Існує думка, що сучасні засоби обміну інформацією роблять інформаційне поле, в якому живуть люди, надзвичайно динамічним та мінливим.
Можливо, так і є, але все-таки існує і зворотний бік цієї медалі у вигляді достатньо дивних речей.
У минулих 2018 та 2019 роках відзначали 350 років із часу обрання на гетьманство Дем’яна Ігнатовича та заснування гетьманської столиці в місті Батурин.
Такі ювілеї не могли пройти повз увагу як популяризаторів історії, так і просто людей, що цікавляться нею.
У результаті в мережі інтернет з’явилася велика кількість статей, повідомлень та заміток, присвячених цим знаменним подіям.
Не маючи на меті принизити значення уваги до рідної історії та й узагалі аплодуючи людям, яким не байдуже до свого минулого (а його знання, як відомо, є запорукою нормального майбутнього), відзначимо наступну колізію.
Абсолютна більшість матеріалів, що ми зустріли в мережі інтернет, були повторенням тверджень, тиражованих десятки, а то й сотні років, справжніх міфів, що походять ще з XIX століття.
Мабуть, причиною цього є інформаційний шквал, через який просто не вистачає часу заглиблюватись у проблему.
Утім за допомогою сучасних засобів комунікації ми отримали спровоковану ювілейними датами тенденцію до повторення та закріплення неправдивих відомостей.
Дем’ян узагалі походив із селянської родини
Найяскравішим прикладом є історія з прізвищем гетьмана Дем’яна Ігнатовича, який у більшості згаданих матеріалів фігурує, як Дем’ян Многогрішний. Давайте спробуємо розібратись, адже гетьман Дем’ян не був ніяким Многогрішним — він був «помірно грішним», як і всі.
Насправді 350 років тому прізвищ у сучасному їх сенсі практично не існувало. Паспортів не видавали, суворого обліку людей не було. А незмінні сотні років із покоління в покоління прізвища, як спадкове найменування людини, що вказує на приналежність до певної сім’ї, використовувалися практично винятково найвищою аристократією. Навіть серед широких кіл шляхти часто мала місце зміна прізвища. Це відбувалося з різних причин.
Для прикладу, відомий український народний герой, персонаж епічного фольклору Нестор Морозенко (уроджений шляхтич Мрозовицький) назвався тим прізвищем, під яким увійшов в історію, з переходом до козацького стану.
Наш Дем’ян узагалі походив із селянської родини, де прізвищ ніколи не мали. У селі чи на сільській вулиці могло бути декілька Дем’янів, яких дуже легко відрізняли один від одного за місцем розташування хати чи за якимись особистісними характеристиками — фізичними чи психологічними. Так утворювалися місцеві прізвиська, які рідко зберігалися за декількома поколіннями, видозмінювалися, ніде не фіксувалися, а з часом забувалися.
І тільки коли люди, подібні до Дем’яна Ігнатовича, «виходили в люди» (а визвольна війна Богдана Хмельницького створила потужні «соціальні ліфти»), тоді поставала необхідність мати прізвище.
Щоправда, і тут не було ніяких усталених форм чи вимог. І кому як подобалося, той так себе і називав. Найчастіше утворювали прізвища від батькового імені. Відповідно, ставши полковником, а потім і гетьманом, Дем’ян підписував документи частіше як «Ігнатович», а іноді і як «Ігнатенко».
Утворення прізвищ за допомогою суфіксів «-вич» та «-енко» було найпопулярнішим серед жителів козацької України XVII століття.
Найбільш поширена тепер форма утворення з «-енко» була характерною для степового прикордоння тодішньої території, заселеної українцями. Таку форму можна умовно назвати козацькою та традиційною для простого люду. Мав місце приблизно наступний механізм.
Прості люди «покозачувались», ставали під час визвольної війни вже не «такими й простими», але не сильно заморочувались власними прізвищами і з волі писарів потрапляли до документів під розмовною формою українського по батькові: чий син? Ігната. Пишемо: Дем’ян Ігнатенко.
Почесніші прізвища
Форма утворення прізвища з суфіксом «-вич» була більш почесною, тому що асоціювалась із тодішньою елітою. Багато значних українських родів серед магнатів та шляхти мали подібні прізвища — Курцевичі, Тишкевичі, Глібовичі тощо. Звісно, людям зі здібностями та амбіціями другий варіант був ближчим.
Тому наш Дем’ян явно віддавав перевагу прізвищу «Ігнатович». До речі, ще один батуринський гетьман, Іван Самойлович, мав батька Самійла — простого сільського священника.
Нагадаємо, що суфікс «-вич» в іменах та прізвищах справді вважався настільки почесним у Східній Європі, що, наприклад, у Московії, де традиційно було значно більш «законсервоване» суспільство, могли навіть бити батогами за «незаконне» його використання. Наприклад, якщо якийсь дворянин без дозволу царя «-вичём писался»: «Василий Иванович, а не Васька сын Иванов».
Також розповсюджена тепер серед українців форма утворення прізвища із закінченням «-ський» чи «-цький» в XVII столітті асоціювалась із найвищою елітою (князями Вишневецькими, Острозькими, Заславськими тощо) дуже рідко присвоювалась «новонародженою» козацькою елітою.
Мабуть, через традиційну козацьку скромність. Винятками були тільки козацькі роди, що походили від шляхти та до того ще мали не одне покоління в історії, як Хмельницькі чи Виговські.
