Реваншистський демонтаж: як Зе-команда «зливає» Україну

Неупереджена оцінка бурхливих процесів у державi дає підстави, як говорять у Південній Пальмірі, вважати, що Україна стрімко рухається до «грандіозного шухеру». Його жертвами можуть бути не лише відомі персоналії з різних суспільно-політичних та олігархічно-кланових таборів, а й Українська держава.

 

Підґрунтям до такого перебігу подій є наростаюче невдоволення українців та зарубіжних партнерів ініційованим Зе-командою ганебним політичним взаємопоборюванням та безпідставним переслідуванням політичних опонентів.

 

Категорично не сприймається громадою демонтаж інтегрованими у різні гілки влади проросійськими реваншистами українського відродження, гальмування прогресивних євроатлантичних реформ та цинічне ігнорування такою агентурою Путіна конституційних прав громадян на гідне соціальне забезпечення.

 

Справедливе обурення, особливо ветеранів АТО і ООС, викликає спроба зорієнтованих на Кремль «младореформаторів» перекласти відповідальність за незаконну анексію Криму та збро­йну агресію на Донбасі з Російської Федерації  на українське керівництво періоду 2014-2018 років. А також відсутність у владної команди чіткої стратегії звільнення в осяжній перспективі тимчасово окупованих українських територій.

 

Загрозливими для українського православ’я є спроби вельможних владних місіонерів  Московського патріархату блокувати об’єднавчий процес християн східного обряду навколо ПЦУ та реалізацію вимог чинного законодавства з ідентифікації російської православної церкви в Україні.

 

Нації потрібно нарешті усвідомити, що надання Вселенським патріархом Варфоломієм Томосу ПЦУ є для України рівнозначним хрещенню Русі київським князем Володимиром. Як відомо, до реалізації цього видатного проєкту надзвичайно багато зусиль доклала команда п’ятого президента і він особисто.

 

Значною мірою дана обставина, а також організація спротиву російській агресії та потужний поштовх українському відродженню є основою теперішніх гонінь на П. Порошенка з боку Москви та її маріонеток в Україні.

 

Не сприймаються суспільством надто суперечливі та непослідовні кроки влади із подолання корупції і пандемії коронавірусу. Все більше у публічний простір викидається інформації про зловживання коштами відповідного резерву, що негативно впливає на оплату медпрацівників, забезпечення лікувальних установ необхідним обладнанням, ліками, тестами, захисними масками тощо.

 

Як і раніше, основний тягар ліг на плечі волонтерів та благодійників, і чомусь у таку діяльність недостатньо вмонтовані функціонери правлячої партії, ОПЗЖ та загальновідомі їх спонсори-олігархи.

 

Перманентні касетні зашквари засвідчують, що корупція у вищих ешелонах влади набула нечуваних обертів, у геометричній прогресії формує радикальні протестні настрої серед різних верств населення. Рейтинг реформаторів невизначеної ідеології стрімко падає, що обіцяє досить сумнівні політичні перспективи «зелених». Це вже призвело до розколу пошановувачів турборежиму та публічної дріб’язкової «гризні» між колишніми та чинними можновладцями із близького оточення В. Зеленського.

 

Варто вкотре нагадати суспільству про провали влади у реформуванні правоохоронних і спеціальних органів. Особливо Національної поліції, Ген­прокуратури, ДБР та СБУ, які нерідко підіграють за окремими резонансними справами відповідним структурам РФ.

 

Ганебні події в Кагарлику, Броварах, Павлограді, інших населенних пунктах країни засвідчили очевидну гнилість і засміченість негідниками-інквізиторами поліційних формувань.  

 

Напевно, потрібно вже зараз переатестувати весь їх особовий склад і вирішити питання з кадрового зміцнення керівництва МВС. Адже окремі протиправні дії перелічених структур мають чіткі аналогії з репресивними сталінськими органами, що постійно катували і нищили українство.

Із кадрової та гуманітарної політики «зелених» випливає, що в Україні Кремлем реалізується довгострокова спеціальна операція з повернення російській діаспорі статусу колоніального і домінантного етносу для ліквідації  вітчизняної державності.

 

Вже очевидно, що не найкращі представники національних меншин, посівши ключові посади у вищих органах державної влади і управління та місцевого самоврядування, більше працюють на історичну батьківщину, аніж на  розбудову Української держави.

 

Звідси і постйіні «наїзди» на державну мову, актуалізація ідеї національно-культурних автономій та намагання загнати титульний етнос українців у таку собі культурну духовну і фізичну резервацію.

 

Адже Республіку Польща не влаштовує унормований законом статус вояків ОУН-УПА та представників інших визвольних змагань. Угорщині з імперською зверхністю муляє законодавство про державну мову та освіту в Україні. Болгарію не влаштовує, як реалізовується адміністративно-територіальна реформа в Одеській області.

