8 червня 1851 року народилася Наталія Кобринська — майбутня письменниця та зачинателька емансипаційного руху з національним підґрунтям.
Їй судилося стати жінкою, яка випередила свій час і визначила долю цілого покоління. Біографія Наталії Кобринської, круті віражі її життя можуть стати сюжетом для захопливого історичного роману.
Трудівниця духу
Наталія Кобринська походить із села Белелуя Снятинського повіту (нині Івано-Франківська область) зі священницької родини Озаркевичів. Її дід Іван Озаркевич був визначним культурним діячем, меценатом, знаним у Галичині аматором театру, знавцем і шанувальником української народної творчості.
Про це із захопленням відгукувався Іван Франко, який пізніше шануватиме й саму Наталію Кобринську. У родині Озаркевичів шанували національні традиції, цінували ґрунтовну освіту.
Наталія добре знала українську, російську, французьку, німецьку, польську мови. До слова, тривалий час датою народження майбутньої письменниці вважали 1855 рік, і в деяких біографічних довідниках і досі значиться ця дата.
Проте за словами професорки філології Алли Швець, авторки монографії «Жінка з хистом Аріадни: життєвий світ Наталії Кобринської в генераційному, світоглядному і творчому вимірах», ця похибка має бути виправлена.
«Під час наукових пошуків в одному з архівів, — зазначає Алла Швець, — я віднайшла фотографію Наталії Кобринської, де на звороті написано, що вона уроджена 1851-го, а не 1855 року. Наталія Кобринська свідомо, по-жіночому хотіла зменшити свій вік, і така банальна причина зумовила появу різних дат».
Дослідниця Алла Швець звертає увагу на знакові сегменти в біографії зачинательки емансипаційного руху. Перший фактор — це подія читання, коли кожна нова прочитана книга робила певний світоглядний переворот.
Другий — це зустрічі зі знаковими представниками свого часу: Іваном Франком, Михайлом Павликом, Михайлом Грушевським, Михайлом Драгомановим, Ольгою Кобилянською, Борисом Грінченком. Неабиякий вплив на формування світогляду письменниці мав її чоловік Теофіл Кобринський, який усіляко підтримував свою дружину.
«В Галичині добрих ґаздинь багато, а трудівниць духу мало», — говорив Теофіл Кобринський. Подружжя вирішило присвятити життя громадським та суспільним справам. Проте смерть чоловіка у 1882 році перекреслила всі її плани, болем відгукнувшись у душі.
Жінка обрізає свої пишні коси, кладе їх у труну чоловіка і до кінця життя залишається йому вірною. Важко переживши втрату рідної людини, Наталія Кобринська все-таки змогла повернутися до активного громадського життя.
Аби підтримати доньку, батько відвозить її до Відня, де її феміністичні погляди набувають більш чітких обрисів. А знайомство з літературознавцем Осипом Терлецьким примушує взятися за літературну працю. Наталія Кобринська пише оповідання «Судія», «Задля кусника хліба».
У жовтні 1884 року за її ініціативи створено «Товариство руських жінок у Станіславі», першочерговим завданням якого стала популяризація нових ідей та вплив на розвиток «жіночого духу» засобами літератури.
Верховинська естетка
Письменниця усвідомлювала, що змінювати суспільний лад — справа копітка та довготривала. І все ж взялася за нову справу з ентузіазмом. Перші загальні збори товариства відбулися 8 грудня 1884 року, а Наталія Кобринська вразила присутніх своїми ораторськими здібностями.
«Гаряча промова Наталії Кобринської зачарувала присутніх, — згадувала про цей день письменниця Олена Кисілевська. — Особливо для молодих душ, спраглих небуденства й нових доріг, вона була «п’янким нектаром». Проте Наталія Кобринська прагне більшого.
Починаючи з 1885 року, вона активно листувалася з представниками української інтелігенції, мріяла про видання українського жіночого альманаху. У цій справі їй активно допомагав Іван Франко.
І ось у 1887 році її мрія здійснилася: у Львові вийшов альманах «Перший вінок». На титульній сторінці були зазначені імена Олени Пчілки та Наталії Кобринської. За словами письменниці, історична вартість альманаху полягала в тому, що урівнювалися права «національні і громадські», встановлювалася рівність між «русинкою та чоловіком».
Іван Франко відгукнувся про альманах як про «першу цього роду в українській літературі книжку, що є явищем надзвичайно важливим і симпатичним». До альманаху обсягом близько 30 аркушів було включено 45 творів різних жанрів 17 авторок із Галичини й України.
Власне життя Наталія Кобринська присвячувала вихованню в «русинських жінок» почуття гідності, національного самоусвідомлення.
Разом із письменницями Ольгою Кобилянською, Євгенією Ярошинською, Уляною Кравченко Наталія Кобринська організувала видання літературного збірника «Наша доля» (1893—1896); подавала петиції до австрійського парламенту, домагаючись дозволу для жінок на навчання в університетах. Саме Наталія Кобринська однією з перших у Галичині почала організовувати дитячі садки.
Наталія Кобринська вражала всіх своїми ораторськими здібностями та широкими зацікавленнями. У жовтні 1898 року з нагоди святкування 25-ліття літературної та суспільно-політичної діяльності Івана Франка письменниця виступила з палкою промовою.
