Гетьмани Дем’ян Ігнатович та Іван Самойлович: соратники та суперники

Цьогоріч, згідно з Постановою Верховної Ради «Про відзначення пам’ятних дат і ювілеїв у 2020 році», ми вшановуємо 400-літній ювілей народження українського гетьмана Івана Самойловича.

 

 

Як дату народження цього гетьмана історики традиційно наводять 1620-ті роки.

 

 

Отже, час народження Івана Самойловича відомий дуже приблизно — з точністю до десяти років.

 

 

Такий стан речей не є чимось дивним для тих буремних часів, а особливо звично це виглядає на тлі загального рівня нашої обізнаності щодо подій 400-літньої давнини.

 

Українська історія все ще продовжує бути майже суцільною «білою плямою». Ну що ж, будемо відзначати 400-ліття гетьмана всі наступні десять років, хіба це погано?

І справді, давня історія України — це такий собі сніговий покрив iз проталинами подекуди по ньому. Особливо незаслужено забутим є період другої половини XVII століття. Унікальний період набуття українським народом державницького досвіду в боротьбі, що у популярному історіописанні отримав трагічний і негативний ярлик «Руїна». 

 

Цей період виявився затиснутим між правліннями Богдана Хмельницького та Івана Мазепи. Другий маркер зумовлений величезним масштабом постаті Івана Мазепи та його значенням для всіх наступних поколінь українців, що, як і він, мали проти себе за головного супротивника скажену клишоногу тварюку. 

 

Перший же зумовлений тим, що довгі роки — у радянські та дорадянські часи — історія України вважалася успішно завершеною на 1654 році. Коли відбулася та сама Переяславська рада і «возз’єднання» України з Росією. Насправді не може бути й мови не те що про возз’єднання, а навіть про приєднання. Україна залишилася після 1654 року окремою державою, і тільки особисто цар Олексій Михайлович став її головою (приблизно так, як нині головою держави для Австралії є Єлизавета II).

 

За вказаний період український народ висунув цілу плеяду видатних державних діячів, серед них Іван Самойлович — людина, яка керувала Українською державою аж п’ятнадцять років, що є одним iз рекордів нашої історії (український народ в усі часи не був згодний терпіти над собою одних і тих самих керманичів довго).

 

От і маємо, що щодо біографії навіть такого рекордсмена не те що широкий загал, а й історики не мають ні цілісного уявлення про постать, ні задовільного опису його життєвого шляху. 

 

Особливо в тіні залишається період біографії гетьмана до того моменту, коли він очолив цей найвищий в Українській козацькій державі пост. Попередником Івана Самойловича на гетьманстві був Дем’ян Ігнатович. Їхнім взаємовідносинам та спільній діяльності головним чином присвячений цей матеріал.

 

Ігнатович та Самойлович мають дуже багато спільного. І найперше, що їх ріднило, це некозацьке походження. Визвольна війна Хмельницького відкрила дуже потужні соціальні ліфти, але через первинно нерівні стартові умови в середовищі еліти більшість, однак, складали представники шляхти та давнього козацтва.

 

І частенько козацькі старшини, особливо позаочі, не проходили повз можливість вколоти та назвати Ігнатовича «мужицьким сином», а Самойловича — «поповичем».

 

Уперше як соратників Ігнатовича та Самойловича доля звела приблизно у 1666 році. Відомо, що у листопаді, під час посольства до Москви, яким керував Ігнатович, Самойлович був членом делегації як один iз сотників гадяцького полку. Після чого, в буття першого чернігівським полковником, другого призначили до Чернігова одним із полкових урядовців — спочатку осавулом, а потім суддею. 

 

Дуже мало ми тепер знаємо про їхню спільну діяльність у Чернігівському полку. Майже нічого нам поки що не відомо й про те, яке ж забарвлення мали їхні службові відносини. Але коли на самому початку січня 1668 року тодішній гетьман Іван Брюховецький ув’язнив Дем’яна Ігнатовича (з невідомих нам поки причин), то на чернігівське полковництво поставив саме Івана Самойловича. Можливо, цей факт є показовим, а можливо, й ні. 

 

Хай там як, поки Ігнатовича тримали під вартою, Самойлович на чолі чернігівців намагався вибити московський гарнізон, що засів у Чернігівському замку. Саме у цей час гетьман Брюховецький підняв повстання проти чергових спроб Москви поглинути Україну. 

 

Іван Брюховецький відомий нам з-поміж усіх наших гетьманів як той, що найбільше «зливав» інтереси України Москві. Проте врешті саме життя (фактично ненажерливість Москви) змусило навіть його підняти проти неї повстання. Та Брюховецький запізно схаменувся, бо коли повсталі козаки зібрали на початку літа 1668 року Раду, щоб обрати собі нового гетьмана, то Брюховецького не просто скинули з гетьманства, а й забили киями до смерті. 

 

В часи цих подій Ігнатович невідомо яким чином зміг звільнитися з-під варти, прибув до Чернігова і повернув собі полковництво. Самойлович без спротиву поступився своєму колишньому керівникові. Ця зміна не вплинула на хід повстання на Чернігівщині. Наступні півроку Ігнатович керував партизанською війною чернігівців проти росіян. 

 

А Самойлович на цей час зник кудись у тінь, принаймні, про його життя впродовж цього періоду ми на тепер нічого не знаємо. Все ж найімовірніше, що Самойлович був десь поряд з Ігнатовичем. Адже, коли виснаження від бойових дій примусило останнього піти на перемовини з Москвою та проголосити себе гетьманом наприкінці 1668 року, ми знову бачимо Самойловича серед активних та впливових дійових осіб.

