Шахи — класична метафора влади. Однак у шахах зруйнувались, а в декотрих випадках зовсім щезли бар’єри, що раніше обмежували крихітний, тісний стабільний світ чемпіонства.
Перешкоди, що заважали зрозуміти тактику і досконало опанувати мистецтво гри, так само як й інші перепони, що обмежували доступ на вершину, стали менш серйозними.
Те, що трапилось у світі шахів, відбувається і з владою в цілому. Руйнування бар’єрів змінює як внутрішню політику окремих держав, так і геополітику, битву за клієнтів і паству між релігіями, змагальність між неурядовими організаціями, інтелектуальними інститутами, ідеологіями, філософськими й науковими школами. Кругом, де поважна влада, видніється її занепад.
І якщо раніше незначні прикмети цього занепаду були помітні неозброєним оком; інші, більш глибинні — ставали зрозумілими завдяки експертному аналізу й науковим дослідженням. То сьогодні майже все — на поверхні.
Український характер у світовому сценарії протестів
Світ почав більше, ніж зазвичай, розхитуватись у період карантину. Розмови про діяльність міжнародного тіньового уряду втрачають зверхню насмішкуватість. Усе більше людей починають ставитись до цієї «організації» не як до уявної.
Політична й суспільна дестабілізація, жорсткі протести з претензіями на революції, хвилею прокотились й у тих країнах, де зазвичай цього не очікувалось. Наприклад, Британія, США.
У фокусі цих мітингів у різних країнах проглядається схожий сценарій — у більшості випадків використовується расове протистояння.
Це спроби вивести суспільство на рівень сильних емоцій. Але, скажімо, в таких країнах, як Білорусь, чи Україна, расове протистояння не актуальне й не можливе в принципі.
Тож в Україні наразі розгойдується човен довкола постаті міністра МВС Арсена Авакова. І особливо притягувати «за вуха» нічого не потрібно. Він сам давно все зробив, щоб у потрібний час полегшити задачу опонентам. Однак чи матимуть ці пікети очікуваний результат — питання.
Бо, переживши дві революції поспіль — 2004-го та 2013—2014 років, українці навчились глибоко аналізувати. Тому необхідної емоційної складової для серйозного протистояння саме на цьому тлі не вистачає.
І тут у «поміч» — коронавірус. Зараз ми не про декілька лабораторій, що є у світі, де його могли розробити та, ймовірно, штучно «заразити» планету, ми про інше — економічну складову, котра може підштовхнути українців на непередбачувані вчинки.
Місяці карантинів, зупинка підприємств, втрата роботи, необхідного життєзабезпечувального доходу, в багатьох — не лише повністю здулась фінансова киснева запасна подушка, а знищені перспективи на виживання — от де справжній емоційний поштовх та розгойдування.
І, вочевидь, не даремно на осінь припадають вибори в Америках — Європах та в нас. І тут не має значення, якого рівня: чи президента, як от у США, чи до місцевих органів влади, як в Україні.
Місію провалено?
А з іншого боку, і криза нинішньої української влади поглиблюється тим, що в неї немає глибокого розуміння економічних процесів. Як заявив ексміністр фінансів Олександр Данилюк, президент України Володимир Зеленський «провалить свою місію», мовляв, у нього немає розуміння економічних питань.
У цьому контексті він нагадав про скандал із «плівками» експрем’єра Олексія Гончарука.
«Проблема була тоді — коли ми посилаємося на плівки, записані в кабінеті прем’єра, — що і прем’єр не мав економічного розуміння. Мало того — він не мав економічної освіти, він не мав розуміння, як економіка працює», — зауважив Данилюк.
На його думку, президент Зеленський вирішив, що він один відповідає за все в країні, в тому числі за призначення членів уряду. Кандидатури міністрів вибираються за багатьма параметрами, але, «на жаль, професіоналізму серед цих параметрів немає», — заявив він.
«Якщо все сконцентрувати на собі з такою слабкою кадровою політикою — це рецепт катастрофи», — резюмував він.
До загальних зовнішніх процесів, що посилюють кризу влади, в Україні професійно додаються внутрішньополітичні. Не врахував нинішній політичний владний істеблішмент, що, маючи таку демократичну опозицію, як «ЄС», «Батьківщина», «Голос», треба рости й розвиватись якщо не швидко, то хоча б якось...
І не за горами час, коли зухвале гасло «Зробимо їх разом», під яким Володимир Зеленський зумів не тільки сам стати президентом, а й провести свою монобільшість у парламент, тепер може повернутись проти нього, коли вони разом зроблять його. Гуртом, як ми знаємо, і тата добре бити.
У владній команді Зеленського не на жарт стривожені ймовірними результатами осінніх виборів.
«Місцеві вибори будуть Сталінградом Зеленського. І якщо Зе програє місцеві вибори, то регіональні князі і мери ще більше посилять позиції», — вважає народна депутатка від «Європейської Солідарності» Вікторія Сюмар.
Парламентські опозиційні сили — коктейль Молотова для влади
Як відомо, лідер «ЄС» Порошенко цілий рік активно працював над концентрацією свого ядерного електорату, який не сприймає Зеленського як президента. І саме на цих виборців буде спрямована його виборча кампанія на місцевих виборах.