Талановита мисткиня вражала своєю працездатністю, активно листувалася з Лесею Українкою, Ольгою Кобилянською, Оленою Пчілкою, Дніпровою Чайкою, Ганною Барвінок. Значне за обсягом листування Наталії Кобринської з Ольгою Кобилянською. Кобринська була непохитною: твори варто писати лише українською, а не німецькою мовою.
«Важна, дуже важна хвиля! — так урочисто починалися листи Наталії Кобринської. — Чеські жінки подали петицію до ради державної, щоби в Австрії допускали жінок до університету.
Так я зараз кинулася, щоби собі таку петицію вистосувати, зібрати підписи і першого травня подати на руки батька до Відня». Активність Наталії Кобринської передавалася іншим жінкам.
Письменниця зверталася до Євгенії Ярошинської з проханням писати на цю тему, підтримувати жіноцтво у прагненні здобувати знання. На той час тільки одна жінка-галичанка Софія Окуневська зуміла здобути вищу освіту, і сталося це у Швейцарії.
Ольга Кобилянська теж ставилася до Наталії Кобринської з повагою, присвятивши їй один зі своїх найкращих творів — повість «Людина».
А відома сподвижниця українського жіночого руху Софія Русова продовжила справу Кобринської, захищаючи права жінок на міжнародному рівні. У мистецьких колах Кобринську звали «верховинською естеткою», до її порад дослухалися відомі українські художники.
Підтримувала Наталія Кобринська зв’язки з багатьма українськими, німецькими, австрійськими, румунськими редакціями газет та журналів. Не любила екзотичних описів, зосереджувалася на головному.
Хіба що не стримала емоцій у листі до Ольги Франко, подаючи швейцарський опис: «Я тут ходжу часами по горах, але вони не здаються мені кращі від наших коломийських гір. Та нагадую того гуцула, який у Парижі мав сказати: «Бігме, краща Коломия».
«Мене вже серце не болить...»
Як жінка, котра випереджала свій час, Наталія Кобринська була переконана, що шлях до омріяних жіночих прав можливий лише за умови пробудження національної свідомості.
Письменниця вже усвідомила значення національної ідентичності і прагнула, аби якомога більше жінок вирвалися з-під гніту польської (Галичина) і російської (Наддніпрянщина) культури. Саме цю ідею вона прагнула донести до свідомості жінок.
Аби налагодити видання книг, Кобринська переїхала до Львова. Сподівалася, що тут вдасться створити умови для популяризації ідей фемінізму. Наталія Кобринська твердила: обмеженість ролі жінки в Галичині стала наслідком впливу польської аристократії. Письменниця вважала, що державна незалежність України, осучаснення суспільства неможливі без зміни становища жінки.
Кобринська пропагувала досягнення жінок, які стали вчительками чи здобули освіту. Тим самим вона намагалася заохотити до науки та громадського життя усіх жінок, пробудити їх від летаргійного сну.
Проте усвідомлювала: духовне оновлення потребує неабияких зусиль. На події Першої світової війни та Української національної революції 1917—1921 письменниця відгукнулася емоційно: «Грім! Небо затряслося — земля задрижала, зірвалися вікові кайдани, визволилася народна душа...»
Проте духовне піднесення змінилося розчаруванням. Наталія Кобринська випереджала свій час, бо тоді переважна більшість краян ще духовно не дозріла до розуміння проблем національного самоусвідомлення. Через «неприйняття» Кобринська їде до Болехова, де усамітнюється.
«За доносом австрійського коменданта письменниця була звинувачена у шпигунстві на користь російської армії. Якби не зусилля відомого українського адвоката Андрія Чайковського, вона б опинилася в одному з австрійських концтаборів, — пише Алла Швець. — З іншого боку, війна дала Кобринській духове підкріплення, бо письменниця мала надії на зміни в суспільному житті, на певні зрушення в національному житті держави».
В хаті Кобринської часто гостювали Січові стрільці. А вечорами письменниця разом з іншими жінками ходила в Народний дім і своїми руками виготовляла перев’язувальний матеріал для фронту. Оцінюючи воєнний досвід, Наталія Кобринська писала, що «гуманність збанкрутувала, зійшла з поверхні землі, і залишилися лише її брутальні права і залізна сила».
Зима 1920 року видалася сніжною й морозною. Кобринську ніхто не відвідував, а дарма — вона потребувала допомоги. Так і не дочекавшись, 21 січня 1920 року померла від висипного тифу. Сумна доля спіткала її багатющий архів. Ще за життя своє інтелектуальне надбання Кобринська хотіла віддати науковому товариству імені Тараса Шевченка.
На жаль, після смерті письменниці представник товариства не зміг приїхати та забрати її останні роботи. Після цього цінний архів «з метою знезараження» спалили.
Як це часто буває, після смерті видатної інтелектуалки чимало її опонентів оцінило і визнало. Писали, що жінки втратили «велику Каменярку на новому визвольному шляху». Сама ж письменниця, ніби прагнучи примиритися з вічністю, заповіла написати на надгробній дошці: «Мене вже серце не болить».
...Попри виклики жорстокої доби, Наталія Кобринська зуміла залишитися собою. Її слова й досі не втратили актуальності: «Вихвалюваний так часто європеїзм не повинен полягати на підпорядкуванні нашого духу чужині, на нехтуванні всього, що своє, а на вмінні піднести себе і свою національність до висоти європейської культури; а цього не досягнемо ніколи, доки не навчимось бути собою».