У новосформованому генеральному уряді гетьмана Ігнатовича Самойлович став генеральним суддею — одним iз най­впливовіших посадовців в Українській козацькій державі.

 

За тодішніх умов організації держави, які були набагато простіші за сучасні, генеральний суддя був чимось на кшталт теперішніх генерального прокурора та голови Верховного Суду одночасно.

 

Фактично контролював усе, що було пов’язане не лише з судом, а й iз розслідуванням i дізнанням. Щоправда, генеральних суддів було зазвичай двоє. Тобто навіть у ті часи розуміли, що в цій справі необхідні противаги. Але генеральний суддя займався ще й різноманітними політичними та дипломатичними справами. 

 

Саме Івану Самойловичу гетьман та товариство довірили очолити дуже важливе посольство до Москви навесні 1669 року. Це посольство мало символічно «ратифікувати» новий договір, підписаний 6 березня того року у Глухові між Українською козацькою державою та московським царем. Завдання було успішно виконано.

 

Загалом усі наступні три роки гетьманування Ігнатовича Іван Самойлович перебував на перших ролях. Влада гетьмана Ігнатовича поширилась на всю територію Лівобережжя, його особисте положення значно укріпилося.

 

Під керівництвом Ігнатовича військова та політична ситуація на Лівобережжі почала стабілізуватись, особливо у порівнянні з Правим берегом Дніпра, де зусиллями Польщі, Туреччини, Криму та Москви все ще безупинно палала українська земля.

 

Звісно, Іван Самойлович, як один iз найближчих його соратників, також доклався до успіхів Ігнатовича.

 

Утiм політична боротьба — дуже сувора річ. Тут немає місця сентиментам. Особливо жорстоких форм вона набуває, коли до внутрішньо політичного суперництва, яке існує стільки ж, скільки існує людське суспільство, додається втручання з боку сусідніх держав. Так сталося в березні 1672 року.

 

Іван Самойлович був серед тих старшин, які мали претензії до гетьмана Ігнатовича. Наприклад, тому, що останній віддавав перевагу вельми самовладному стилю управління. Але думається, що подібні складнощі у взаємовідносинах між гетьманом та його оточенням якось би вдалося врегулювати, якби не «допомога» з Москви.

Царя дуже не влаштовувала непоступливість гетьмана Ігнатовича, котрий відзначився як послідовний захисник інтересів української держави. Як же кортіло Москві прибрати такого гетьмана!

 

Але хоч і мав цар тоді в Україні декілька військових баз, та дотягнутись до гетьмана не міг. Зате Москва з давніх-давен досконало опанувала практику підкилимного втручання у справи сусідніх держав. Кремль організував заколот проти гетьмана. 

 

Щедро роздаючи обіцянки, московська агентура зібрала сімох козацьких урядовців, які мали з допомогою московських стрільців заарештувати Ігнатовича. Був серед заколотників і Самойлович.

 

Але визнаємо, що (до його честі) роль свою зіграв без «особливого задоволення» та не виказав великої активності у заколоті. Головною дійовою особою був генеральний писар Карпо Мокрієвич, який і до заколоту мав тісні зв’язки у Москві. У результаті гетьмана Ігнатовича заарештували та відіслали до Москви.

 

Мокрієвич особисто відправився до царя влаштовувати справи, був там дуже добре прийнятий та обдарований. Маленький штрих до «художнього образу» тогочасного «медведчука». Перед самим усуненням від влади Ігнатович відправив до Москви посланця, який мав там придбати партію металу — жерстяного листа німецького виробництва.

 

Цей матеріал у ті часи використовували для будівництва покрівлі на церквах. Ігнатовичу метал був потрібний для Троїцької церкви, що мала стати головним храмом гетьманської столиці Батурина. Так-от, навіть цього добра не оминув Мокрієвич, прихопив партію жерсті собі, через що будівництво Троїцької церкви в Батурині зупинилось. 

 

До України Мокрієвич повертався як найкращий друг Москви і вже бачив себе наступним гетьманом. Звісно, не так часто, як хотілося б, але все ж в Україні нерідко вистачало здорового глузду та спрацьовував інстинкт самозбереження.

 

Оцінивши перспективи керівництва такого «люб’язного приятеля» царя, як Мокрієвич, українська еліта висунула альтернативного кандидата на гетьманство — Івана Самойловича. Мокрієвич опинився у політичній ізоляції.

 

У червні 1672 року гетьманом обрали Самойловича. На жаль, на тепер нам бракує відомостей щодо цієї політичної операції. Але точно можна сказати, що Самойлович дуже яскраво та ефектно переграв Мокрієвича, продемонструвавши видатні політичні таланти.

Можна засуджувати Самойловича за співпрацю з Москвою! І це буде справедливо. Але як тоді ставитись до сучасних «любителів Росії»? Українське суспільство часів Самойловича тільки розпочинало епоху «співіснування» з Москвою — від Переяславської ради не пройшло ще й 20 років. Сучасне українське суспільство має 350 років досвіду! І що?

 

Так, Самойлович доклався до падіння свого попередника. Як і решта заколотників, дав використати себе московській агентурі, але намагаючись і зі свого боку використати Москву у власних політичних інтересах. Став гетьманом, поваливши Ігнатовича, але при цьому завадив отримати гетьманство найбільшому прихильнику Москви.

 

Але врешті-решт (що для нас дуже важливо як досвід), за 15 років Самойлович завершив своє правління так само, як і його попередник Ігнатович — в засланні у Сибіру.

 

На завершення додамо... Ніщо так не «оживляє» історію, як відвідини місця, де вона творилась! Тому найкраще по-справжньому відчути згадані події ви зможете в гетьманській столиці — Батурині, яка була ареною співпраці та боротьби Дем’яна Ігнатовича й Івана Самойловича.