Дмитро Туптало був невтомним трудівником на ниві релігійній, літературній, освітній, науковій.
Його ім’я вписано золотими літерами в історію української і російської православних церков, в історію вітчизняної культури.
Він був єдиним, кого канонізувала Російська православна церква впродовж усього XVIII століття.
І це саме на його честь назване сучасне місто Ростов-на-Дону, яке почало будуватися як фортеця Святого Димитрія Ростовського. Безперечно, гідна постать, аби про неї знали більше.
«Навкруги себе він бачив кров, сльози, бідоту»
Святий Дмитро Ростовський (в миру Данило Туптало) народився у грудні 1651 року в Макарові Київської губернії в родині козацького сотника.
Незабаром його батьки переселилися до Києва. Вони були дуже побожними людьми і прагнули виховати такими ж своїх дітей.
Початкову освіту малий Данило здобував удома, а потім навчався в Києво-Могилянській колегії. У 1688 році постригся у ченці у київському Кирилівському монастирі, прийнявши ім’я Дмитрія.
Видатний український історик Микола Костомаров так описував релігійну схильність молодого монаха: «Данило від природи мав живу уяву та глибоке чуття, тому мав глибоку релігійність і постановив постригтися в монахи. Його настрою допомагала сумна доля України: навкруги себе він бачив кров, сльози, бідоту... Одна біда тягла за собою другу біду, і не видно було кінця цьому важкому стану України».
Незабаром Дмитро був рукопокладений митрополитом Київським Йосипом Нелюбовичем-Тупальським у диякони.
Треба відзначити, що митрополита Нелюбовича-Тупальського, який був близьким дорадником гетьмана Петра Дорошенка і стояв на позиціях незалежності української церкви, Москва не визнавала.
А саме до нього в Канів поїхав на висвячення молодий ченець, який поділяв погляди митрополита. Про це, до речі, стверджує такий авторитетний дослідник життя і творчості Дмитра Туптала, як професор І. Шляпкін. Він писав, що Туптало був прихильником самостійності малоросійської церкви і не надто любив Московську державу.
«Коли багач їсть, то труди бідних він їсть»
Дмитро Туптало жив у трагічний період української історії — період Руїни. Смерть Богдана Хмельницького підірвала підвалини української держави.
Посилення тиску на Україну з боку Москви, Польщі й Туреччини поступово поділило Військо Запорізьке на два табори, які почали боротьбу між собою.
То був період суспільного розбрату, чужоземної інтервенції, фактичної громадянської війни. У 1675 р. ієромонах Дмитро Туптало на запрошення архієпископа Лазара Барановича приїздить у Чернігів.
Йому доручають написати працю про чудеса Іллінської Божої Матері. З великим зацікавленням вивчає він церковні архіви і через два роки з’являється книга про дива, спричинені образом Діви Марії в Чернігівському монастирі. Книга була надрукована в Новгород-Сіверській друкарні і мала великий успіх серед читачів.
Пізніше ця праця була перероблена і видана під назвою «Руно орошеноє». Чернігівський період життя Дмитра Туптала характеризується його енергійною проповідницькою діяльністю. Він близько зійшовся з письменником Іоаникієм Галятовським — автором підручника з риторики «Наука або Способ зложення казань».
У своїй проповідницькій діяльності Туптало від схоластичних проповідей переходить до проповідей глибоко змістовних, правдивих, спрямованих на захист простого люду.
Особливо приваблювали його проповіді соціального змісту. В одній із них святитель говорить: «Коли багач їсть, то труди бідних він їсть. А коли п’є — кров людську п’є, людськими слізьми вмивається».
Ще з більшою гостротою звучить критика, спрямована проти несправедливості тогочасного суспільства. В проповіді «Де подітись Царству Божому на землі» проповідник наголошує, що воно було в палатах знатних людей, але там побачило багатство, зібране грабунком, крадіжкою, кривдою...
Пішло воно до купців, а там обманна міра, обманна вага. У міністерствах і по ратушах Царство Небесне знайшло саму несправедливість, і стоїть там плачучи. Царство Небесне запитало пророка Михея, чого він плаче, а він відказав: горе мені.
Бо між людьми нема вже правдочинця. Думає Царство Боже: піду в церкву, там же перебуває Господь, і мені личить там перебувати. Увійшло воно до Церкви і бачить: одні дрімають, інші говорять один з одним про мирське, а ті тільки тілом у церкві стоять, а розум їх невідомо де літає, клірики читають і співають неуважно. Священники з дияконами у вівтарі лаються, а з часом і б’ються...
Цю проповідь не могла не помітити царська цензура, і уже згодом її вилучили з творів Дмитра Туптала.
«З Божою поміччю почав писати життя святих»
Водночас Туптало залишив дуже помітний слід в українській агіографії кінця XVII — початку XVIII ст. Відомо, що українська церква ще з давніх-давен прагнула видати життя святих.
Писати житіє святих в Україні почали дуже рано, уже в ХІІІ ст. у Києво-Печерській лаврі, центрі релігійного і духовного життя українського народу, було створено «Києво-Печерський патерик» — збірник оповідань про ченців лаври. Пізніше за дорученням митрополита Петра Могили єпископ Сильвестр Косів підготував і видав у 1635 році книгу «Патерикон або життя святих Києво-Печерської лаври».