 

А Румунію безпідставно турбує статус в Україні етнічних релігійних громад. Не виключається, що окремі політичні сили та їхнiх лідерів у цих країнах надихає приклад поводження з Україною узурпатора Путіна, який із задіянням спецслужб та інформаційно-пропагандистської машини РФ і «п’ятої колони» оманливим «русскiм мiром» спонукав значну частину росіян на сході та півдні України до державної зради і сепаратистського бунту.

 

Тому вкрай дивною, якщо не капітулянтською, виглядає заява спікера Разумкова про необхідність внесення змін у закон про державну мову для розширення квот російській мові, й це начебто сприятиме поверненню тимчасово окупованих територій у склад України.

 

Напевне, відсутність компетентного стратегічного мислення не дозволяє колишньому регіоналу усвідомити, що агресія Путіна проти унітарної держави має на меті реанімацію «малоросії» на основі подальшої русифікації та асиміляції українського етносу. Що мимоволі кличе до життя жорсткіші запобіжники від руйнації української ідентичності.

 

Одним із таких пропонується законодавчо унормувати квотний принцип етнічного представництва у законодавчій, виконавчій, судовій владі, в офісі президента та секторі безпеки та оборони держави.

 

Прикрою, з точки зору втручання у внутрішні справи суверенної держави, стала нещодавня провокативна заява посла Ізраїлю в Україні Йоеля Ліона, який рекомендував поняття антисемітизму закріпити в українському законодавстві. Бо, з його слів,  таке явище нібито поширюється в Україні. Зокрема, «міркування людей, щодо великої кількості євреїв, які займаються бізнесом в Україні, це антисемітизм».

 

Проявом антисемітизму посол вважає і «переписування (а не відтворення) української історії» та «використання окремого слова замість слова «єврей». Можливо, дипломат до таких висновків вдався після ознайомлення з відомим висловлюванням народного депутата від партії «Слуга народу» Василевської-Смаглюк про те, що «в Україні потрібно приглушити свободу слова... Інакше незабаром кричатимуть «бий ж....ів».

 

За такою незрілою логікою, і президента В. Зеленського, як особу єврейської національності, недопустимо буде критикувати, адже це означатиме прояв антисемітизму.

 

Якщо заява дипломата є офіційною позицією держави Ізраїль, яка до цього часу не визнала Голодомор 1932-1933рр. геноцидом українського народу, то, мабуть, президент і МЗС України повинні відповідним чином зреагувати на провокативну некоректну поведінку посла. А не сором’язливо проковтнути такий ляпас від начебто стратегічного партнера, що фактично зазіхає на статус суб’єкта зовнішнього управління Україною.

 

На сумнівий спіч дипломата мала б належним чином відреагувати і Єврейська конфедерація України. Організація нещодавно завзято і принизливо для себе захищала у відповідному зверненні  міністра внутрішніх справ А. Авакова.

 

Адже такі дипломатичні ляпи не працюють на міжкофесійний і міжетнічний мир в Україні. Подібне однозначно сприймається лише Путіним. Кремль  навмисно і послідовно намагається ініціювати та підігрівати такі явища для дестабілізації суспільно-політичної і безпекової обстановки в Україні.

 

Маючи гіркий і драматичний досвід виборювання власної державності, немає сумніву в тому, що український і єврейський народи не дозволять так примітивно себе розвести. Громадськість обох країн спроможна дати гідну відсіч будь-яким намаганням посварити обидва народи.

 

Не забарилася і міжнародна реакція на суперечливі події в Україні. Зарубіжні друзі України і Європейський парламент закликають президента В. Зеленського повернутися у правове поле та унеможливити політичні переслідування опозиції, зокрема п’ятого президента України П. Порошенка.

 

З цього приводу колишній посол Канади в Україні Роман Ващук кваліфікує  такі дії влади і правоохоронців, як «відверту вендету», що призведе до стратегічних помилок  із негативними наслідками для України.

 

Голова Європейської народної партії Дональд Туск закликає весь політикум України, в тому числі й опонентів, до солідарних дій для побудови лідерської України. Відомий американський дипломат Курт Волкер засуджує кримінальне переслідування П. Порошенка і називає це політично вмотивованим і  таким, що поширить розкол в українському суспільстві, що призведе до руйнації національної єдності, яка так необхідна в умовах російської агресії в Україні.

 

Колишній міністр закордонних справ Швеції Карл Більдт однозначно попере­джає, що в разі продовження В. Зеленським переслідування лідера опозиції у стилі В. Януковича європейські сусіди України будуть вживати відповідні заходи.

 

Ексгенсек НАТО Андерс Фог Расмуссен вважає таке явище політичною помстою та вибірковим правосуддям, що є частиною минулого України, а не її майбутнього. Із відповідною заявою до української влади звернувся і європейський парламент. Але поки що належної реакції на заяви і звернення вiд В. Зеленського немає.

 

 

Усе чітко та виразно проглядається на відстані, навіть через значні історичні періоди, коли вщухають пристрасті і настає час об’єктивної оцінки подій та особистостей, які їх творили або були причетними до них.

