглі працюватимуть ефективніше «без імунітетів».

 

Також прем’єр-міністр вважає, що саме річний імунітет і став «каменем спотикання», адже в депутатів є побоювання, що може виникнути необхідність кадрових змін і в них не буде такої можливості. А підстав для відставки уряду він не бачить. Тож зрозуміло, що найлегший варіант — зміна глави уряду. 

 

Політичні експерти також вказують на те, що саме наявність щита і є однією з причин, чому програму не підтримав зал.

 

Наприклад, аналітик Міжнародного центру перспективних досліджень Ігор Петренко запропонував порівняти документ із програмами кількох попередніх прем’єрів, мовляв, вони «не відзначались якісними показниками та чіткістю, але спокійно голосувались».

 

Є ще інші серйозні чинники: небажання депутатів давати річну індульгенцію уряду полягає в тому, що ситуація в Україні не визначена, ми провалюємось в економічну кризу й немає впевненості в тому, що уряд якось зможе нівелювати ці моменти.

 

Та ще важливіше — потрібен буде інструмент, аби випустити пару перед місцевими виборами. Відтак усе вказує на те, що це була консолідована позиція, аби залишити Кабмін у підвішеному стані та мати можливість відправити його у відставку в будь-який момент.

Загалом у цьому питанні збіглося одразу декілька факторів. Окрім зазначених, брати на себе відповідальність за цей уряд не хочуть усі фракції.

 

Наприклад, за словами політолога Володимира Фесенка, опозиційні депутати зацікавлені в дострокових парламентських виборах, тому не вбачають сенсу давати імунітет нинішньому уряду. 

 

А якщо проаналізувати, як голосували депутатські групи, то можна вгадати, чиї ж вуха стирчать за кожною з них. 

 

Наприклад, група «За майбутнє» — явно опозиційна до чинного Кабміну. Її пов’язують з олігархом Ігорем Коломойським. А нинішній Кабмін співвідносять з іншим олігархом Рінатом Ахметовим.

 

Нагадаємо, що Денис Шмигаль працював на керівних посадах у структурах холдингу СКМ останнього, а тимчасово виконуючій обов’язки міністра енергетики Ользі Буславець часто дорікають у лобіюванні інтересів найбагатшого українця. Ну що ж, кожна влада живе з того, що охороняє.

 

Щодо інших груп та фракцій, то в них теж є мотив залишити цей уряд у підвішеному стані. Так на нього легше тиснути.

 

Але найцікавіше, хоч і не нове, те, що достатню кількість голосів не дала фракція «Слуга народу». Сприйняття цього уряду як тимчасового не приховується. А загалом цілком зрозуміло, що справа зовсім не в програмі, а в політичній складовій. 

 

Не виняток, що замудро викладеною «аналітичною» мовою так звані радники різних напрямів Дениса Шмигаля оповідають патрону про сплановані підступи та підстави в результативності роботи Кабінету Міністрів. 

 

А взагалі всі вони — й нині діючі посадовці, й претенденти на такі, наразі, слизькі високі крісла чимось схожі. Хоча палати різні, але на подразники реагують майже однаково.

 

Приблизно так: «— Я тиждень тому купив у вас черевики, а з них уже на поверхню пальці повилазили! — Гм... А що, по-вашому, з них повинно було лізти?».

 

І що характерно — абсолютна щирість. Так само, як і в ситуації з черговим прем’єром: у свій час умовно підтриманий парламентською більшістю — може бути звільнений достроково.

 

Не через гарну поведінку, а щоб прикрити гріхи Банкової та її очільника. Хіба хтось ще сподівався, що з тих черевиків може повилазити щось інше?

 

Чи підривають такі ігри стратегічний курс держави? Питання риторичне, як і те, чи існує реально в української влади такий курс?