Про життя деяких святих у поетичній формі польською мовою писав Лазар Баранович. У 1684-му за капітальну працю з життя святих узявся Дмитро Туптало. З цієї нагоди в його щоденнику зроблено такий запис: «З Божою поміччю, на послух, почав писати життя святих. Дай, Боже, докінчити!».
Його «Четьї-Мінеї» («Місячні читання») написані на основі багатьох джерел (близько 60), насамперед Біблії, творів отців Церкви, «Києво-Печерського патерика», різноманітних рукописних збірників житійного матеріалу, «Великих Четьїв-Мінеїв» митрополита Макарія, величезного грецького житійного зведення Симеона Метафраста та інших.
До використаних джерел Дмитро Туптало ставився критично, любив повторювати слова, що неправду про всякого святого говорити не можна.
Крім, власне, житій, у «Четьях-Мінеях» наводяться також повчальні слова відповідних святих, на початку і наприкінці кожного тому вкраплені то просторіші, то стисліші невеликі трактати на історичні теми.
Перший том «Житій святих» вийшов у вересні 1659 року, а четвертий, останній, у травні 1705-го. З цього приводу літописець Величко писав, що «Четьї-Мінеї» серця людей книжних духовною радістю наповнили.
Український народ одержав книги, на яких протягом тривалого часу виховувалися монахи, духовенство, побожні люди. У XVIII-XIX ст. праця Дмитра Туптала неодноразово перевидавалась, але вже у відредагованому вигляді. Мова творів Св. Дмитрія, що, за висловом Миколи Костомарова, відзначалась легкістю читання, була цілковито русифікована. «Четьї-Мінеї» стали улюбленою книгою для широких мас населення протягом тривалого часу. Їх продовжували читати і в ХІХ ст.
Діяльність Дмитра Туптала не обмежувалася релігійними рамками. Він знаний і як учений-історик. З його історичних праць виділяються «Літопис», виданий у Москві 1784 року.
Потреба у такій праці була величезною, оскільки сам автор зазначав, що у нашій малоросійській землі важко знайти слов’янську Біблію і мало хто з духовенства знає порядок біблійних історій. З інших історичних праць слід назвати «Каталог російських митрополитів», а також «Діяріуш», у якому проводились щоденні записи протягом багатьох років.
Туптало був і глибоким мислителем, філософом. Його «Алфавіт Духовний» містить філософські роздуми про земне життя людини, найвищий смисл якого — злитися з Господом.
Становить інтерес і літературна творчість Дмитра Туптала, нахил до якої виявився у нього надзвичайно рано. До нашого часу дійшли вісім духовних віршів, що були покладені на музику. Серед них заслуговують на увагу «Іісусе мій Прелюбезний, серце сладосте» та «Похвалу принесу сладкому Іісусу».
«Прийшов шукати для всіх спасіння»
Із 1702 року Туптало стає митрополитом Ростовським. Тут він уперше зустрівся з народним побутом Росії, і його важко вразили брутальні риси цього побуту, моральне здичавіння і темнота не тільки народної маси, а й самих пастирів. У всій Ростовській єпархії не існувало жодного духовного навчального закладу. З великою енергією приступив владика до пастирської праці.
У першому посланні до мирян він висловив основні напрямки своєї майбутньої діяльності: «Я прийшов до вас не собі догождати, але навчати непорядних, потішати слабодухих, заступатися за немічних, добрих любити, злих милостиво карати, старатися про користь для всіх, шукати для всіх спасіння, за всіх молитися».
Широку релігійну діяльність митрополит поєднував з освітньою. За його ініціативою 1 жовтня 1702 року в Ростові було відкрито школу, в якій навчалися діти різних верств населення. У школі працювали учителі з Києва. У ній діяв шкільний театр, на сцені якого ставили комедії й драми.
Ставили також драматичні твори і самого митрополита. Відомо, наприклад, що «Рождественская драма» була поставлена в Ростові 4 січня 1703 року. Твір належить до так званого різдвяного циклу.
На основі Євангелія розповідається про народження Христа та про дії нечестивого Ірода. Текст другої різдвяної драми «Ростовське действо» до нас не дійшов. Знаємо лише назви її трьох актів. Це «Гріхопадіння Адама в раю», «Перемога Давида над Голіафом», «Перемога світу над дияволом».
Деякі дослідники вважають, що Туптало написав свої драми ще в Україні. У Ростові вони були ним лише відредаговані, пристосовані до російського глядача. Існує також думка, що драми написали учителі Ростовської школи. Але з цього приводу не наводяться ніякі докази.
Творчість Туптала впливала на розвиток української поезії і драматургії, вона відбивалася в оповідному стилі Григорія Квітки-Основ’яненка. Деякі біографи у творчості Тараса Шевченка стверджують, що вона мала певний вплив на формування його світогляду.
До речі, Шевченка цікавили не тільки твори Святого, а і його пастирська діяльність. Схвально відгукується поет про один із благородних вчинків Туптала у вірші «Заступила чорна хмара...»:
Тільки ти, святий Ростовський
Згадав у темниці
Свого друга великого
І звелів каплицю
Над гетьманом змуровати
І Богу молитись
За гетьмана, панахиду
За Петра служити.
У творі описано факт, коли на початку 1700-х років Тупталом було побудовано першу каплицю над могилою гетьмана Петра Дорошенка в селі Ярополець (нині Московська область, каплиця не збереглася). Він же започаткував і традицію панахид над могилою гетьмана.
Володимир МАКЛЮЧЕНКО,
кандидат історичних наук, доцент кафедри культурології та філософії Національного університету «Острозька академія»
