Голгофа кохання знову на сцені: театр Івана Франка представив «Украдене щастя» Дмитра Богомазова

Відтворити на сцені події 150-літньої давнини, щоб не було архаїчно, — це справді мистецтво.

 

 

Його вчергове продемонстрував Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка, який цьогоріч святкує столітній ювілей, представивши після вимушеної карантинної перерви прем’єру вистави «Украдене щастя» режисера Дмитра Богомазова.

 

 

Знаємо, що історії про кохання — від створення світу. А зовсім скоро до взаємин двох приєднався і третій. І вже відтоді круговерть емоцій та почуттів кожної пари обростала такою кількістю нюансів, що трохи не про кожну можна складати оду чи елегію.

 

Драму з сільського життя в п’яти діях «Украдене щастя» Івана Франка було вперше надруковано 126 років тому. А час дії героїв у підгірськім селі Незваничах означено десь 1870-м.

 

Головні дійові особи: Микола Задорожний — добрий чоловік літ 45, Анна — його дружина, молодиця літ 25, і красень Михайло Гурман, якому років 30 — жандарм, а до того служив у війську. Текст про цей любовний трикутник у жорстоких реаліях другої половини ХІХ століття ще за життя письменника-Каменяра (до 1916 року) друкували тричі. 

 

Після нескінченних цензурних удосконалень першу постановку п’єси Івана Франка, на сцені театру товариства «Руська бесіда», здійснили ще 15 листопада 1893 року. (Тоді, до речі, Михайла Гурмана грав Степан Янович — батько Леся Курбаса). А далі були численні інсценізації, зокрема двох однойменних опер, та три екранізації. Уже тільки до кінця прем’єрного року п’єсу, окрім Львова, було поставлено ще у дванадцяти містах Галичини. 

 

У Києві драму було вперше презентовано на початку 1904 року в приміщенні театру «Бергоньє» в першій редакції Івана Франка. Режисер постановки Іван Карпенко-Карий виконував роль Миколи Задорожного, а Михайла Гурмана зіграв Микола Садовський.

 

У театрі, який у 1920 році назвався «Новий Драматичний театр імені Івана Франка», перша прем’єра «Украденого щастя» відбулася 28 березня 1940-го у постановці фундатора театру Гната Юри. Легендою стало виконання головних ролей Наталією Ужвій, Амвросієм Бучмою, Віктором Добровольським. Далі капітальне поновлення відбулося через 16 років, і до вистави увійшли Дмитро Мілютенко, Ольга Кусенко, Михайло Задніпровський, Галина Яблонська.

 

Очоливши столичний Театр у 1979 році, для свого дебюту обрав саме «Украдене щастя» режисер Сергій Данченко — з Богданом Ступкою у ролі Миколи. Вистава витримала понад 300 аншлагів, представляла українське сценічне мистецтво на численних фестивалях та форумах, побувала у гастрольних турне у Грузії, на Далекому Сході, в Білорусі, Австрії, Німеччині. 

 

І ось прем’єра «Украденого щастя»-2020, де Михайло Гурман — Дмитро Рибалевський, Анна — Тетяна Міхіна, а Миколу Задорожного грають молодший Олександр Печериця та старший Олександр Ярема.

 

Взагалі режисер-постановник Дмитро Богомазов розмиває часові рамки. Непідготовлений глядач не відразу зрозуміє, перед ним ефектне рубання деревини на сцені нинішніх часів чи минулих та в якому періоді нервово курить головна героїня з кумою, дізнавшися кровоточиву інформацію. 

 

Місцем дії є переважно полога сцена. Бо життя котиться шкереберть у трьох людей після звістки про те, що живий-здоровий коханий Анни — Михайло, а не загинув на війні, як сфальшували правду брати, щоб не давати за сестрою посаг. В іншій проєкції той кут падіння моралі жінки для загалу чи пряме сходження до вершини справжнього кохання для двох ошуканих перетворюється на житейський хрест, який стає Голгофою. 

 

Художник-сценограф і художник по костюмах Олександр Друганов тему любові, яка є стражданням, втілив і в деталях вбрання героїв. Анна з’являється і в білому вбранні цноти, і в насичено-червоній сукні, які є контрастом символічних трактувань цих кольо­рів. 

 

Особливий герой «Украденого щастя — натовп, якому є до всього діло, якщо йдеться про попліткувати чи осудити, ще й за дармовою чаркою. Якщо ж треба сказати правду та ще й постояти за неї, то вже своя сорочка ближче до боязкого тіла. Нічого, на жаль, не змінилося за півтора століття...