Дозволимо собі невеликий відступ та наголосимо, що прізвища на кшталт і Коваленка, і Ковалевича, і Ковалевського є властиво українськими. Чомусь маємо зараз такий хибний стереотип, коли люди від прізвища намагаються виводити національність носія.
І тому дехто нашого Дем’яна починає називати чи то поляком, чи то ще якимось іноземцем. Але всі згадані вище форми утворення прізвищ є загалом слов’янськими і якщо вже комусь так кортить «підігнати» прізвище під національність, то треба насамперед дивитись на корінь слова, а не на його закінчення.
Для прикладу, носії прізвищ Шпаков, Ковальов та Шульгін, найімовірніше, мали достатньо складну історію родини, але аж ніяк не є «ісконно русскімі», як дехто полюбляє стверджувати.
Так і наш Дем’ян став «Ігнатовичем». Але чому ж багато хто сотні років, аж до тепер, вперто продовжує називати його «Многогрішним»? Справа у наступному...
Конфлікт із генеральним підскарбієм, який став літописцем
У бурхливій біографії гетьмана одного разу стався конфлікт з одним із колег — козацьких урядовців — генеральним підскарбієм Романом Ракушкою-Романовським (на сучасний манер генеральний підскарбій — це щось близьке до міністра фінансів).
Гетьман Ігнатович переміг Ракушку і той вимушений був утекти на Правобережну Україну, до суперника Дем’яна, тамтешнього гетьмана Петра Дорошенка. Мабуть, настільки глибоко перейнявся Ракушка своєю поразкою, що вирішив навіть полишити світське життя, ставши священником. А на схилі років, як це іноді траплялося з козацькими старшинами, написав літопис.
Дуже цікавий літопис за мотивами життя Ракушки. Він отримав від істориків назву «Літопис Самовидця» та став одним із найвідоміших козацьких літописів.
І от у цьому своєму «Літописі» Ракушка направо і наліво «хрестить» гетьмана «Многогрішним», додаючи доречно і недоречно, дуже часто пересмикуючи та викривляючи неприємні подробиці з його життя.
У свій час Ракушка, очевидно, бажав би за краще дотягнутися до гетьмана шаблею та прикласти тому її поміж очей, але не склалося.
Проте йому вдалося застосувати значно дієвіший спосіб, що значно сильніший за шаблю — перо. Інформаційна лавина почала своє сходження.
Пізніше козацькі літописці наступних поколінь, що, як вважають історики, багато в чому орієнтувалися на очевидця Самовидця, також відносно гетьмана Ігнатовича використовували винятково найменування «Многогрішний».
А історики XVIII і XIX століть (яких ми дуже поважаємо та шануємо — першим усе ж завжди важче) в часи, коли почала зароджуватися наша наука, повірили літописцям на слово. В ті часи ще навіть поняття такого, як верифікація джерела (встановлення правдивості) не було.
З критичним ставленням до джерел ми й зараз маємо великі проблеми, а тоді історія сприймалася як така собі казочка, і тому перші історики просто переписали Самовидця. «Многогрішний» так «Многогрішний»!
Приклад багатосотлітнього чорного піару
Принагідно хочеться закликати читача не надто довірятись історикам попередніх століть. Ми, наприклад, не поспішаємо використовувати медицину XIX століття, принаймні це стосується людей зі здоровою психікою. А історикам минулих століть чомусь звикли беззаперечно довіряти.
Таким чином прізвище «Многогрішний» закріпилося, стало звичним, а зі звичним та стереотипним дуже важко боротися. Але відзначимо, що Ракушка не видумав це прізвище для гетьмана, а тільки «розкрутив» його для нащадків. Насправді і у прижиттєвих, і в хронологічно наближених до гетьмана офіційних документах його часто таки називали «Многогрішним».
Мабуть, просто не могли гетьманські «доброзичливці» пройти повз таке колоритне прізвище та у власних цілях розповсюдили його і на гетьмана.
Можна припустити, що «Многогрішний» дійсно могло бути якимось вуличним прізвиськом цієї родини, але гетьман відмовився від його використання. А був ще й третій брат — Сава, в якого було прізвище Шумейко, та четвертий брат — Зиновій, який помер ще до політичного піднесення Дем’яна і взагалі завжди згадувався без прізвища. Отже, маємо чотирьох братів і чотири варіанти прізвища в одній родині.
Але і це ще не все. Існують відомості, що іноді Дем’яна називали прізвиськом «Перев’язка». А оскільки є підстави вважати, що свою кар’єру майбутній гетьман розпочав на Запорозькій Січі, то, можливо, останнє згадане прізвисько пристало до Дем’яна з тих часів. Надто по-запорізьки воно звучить.
Ось так усе непросто в нашій історії... Але могло бути набагато гірше, наприклад японським історикам іще важче, адже тамтешні діячі приблизно в той самий час, коли жив Дем’ян, могли по декілька разів за життя повністю змінювати і прізвище, й ім’я.
На завершення закликаємо всіх використовувати відносно гетьмана Дем’яна прізвище «Ігнатович», оскільки саме воно виведене його власною рукою на документах, що дійшли до нашого часу. А підміна його на прізвище «Многогрішний» — це приклад успішного багатосотлітнього чорного піару в нашій історії.
Віталій МАМАЛАГА,
старший науковий співробітник Національного історико-культурного заповідника «Гетьманська столиця»
Батурин