 

Проте окремі висновки та уроки з подій непростого українського сьогодення можна зробити вже зараз. Як не прикро, але у політичну практику країни повернулося ганебне істроичне явище, коли кожен наступний князь, гетьман чи генеральний секретар паплюжив, переслідував або й фізично усував свого попередника. А згодом і сам ставав жертвою палацових інтриг чи більш потужних володарів із близького зарубіжжя.

 

Чи був несподіваним програш П. Порошенка на останніх президентських виборах? Питання риторичне. Хоча все більше право на життя отримує версія, що п’ятий президент став жертвою майстерної й глибоко законспірованої змови дніпропетровсько-харківського олігархату та Кремля.

 

До речі, коли видатний мудрогель Уiнстон Черчилль програв вибори наприкінці Другої світової війни, суспільство Великобританії обмежилося стосовно нього такою політичною подією. Британці не ставили у провину колишньому лідеру жахливі бомбардування гітлерівцями  Лондона, Ковентрі, інших населених пунктів i численні жертви.

 

Рівень політичної і суспільної культури еліти та громадян дозволив їм піднятися над особистими трагедіями і усвідомити, що У. Черчилль захистив Великобританію від неминучої поразки, перш за все, шляхом створення потужної міжнародної коаліції, яка успішно зламала хребет нацистському  третьому рейху.

 

Аналогії з українською ситуацією очевидні. Різниця лише в тому, що, на відміну від імперської Великобританії, Україна є постколоніальною державою і дотепер частково перебуває під впливом колишньої метрополії Московії.

Дошкульним гальмівним чинником українського відродження є фактичне припинення процедури декомунізації та законодавчого унормування покарань за колабораціонізм. Не лише в столиці, а й у низці населених пунктів країни ще залишаються символи комуно-радянської епохи,що надихають контрреволюціонерів на реванш.

 

Більше того, в Україні конче потрібно провести демонархізацію. Бо «артефакти» Романових у вигляді пам’ятників Петру I і «славі русского оружiя» в Полтаві, Катерині II в Одесі, двоголові імперські орли на  Софіївській дзвіниці у Києві та повернення центральній лікарні столиці найменування Олександрівської з гербом імператриці на фронтоні установи підігрівають настрої роялістів до реколонізації України.

 

Ескалація російськими окупаційними вiйськами бо­йових дій на східному фронті та незмінні плани Путіна розчленувати Україну вкотре засвідчують необхідність кардинального зміцнення обороноздатності країни за рахунок перш за все вітчизняних новітніх видів озброєння. Надання нарешті Україні програми  розширених можливостей НАТО, — важливий, але не визначальний фактор у модерному переозброєнні. Постільки Альянс поки що лише залишає відкритими двері для членства України в НАТО.

 

Досить повільно розблоковує ембарго на продаж зброї українському війську. Тому оборонно-промисловий комплекс України повинен нарешті завершити випробування такого ракетно-реактивного озброєння, як «Нептун», «Вільха», «Тайхун» і надпотужної гармати «Богдана» та поставити їх на озброєння української армії. Воїнів-героїв на передовій східного фронту вже не влаштовують «відосіки», на яких рекламуються лише випробування ракетної та гарматної артилерії.

 

Все частіше на тлі так званої оптимізації (вважай  скорочення) військових формувань в їхньому середовищі точаться розмови про саботаж і блокування переозброєння війська, висловлються побоювання можливістю доведення сектору безпеки та оборони до такого стану, який панував при В. Януковичі.

 

Загалом, з огляду на руйнацію ДНЯЗ, припинення дії угоди між США і РФ зі скорочення ракет серед­ньої і малої дальності, недієздатності Будапештського меморандуму стосовно гарантування безпеки України, є всі підстави винести на легітимізований незабаром референдум питання про доцільність повернення Україні статусу ядерної держави. І така ідея не виглядає шантажем партнерів, бо вона чітко артикулює, в якому загрозливому стані перебуває національна і державна безпека країни. 

 

Не меншою загрозою для України є зазначені вище ознаки все чіткішого дрейфу «зелених» до цілком зрозумілих для них ідеалів «русского мiра» та вже очевидна неспроможність організувати ефективне управління таким складним організмом, як Україна.

 

Без сумніву, подібна «ефективнiсть» керівництва закономірно призведе до перманентних акцій соціальної непокори, наслідком яких може бути розкол країни.

 

Варто наголосити,що такий сценарій провокуватиме, а Кремль обов’язково скористається ним у своїх інтересах, та — колоборанти із ОПЗЖ. У кращому випадку відбудуться президентські і парламентські вибори.

 

Як відомо, право вибору є у кожного. Тому очільник країни зобов’язаний досить відповідально поставитися до своїх рішень. При цьому мати на увазі, що при всіх розкладах зміцніле громадянське суспільство не дозволить будь-кому демонтувати відродження національної ідентичності української

 

Василь БОГДАН, 

експерт iз питань безпеки, генерал-лейтенант, публіцистдержави.