Оскільки в партії Порошенка наразі немає затвердженої стратегії до місцевих виборів, то перемагати в «Європейській Солідарності» мають намір там, де сильніші позиції. У п’ятого президента і так достатньо драйву для політичних ігор, а тут ще й події з картинами та ДБР підняли його бойовий тонус.
Наразі стратегія в тому, що за кожною з областей закріплені депутати від ЄС, котрі й відповідатимуть за партійні результати. Надія на успіх є. Тим більше що наразі до лав ЄС знову повертаються ті, хто відійшов до минулорічних «зелених» переможців, i підтягуються нові обличчя.
Хоч і стратегії партії Порошенка ще немає, однак, імовірно, координатором «польової» роботи партії залишатиметься Сергій Березенко, який на президентських виборах був заступником керівника виборчого штабу п’ятого президента.
Однак об’єднання вчорашніх заклятих «сателітів», хоч і близьких ідеологічно, втiм iз претензіями на один і той самий владний шмат, проглядається сьогодні в реанімованому спілкуванні Петра Порошенка зі своєю «заклятою» партійною подругою Юлією Тимошенко.
«У них iз Порошенком просто зараз немає за що воювати. На місцевих виборах у них особливих перетоків немає, а ворог спільний — Зеленський. Юля Володимирівна хоче реваншу», — запевняє джерело з фракції «Батьківщина».
Вочевидь, Юлія Тимошенко горить бажанням показати Зеленському, «що таке справжні вибори».
Кажуть, зараз Тимошенко активно зайнята оглядинами потенційних кандидатів. Серед них і майбутні висуванці в мери, і представники партійних осередків. Паралельно вона комунікує з топовими бізнесменами і політиками.
Чіткої стратегії у «Батьківщини» також ще немає. Але є козир, який хоче використати партія Юлії Тимошенко. Це — повна та всебічна критика соціальної політики нинішньої влади.
Чого варті лише наміри вводити накопичувальну пенсійну систему. От тільки ніхто у владі не каже, з яких прибутків за нинішнього тотального зубожіння українці мають поповнювати накопичувальний фонд.
Як би красиво не малювали, що ця «паралельна» пенсія може передаватись у спадок, було б не зайвим розповісти, кому належатиме фонд накопичення пенсій.
А ще варто прогорнути досвід небідних країн, котрi, ввівши такий вид пенсій, змушені були відмовитись від нього, надавши перевагу «старій» солідарній системі. Якщо українське суспільство ще два роки тому було не готовим переходити до такого виду забезпечення свого майбутнього в солідному віці, то як воно може бути готовим у нинішній кризовій ситуації?
«Голос» у пошуку свого діапазону
Добряче треба буде попрацювати ще одній парламентській партії — «Голос». Менш ніж за рік політсила втратила третину свого електорату. Якщо на виборах до ВРУ партію Вакарчука підтримали 5,82% українців, то зараз за неї готові голосувати 3,6%.
Головна проблема «Голосу» така ж сама, як і була влітку минулого року, — певна невизначеність своєї унікальної ролі. Крім того, «Голос» не чітко окреслює, хто є їхнім суперником, а хто партнером.
І тепер на місцевих виборах партії Вакарчука стратегічно важливо перервати тенденцію падіння рейтингу, адже якщо раптом президент оголосить про розпуск Ради, то за нинішніх розкладів у наступному парламенті фракції «Голос», iмовірно, не буде.
Тож на місцевих виборах партія хоче показати власну спроможність і завести свої фракції у базових містах та областях — це захід і центр країни. Наразі важливо демонструвати вже не новизну, а фахівців, котрі знають, що і як їм робити.
Щодо кандидатів від «Голосу» в мери міст тривають дискусії. А найбільшою інтригою є кандидатура мера Києва. Багатьом цікаво, чи наважиться шоумен Сергій Притула, який балотувався у Раду від «Голосу», піти в мери столиці. Раніше у квітні соцопитування у Києві давали Притулі другий після Кличка результат.
У проросійської платформи все стабільно
Стосовно ОПЗЖ, то на місцевих виборах вона не змінює меседжі і стратегію. Їхнє завдання — відібрати у «Слуги народу» на сході та півдні, які вони втратили на виборах президента.
Як відомо, Опоплатформа сформована з двох крил: одне орієнтується на Віктора Медведчука і Вадима Рабіновича, інше — на Бойка—Льовочкіна—Фірташа.
Через це в партії фактично одразу два керівники штабу: Рабінович та Бойко. Хоча головним стратегом кампанії, очевидно, буде, як і на парламентських виборах, колишній голова адміністрації Януковича Сергій Льовочкін.
Осінні вибори — театр непередбачуваних дій
Отже, політсила Петра Порошенка, як і «Батьківщина», як і «Голос» та «Опозиційна платформа — За життя», готуються до осіннього реваншу.
Кожна партія очікує шанс, аби відвоювати назад свій шматочок електорального поля у партії Володимира Зеленського. А «Голос» — зцементувати свій електорат.
Усе ж, попри реваншистські настрої всіх відомих партій, головна інтрига осінньої кампанії — це протистояння «слабкого центру» і «сильних регіонів», яке може перерости у плацдарм для тотального системного спротиву. Тим більше з огляду на тенденції серйозних протистоянь, що відбуваються у світі. От де може розгорнутись арена справжніх трагікомедій.
Адже як би не було відносно комфортно в регіонах, основні силові, фіскальні та інші важелі впливу перебувають у руках центральної влади.
