Не кажіть поляку, як він має ставитися до українців і росіян

Учора я розмістив пост про п’яних російських хлопців (из города русской славы — Николаева), що в понеділок увечері купували пиво та горілку. Раніше я писав про п’яну російськомовну молодь, що влаштовувала дебош у познанському трамваї.

 

Обидва дописи поєднує те, що мене шляк трафляє, коли поляки беруть росіян за українців.

 

Реакція деяких українців на мої дописи мене ошелешила. По-перше, тим, що вони почали мене переконувати, що росіяни — то українці (технічно, адміністративно, громадянсько  абощо), по-друге, тим, що напу­стилися на мене, що я сію розбрат в Україні, розколюю Україну, хочу війни в Україні і таке інше.

 

Добродії та добродійки! Я «в Україні» нічого не хочу. Я живу в Польщі, жити в Україні наразі не маю наміру, я маю польське громадянство, обирати вам нікого не буду, до жодної політичної діяльності не вдаватимусь. Якщо я щось хочу, то я можу хотіти ДЛЯ України, але про це — згодом.

 

Усе, що я пишу про Україну, українців, українських громадян російської національності — то думка, погляди поляка. Польського громадянина.

 

У моїх жилах не тече ані краплини української крові, українська мова — для мене іноземна, Україна — країна сусідня, українське мистецтво — зарубіжне. Усе, що я кажу та пишу, — погляди поляка і польська точка зору. Кому не цікаві мої роздуми — не читайте. Але не вселяйте мені, що я проваджу якусь діяльність в Україні, що я кремлівський агент тощо.

 

Для мене — поляка — все російське — чуже, а Росія (iмперія зла) — одвічний ворог. Так само, як і Німеччина та все німецьке, хоча до них я ставлюся спокійніше, бо важко тепер приписувати німцям імперіалізм чи брехливість стосовно історичних питань. Сучасна Німеччина та сучасна Росія — два протилежні світи.

 

Я алергічно реагую на російську мову, вона мене дратує. Я не маю бажання її слухати. Я дуже шкодую, що мої прагнення не справдяться. Я вчив російську від п’ятого класу початкової школи по четвертий курс вишу (12 років), опанував не гірше за українську, але жодної російської книги не прочитав, російського кіно не дивлюся, воно мене відштовхує.

 

За 30 років моїх зв’язків iз «російським» я зробив кілька винятків: ходив на вистави Чайковського та раз пішов у Львові на «Ревізора» Гоголя українською, бо хотілося піти до «Заньковецької», а нічого іншого не було.

 

Російською розмовляю з тими іноземцями (вірмени, казахи, грузини), яким хочу допомогти, а іншою мовою не виходить. Так (у більшій чи меншій мірі) ставиться до Росії та росіян 85% поляків. Словом, я висловлюю свою польську думку і маю на це право.

 

Якщо я пишу про росіян (російськомовних громадян України), то я знаю, що пишу, і не вмовляйте мене, що це українці.

 

Я знаю росіян, знаю українців і знаю, чим є нація.

 

На відміну від більшості з вас, я регулярно їздив до Росії від 1994 року по 2013-й, бувало, що двічі на місяць. Був там скрізь, не був лише «на Дальнем Востоке» та Новосибірську. Москва, Петербург (у якому був iз 30 разів), Нижнiй Новгород, Самара, Ростов-на-Дону, Єкатеринбург, Тула, Калуга, Орел, Великий Новгород, Казань, Волгоград, Воронеж, Тольятті, Калiнiнград, Курськ, Бєлгород, Ставрополь — я там був. Інколи по кілька разів.

 

То завдяки своїм поїздкам до Росії я перетворився з русофіла на лютого русофоба. Росія — то просто інша країна, ніж будь-яка європейська... Такий евфемістичний підсумок можна зробити. А жителі Росії? Це люди, які не спроможні жити поза своїм суспільством. Росіяни (більшість) — люди шовіністичні, агресивні, вульгарні.

 

Складається враження, що алкоголізм та безмiр — елементи їхньої національної культури. Там немає правил. Авантюри, крики, матюки — на кожному кроці. До кінця життя не забуду одного п’яного, як хлющ, «чувака», якого привіз до готелю таксист, ледве виволік iз салону, це була 16.00 у четвер у Ростові-на-Дону. Пияк (якого підтримував водій) дістав прутня і просто висцявся на парадні сходи, не заважало йому, що на дворі готелю було з 20 осіб.

 

Мене тільки раз пограбували за все моє життя. У Росії. Двічі мене побили — раз у Росії, раз — в Іспанії. Ставлення росіян до поляків — жахливе, випливає з їхнього шовінізму.

 

Я мав захоплюватися Путіним і водночас радіти, що Качинський загинув в авіакатастрофі. У Росії я вічно відчував неспокій i загрозу, Росія так мене стомлювала, що я мріяв тільки, щоб сісти до літака і покинути цей простір. Дотепер, коли подумаю про бандитизм та хабарництво поліції та інших службовців, то мені холод пробігає по спині. Я змінив роботу та професію, аби туди ніколи вже не їздити.

