Покараний за любов до свободи й України: віхи 30 років російського заслання гетьмана Дем’яна Ігнатовича

Дем’яна Ігнатовича, який гетьманував в Українській козацькій державі у 1668-1672 роках, внаслідок заколоту було заарештовано та відіслано до Москви.

 

 

Там гетьмана жорстоко катували та бездоказово засудили до страти. 

 

 

Щоправда, в останній момент, коли вже кат розмахнувся над Дем’яновою головою своєю сокирою, смертну кару було змінено на довічне заслання.

 

 

Гетьмана з родиною та його найближчих соратників традиційно відправили до Сибіру (про це «Україна молода» писала, випуск №35 від 22 квітня 2020 р.) 

 

Ні катування, ні моральні знущання не змогли зламати Дем’яна Ігнатовича — на засланні він прожив ще тридцять років і навіть там не загубився. Про цей період життя гетьмана наша сьогоднішня розповідь.

До Тобольська — тодішньої столиці сибірської каторги доправили Дем’яна, його дружину Анастасію з трьома малими дітьми (гетьман мав двох синів і доньку, двом молодшим ще не виповнилось і трьох років), молодого гетьманового племінника Михайла, брата Василя із синами. А ще — двох найближчих соратників гетьмана, колишніх генеральних осавулів Матвія Гвинтовку з сином та Павла Грибовича, який не мав сім’ї та дітей. 

 

Остання обставина зіграла значну роль у подальшій долі всіх названих людей. Швидше за все, з дозволу чи навіть з благословення гетьмана, не зв’язаний сімейними обставинами Грибович вирішив втекти і повернутись до України. Не варто особливо пояснювати, наскільки це було небезпечною справою на той час…

 

Пройти самому дві з половиною тисячі кілометрів дикою місцевістю, за наявності людей ще більш небезпечних, аніж дикі звірі, — це був справжній подвиг. Мало кому подібне вдавалося, але Грибович, мабуть, був іще той козарлюга. Приблизно за рік, живого і здорового ми вже бачимо його на Запорізькій Січі. 

 

Потім царській уряд «скрипів зубами», погрожував страшними карами, вимагаючи видати Грибовича, але січове товариство — на те й січове товариство, щоб не звертати увагу на всяких царів з їхніми боярами. 

 

До речі, не лишень героїчна втеча Грибовича з Тобольська робить його біографію достойною цілого роману, а й його роль як соратника гетьмана Ігнатовича. Під час арешту останнього Грибович перебував із посольством у Москві, та якби був у Батурині, то все могло б піти зовсім по-іншому.

 

Недарма потім заколотники розповідали московським чиновникам про те, що обрали вдалий час через відсутність Грибовича у гетьманській столиці. Казали, що той завжди знав про все, що відбувається в Батурині, обходячи місто та вивідуючи всі відомості, тобто був у гетьмана кимось на кшталт керівника контррозвідки. 

 

Втеча Грибовича не могла не ускладнити становище його патрона. Не маючи змоги дотягнутись до втікача, мстивий московський уряд відігрався на решті ув’язнених. Ухвалили рішення вислати їх ще далі на схід, та ще й розділити.

 

Гетьманового брата Василя із синами доправили до Красноярська, племінника Михайла — у Якутію, а Дем’яна із сім’єю — на Байкал. В Іркутській в’язниці гетьман проведе багато років.

 

Цікаво, що до нашого часу дійшли відомості про те, як місцеві жителі характеризували причини, через які Ігнатович опинився в їхніх краях: був «засланий туди за любов до свободи і Малоросії».

Точно не відомо, скільки часу Ігнатовича тримали під вартою, але загалом не менше десяти років. На щастя, і це випробування не зламало нашого героя. Треба пам’ятати, що в Сибіру людей бракувало завжди.

 

Тому часто було так, що в моменти скрути оточені з усіх боків «не надто дружнім» до колонізаторів місцевим населенням російські укріплені пункти, так звані «остроги», гостро потребували додаткових оборонців. Військова вправність та досвід Дем’яна були дуже потрібними, тому його вимушено і звільнили з-під варти та записали в місцеве московське військо. 

Ігнатовича зарахували до так званих «дітей боярських українних міст».

 

Це був найнижчий чин тодішньої московської «служилої» верстви. Але гетьман і тут не розгубився й швидко став дуже впливовою в регіоні особою та залишив по собі суттєвий спадок в історії краю.

 

Найпомітніший слід Ігнатовича — у Забайкаллі. Більшу частину періоду свого заслання йому довелося провести у місті Селенгінську, військовим комендантом та фактичним керівником якого він був не один рік.

 

Повоював Дем’ян з бурятами та монголами. Місцеві народи Москва завойовувала в основному руками каторжан, таких як і колишній гетьман. У тих глухих місцях постійно тривала «мала війна», не проходило й місяця без кровопролиття.

 

Взаємні набіги, розвідка, конвоювання обозів, облаштування засідок, допомога тим, хто потрапляв до засідок, обопільний грабунок, просто випадкові сутички — в таких сурових умовах, що не дуже відрізнялись від тодішнього українського «Дикого поля», колишній гетьман проявив себе якнайкраще. 

 

Іноді траплялися і масштабні війни. Так, наприклад, на початку 1688 року під Селенгінськ підступило величезне, як для тих країв, кількатисячне військо монголів і оточило місто. В Селенгінську під командуванням Дем’яна Ігнатовича було всього 294 особи, серед них — просто озброєні купці та міщани. Зв’язок було повністю припинено, припаси обмежені, сподівань на допомогу не лишалося. Проте Дем’ян був справжнім українським гетьманом!

