Три десятиліття тому, 5-6 червня 1990 року, в Києві відбувся Всеукраїнський православний собор, на якому проголошено відновлення Української автокефальної православної церкви (УАПЦ), створено Український (Київський) патріархат, затверджено церковний статут і обрано Святійшим Патріархом Київським і всієї України митрополита Мстислава (Скрипника).
Місцеблюстителем патріаршого престолу в Україні Собор обрав митрополита Іоана (Боднарчука).
Церква проголосила себе спадкоємницею Київської митрополії (988—1686 рр.), а також Української автокефальної православної церкви, що існувала в підрадянській Україні (1921—1929 рр.) і Західній Україні (1924—1944 рр.).
Задовго до Томосу
У поневоленій богоборцями Україні ніколи не припинявся рух за відновлення незалежності Православної церкви, який тісно переплітався з боротьбою за державну самостійність.
Багаторiчний в’язень совєцьких тюрем і таборів священник Василь Романюк на початку 1972 р., під час слідства, написав лист священнику Мирону Сас-Жураківському, в якому обґрунтував необхідність створення Київського патріархату. Боротьба за створення незалежної Православної церкви в Україні відобразилась у долі цього священника.
Перебуваючи на засланні, він у 1976 році відмовився від громадянства СРСР та оголосив про свій перехід до УАПЦ очолюваної митрополитом Мстиславом.
У 1979 році священник Василь заявив про вступ до легендарної Української Гельсінської групи. У квітні 1990 року він прийняв чернецтво з ім’ям Володимир і як єпископ був делегатом відновлювального собору.
Нового дихання боротьба за незалежність Православної церкви в Україні набрала після проголошення так званої політики «гласності та перебудови». 15 лютого 1989 року створюється Ініціативний комітет із відродження УАПЦ, до якого увійшли священник Богдан Михайлечко, Леся Лохвицька, Анатолій Битченко, Тарас Антонюк, Микола Будник.
В кінці квітня 1989 року до Ініціативного комітету приєдналися Євген Сверстюк, Ольга Гейко (Матусевич), Тетяна Битченко, Сергій Набока, Олександр Ткачук. Комітет направив звернення до Президії Верховної Ради СРСР та УРСР, до міжнародної християнської громадськості з вимогою відновлення УАПЦ.
У зверненні члени комітету просили Вселенського патріарха Димитрія І, УАПЦ в діаспорі та всі автокефальні Церкви світу підтримати вимоги православних українців.
У березні 1989 року священник Богдан Михайлечко вперше після Другої світової війни відправив божественну літургію для вірних УАПЦ в Києві у приватному будинку Миколи Будника.
На страстному тижні 1990 року почалися богослужіння у храмі Св. архiстратига Михаїла у Києві (Музей архітектури і побуту України в Пирогові).
Парафію очолив протоієрей Мефодій Андрущенко. 19 серпня 1989 року про вихід з-під юрисдикції РПЦ i перехід до УАПЦ оголошує громада львівського храму Петра і Павла, очолювана протоієреєм Володимиром Яремою.
8-10 вересня 1989 року виходить перше число незалежної газети «Наша віра — православ’я». Його поширюють разом зi зверненням до делегатів Установчих зборів НРУ з проханням ініціювати створення автокефальних громад у регіонах.
10-11 лютого 1990 року відбувається конференція Всеукраїнського православного братства Андрія Первозванного. Участь у її роботі беруть 44 делегати з 14 областей. Братство доклало багато зусиль до скликання Всеукраїнського православного собору. До цієї праці активно долучилися свідомі депутати Верховної Ради України, члени Народного руху.
Перемога правди над неправдою
На Всеукраїнський православний собор 5-6 червня 1990 року прибуло 703 делегати з усієї України, серед них 7 єпископів, 200 священників і до 500 мирян.
Перед початком Всеукраїнського собору відбулась божественна літургія у святій Софії Київській. Це стало можливим завдяки старанням народного депутата, учасника собору Олеся Шевченка.
Сотні священників у повному облаченні пройшли Володимирською вулицею і підтримали православний народ, який зі сльозами на очах вітав делегатів. Процесія була зворушливою, йшло духовенство, йшли миряни, серед яких крокували колишні політв’язні, правозахисники, депутати Верховної Ради.
Собор ствердив віковічні прагнення українського народу до утворення незалежної Церкви ще від часів благовірного князя Володимира, святого Петра (Могили), святого Василя (Липківського), митрополита Полікарпа (Сікорського).
На Соборі проголошено утворення Українського (Київського) патріархату. Здійснилась віковічна мрія українців, було остаточно відкинуто намагання недругів духовно поневолити українських православних.
Важким було відродження Церкви: непевність духовенства і мирян, неприхильність тодішньої влади України, ворожість українського екзархату Московського патріархату, звинувачення у нелегітимності, неканонічності Автокефальної церкви, банальне залякування мирян різноманітними покараннями перешкоджало зростанню Церкви, але не могло зупинити.
Український народ у своєму духовному і національному розвитку упевнено рухався вперед, долаючи усі перешкоди, що поставали на його шляху. Вірність Христу, відданість Його заповітам увінчались Господньою подякою.
Синод Вселенського Патріархату на чолі зi Святійшим Патріархом Варфоломієм прийняв Українську церкву як рівну серед рівних, без усяких принизливих досвячень і пересвячень.
Відзначимо цю дату як знакову перемогу правди над неправдою, закону над беззаконням, сили Христової над безсиллям облуди і олжі ворогів православних українців, псевдохристиян, які перебувають у тенетах сергіанської московської єресі.
Преосвященний Володимир (ЧЕРПАК),
єпископ Фастівський, вікарій Київської єпархії Православної церкви України