 

Ви ще мені скажете, що я не знаю росіян і не вмію їх відрізнити від українців?

 

В Україні був безліч разів, не порахую. Від Закарпаття по Донецьк, від Сумщини по Одесу. Я не відвідав лише кількох областей. Завжди мені в Україні було добре, я не відчував ніколи тривоги та загрози.

 

І любив вертатися. І далі хочеться до вас їздити. Хоча не за Збруч, бо за Збручем панує та чигає на мене ворожий та бридкий мені «рускій мiр». Я в Україні маю друзів. Таких людей, завдяки яким я вивчив українську мову. Я обожнюю українське мистецтво, зокрема літературу, але теж музику та живопис.

 

Я прочитав більшість творів Івана Франка, Івана Нечуя-Левицького, Марка Вовчка, Володимира Винниченка, Михайла Коцюбинського, Ліни Костенко, Олеся Ульяненка, Ніни Фіалко, Володимира Лиса, Сергія Жадана, Оксани Забужко, Юрія Винничука, Юрія Андруховича, Любка Дереша, Софії Андрухович. Коли я в Україні — я можу не виходити з театру. Коли вчився у Луцьку, то приїжджав на сесії. Ходив до театру щодня. Обожнюю ходити до музеїв.

 

Був у всіх пов’язаних iз Франком. Твори Франка перекладаю на польську мову. Вражає мене український фольклор. З українцями мені приємно проводити час. Українці, здебільшого, люди спокійні, сумирні (для життя в Польщі — засмирні), терпеливі, добрі. Більшість українців — позитивно налаштовані до поляків, бо українці зазвичай позитивно налаштовані до інших людей. В Україні мене ніхто не обікрав, не побив.

 

Ви ще мені скажете, що я не знаю українців і не вмію їх відрізнити від росіян?

 

Чого молоти, що російськомовні громадяни України — то українці за національністю? Бо вони так кажуть? Я колись чув, як Вадим Колесніченко божився, що він — «украинец».

Ви думаєте, що я не знаю, чим є нація?

 

Нація — то не етнічна спільнота. Бо таких у Європі не існує. У Польщі лише 4% поляків — то люди, ДНК яких відповідає ДНК слов’ян iз часів полян. Уся решта — суміш. В Україні — те саме. Нація сьогодні — то модерна нація. Нація — то спільнота людей, об’єднана навколо таких національних елементів, як мова, традиції, культура, історія, мистецтво. Із якого дива громадянин України, що не знає української мови, не послуговується нею, може бути членом спільноти, об’єднаної українською мовою та літературою, якщо він ніколи не прочитав жодного твору українською мовою, не заспівав жодної пісні українською мовою? Чого ви з мене робите дурня?

 

Ніде у світі немає російськомовних поляків, німців, шведів, португальців. Лише у вас мають бути російськомовні українці? Вони вважаються «украинцами», бо вони живуть у країні, що так зветься.

 

Але це почуття приналежності до простору, території (слова Путіна про Україну), а українець за національністю — то має бути людина, що відчуває приналежність до українства, тобто адаптивно-еволюційної системи ознак і властивостей, які вирізняють українську людину, українську спільноту та українську культуру з-поміж інших аналогічних об’єктів. Так я собі це все допетрав у своїй польській голові.

 

Марно мене переконувати, що п’яні та смердючі цигарками та перегаром молоді хлопці, які регочуться на слова «Николаев — город русской славы» — це українці. Бо коли я щось таке бачу та чую, то мені на спогад збігає Самара, парк над Волгою і саме такі хлопці, що сидять на лавочках і хлепчуть пиво (розливне) з п’ятилітрових банок для мінеральної води. На кожній лавочці — те саме. П’яні, хамські, агресивні, галасливі. Плюють собі просто під ноги і сцять метр від лавочки.

 

Я ніколи в Україні не бачив, аби в парку, на кожній лавці, сиділи парубки і дудлили горілку. Я ніде в Україні не бачив, аби п’яні люди гуртом валялися по хідниках. Таке я тільки бачив у Росії та в Кракові (коли англійці святкують). За показниками злочинності — Україна одна з найбезпечніших країн у Європі. Росія — навпаки. Росія потопає в алкоголізмі та наркоманії.

 

Вимирає, бо це суспільство гниє. Це загальновідомі факти. Такого в Україні немає. Були проведені дослідження. В Україні найвища злочинність на Донеччині та Одещині, там, де найвища кількість людей розмовляє російською. І вважає себе етнічними росіянами. Найнижча злочинність — на Терпопільщині — 97% українськомовних.

 

Якісь ще аргументи?

 

Ще мав написати, чого я бажаю Україні. Україні бажаю українізації та дерусифікації. Аби сформувалася українська нація від Сяну до Дону, спільнота людей, об’єднаних українською мовою та культурою. Аби українці почували себе в Україні як удома, а не в гостях у росіян. З «украинцами» такого не буде ніколи.