 

Він наважився на вилазку і, використавши ефект несподіванки та сконцентрованість удару, зміг сплутати монгольські бойові порядки та навести паніку в їхньому таборі, так що супротивник був змушений тікати. Розгром був повним. Дем’ян зі своїм загоном переслідував монголів долиною, яка після цих подій отримала назву «Падь убієнних».

 

Помітний слід Ігнатович залишив і на дипломатичній ниві. У 1687-1689 роках тривав політико-дипломатичний процес, який призвів до підписання московсько-китайського, так званого «Нерчинського», договору.

 

Тепер зоною діяльності колишнього гетьмана стало все Забайкалля. Найчастіше він брав участь в облаштуванні та забезпеченні військової охорони московсько-китайських з’їздів для ведення перемовин.

 

Але є непоодинокі відомості і щодо участі Дем’яна безпосередньо у дипломатичній роботі. Загалом у загальному великому звіті керівника перемовин Федора Головіна його ім’я зустрічається сотні разів. Поряд із батьком завжди були його сини, особливо часто згадується старший — Петро.

 

Життя та діяльність Дем’яна та його синів у Забайкаллі були настільки яскравими, що знайшли навіть відбиток у місцевому епосі.

 

Зокрема, Петро Дем’янович є героєм справжньої «богатирської» билини, а самого Дем’яна народна фантазія в одному з творів навіть звела у дружбі із самим протопопом Аввакумом, лідером «старовірів» та найяскравішим російським опозиціонером XVII століття. Звісно, вони ніколи не зустрічалися в реальності, але показовим є виділення цих двох персонажів як найбільших «страждальців» за правду та борців проти царської сваволі.

 

Слід в історії, що залишив Дем’ян, можна зустріти в найнесподіваніших місцях. Наприклад, під час однієї із сутичок його загін захопив у полон малого монгольського хлопчика на ім’я Бароно. В полоні хлопця охрестили та дали нове ім’я — Михайло Сердюков. Через багато років уже в Петербурзі він став унікальним для свого часу інженером-гідротехніком та видатним підприємцем. Вийшов такий собі подарунок від гетьмана імперії.

 

1691 року, розгромивши півтисячний загін монголів, що вкотре підійшов до Селенгінська, Дем’ян отримав численні важкі поранення. Цього ж року колишній гетьман втратив обох своїх синів. Старший Петро загинув під час походу вже московських колоністів до Монголії. Молодший син Яків помер того ж року (можливо, також загинув) за невідомих обставин. Від 1691 року ім’я Дем’яна Ігнатовича починає поступово зникати з документів, а 1701 року, за давнім козацьким звичаєм, старий гетьман постригся у монахи. 

 

1703 року на чужині завершилося земне життя видатного українського гетьмана. Але пам’ять про нього житиме, ледь жеврітиме (головним чином через те, що історію України наступні триста років після смерті гетьмана писатимуть її загарбники), але житиме. І от за двісті років Іван Багряний використає образ Дем’яна Ігнатовича, зробивши головним героєм свого роману «Тигролови» (події якого відбуваються на Далекому Сході) — умовного далекого нащадка гетьмана.

 

А справжні нащадки гетьмана, можливо, й досі живуть у тих краях. Зокрема, достеменно відомо, що його дочка Олена мала дітей у шлюбі з Іваном Бейтоном, сином такого ж, як її батько, засланця, полоненого польського офіцера.

Несподіваним чином образ Дем’яна Ігнатовича вже у наш час намагаються використати російські пропагандисти. Одиниці забайкальських краєзнавців (зокрема, Едуард Дьомін) уже багато років приділяють увагу долі нашого героя.

 

Написано декілька справді цікавих робіт, відкрито невідомі епізоди з його забайкальського життя. Подякуємо їм за це! Але по-справжньому згадали про Дем’яна Ігнатовича на Забайкаллі тільки після початку новітньої російсько-української війни. 

 

Не могли пропагандисти пройти повз його непересічну біографію — почали ліпити з гетьмана «правильного хохла». Нещодавно на місці однієї з його переможних битв навіть встановили пам’ятний знак — під акомпанемент гасел: «Верой и правдой служивший России» та «слуга царю — отец солдатам».

 

Пам’ятник чомусь обмотали «колорадськими» стрічками — тими самими, що висіли на грудях солдатів Петра Текелі, котрі руйнували Запорозьку Січ у 1775 році, і тими самими, які як розпізнавальні знаки використовують зараз російські гібридні окупаційні війська на Донбасі. 

 

Щиро здивувався б такій «честі» Дем’ян Ігнатович! Адже не за власним бажанням він опинився за 5 тисяч кілометрів від Батьківщини! Справді, ув’язнений він був за любов до свободи та України, як зауважили деякі його сучасники-забайкальці.

 

Змушений обставинами та прив’язаний сім’єю, він захищав її та свою хату. Робив це віддано та ефективно, навіть героїчно, тому що не вмів по-іншому. Його доля на Забайкаллі разом із долею в більшості таких самих, як і він, засланих, швидше, схожа на долю в’язнів ГУЛАГу або на долю бійців штрафних батальйонів, що також «вірою і правдою служили» російській нелюдській державі.

 

Місця ж найбільшої Дем’янової слави знаходяться в Україні, яка завжди була єдиною його Вітчизною. Зокрема, пам’ять про видатного гетьмана зберігається в Батурині — місті, яке він власною волею обрав собі за столицю, яке стараннями гетьмана увійшло у велику українську історію! Тут, до речі, стоїть і єдиний на тепер у світі пам’ятник Дем’яну Ігнатовичу.