За роки Другої світової війни зникло безвісти понад 4 мільйони воїнів Червоної армії. Серед них — сотні тисяч українців (точна кількість невідома).
Але не всі вони дійсно зникли безвісти в жорстоких боях. Долі їхні загубились у великій масі штабних донесень про безповоротні втрати особового складу, а нерідко — просто у незадовільному обліку і штабному хаосі про втрати.
У зв’язку з цим було видано секретний наказ народного комісара оборони СРСР від 07.03.1945 № 043 «Про незадовільну роботу з обліку загиблого і зниклого безвісти рядового та сержантського складу і заходах з її покращення».
Як зазначено в наказі, в результаті перевірки Управління з обліку загиблого і зниклого безвісти рядового та сержантського складу Наркомом оборони було встановлено, що в цьому Управлінні був відсутній елементарний порядок у прийомі, обліку і розгляді отриманих листів.
Замість уважного розгляду листів щодо розшуку військовослужбовців діяла неправильна практика зарахування їх до числа зниклих безвісти тільки тому, що вони втратили зв’язок зі своїми сім’ями.
Додам від себе, що, крім того, штабні військовослужбовці часто допускали помилки при написанні прізвищ, назв населених пунктів та інших даних, і це тепер створює додаткові труднощі у пошуковій роботі, але водночас дає й певну надію, що, врахувавши ту чи іншу помилку, вдасться встановити долю зниклого.
Так, займаючись пошуком Дученка Петра Тодосійовича, уродженця с. Шевченкове Житомирської області, я виявив п’ять помилок у його архівних документах! Прізвище зазначалося як Дудченко, Дутченко; по батькові вказувалося Федосеевич, Федорович; неправильно зазначена дата нагородження медаллю.
Вони не зникли безвісти — їхні долі встановлено
Нещодавно я вирішив частково дослідити проблему зниклих безвісти воїнів по Малинському району Житомирської області (моя мала батьківщина). Для цього, перш за все, через «Книгу Пам’яті України. Житомирська область», том 6 (Житомир, 1995), встановив загальну кількість зниклих безвісти по цьому району. Їх виявилося 2617. Далі розпочав пошукову роботу через різні бази даних, розміщені в інтернеті.
Результати моєї роботи дещо відрізняються від інформації, викладеної у «Книзі Пам’яті». Пояснюється це тим, що на сьогоднішній день існує набагато ширша пошукова база, причому електронна, і в ній розміщені невідомі раніше документи.
Поки що перевірив інформацію по майже 70 зниклих безвісти воїнах. Виявилося, що 12 з них такими не є, оскільки встановлено місце їхнього поховання. Крім того, встановлено імена і місце поховання ще 17 воїнів, які взагалі не зазначені у «Книзі Пам’яті». Також два солдати, як виявилося, залишилися живими, хоча, за деякими архівними документами, вони загинули.
Так, під час вивчення через сайт Об’єднаного банку даних «Меморіал» (далі ОБД «Меморіал») документів щодо бойового шляху жителя с. Діброви Чоповицького (нині Коростенського) району Житомирської області Клименка Тимофія Семеновича, 1923 року народження, виявилося, що в донесеннях штабу 226 стрілецької дивізії про безповоротні втрати особового складу, де він проходив службу, двічі зазначалося про його загибель.
У першому донесенні вказано, що рядовий Клименко Тимофій Семенович 11 лютого 1944 року загинув у бою у Славутському районі Кам’янець-Подільської (нині Хмельницької) області і похований у с. Радошівка. У другому донесенні зазначено, що командир відділення сержант Клименко Тимофій Семенович загинув у с. Лисках Станіславської (нині Івано-Франківської) області 13 липня 1944-го. Пізніше був перепохований у братській могилі с. Коршів Коломийського району тієї ж області.
Насправді, як вдалося встановити через ОБД «Меморіал», Хотинівську та Стремигородську об’єднані територіальні громади Коростенського району та через сина його родичів, Тимофій не загинув. Під час бою 13 липня 1944-го він потрапив у полон, побував у таборах Польщі, Угорщини та Австрії й був звільнений у травні 1945 року.
Вивчаючи архівні документи Тимофія Клименка через сайт «Подвиг народу», дізнався, що він воював сміливо та відважно. Бойовий шлях розпочав у грудні 1943 року розвідником 989 стрілецького полку 226 стрілецької дивізії. У розвідку потрапив невипадково. Ще до призову у Червону армію Тимофій зарекомендував себе відчайдушним юнаком.
У 1941 році він підмовив товариша Михайла Грищенка відбити у фашистів мотоцикл (і як тільки хлопці збиралися використати його в умовах окупації?). Тимофій роздобув десь гвинтівку і з Михайлом зробив засідку у чагарнику біля дороги. Коли по дорозі на мотоциклі проїздили фашисти, він вистрілив у мотоцикліста, але промахнувся, тоді у відповідь у їхній бік було відкрито шалений кулеметний вогонь. На щастя, юним месникам вдалося швидко покинути місце нападу.
На фронті кмітливого й безстрашного Тимофія призначили командиром відділення, присвоїли звання сержанта. У березні 1944-го в районі с. Соснівка Хмельницької області він роздобув цінну інформацію про розташування противника і захопив «язика».
Згодом біля с. Малі Жеребки тієї ж області проник у розташування фашистів, знищив вогнем з автомата чотирьох солдатів і одного офіцера, захопив автомобіль. За ці подвиги його було нагороджено орденом Слави 3-го ступеня. У травні того ж року Тимофія Клименка нагородили медаллю «За відвагу» за те, що в бою за с. Угринів Івано-Франківської області він пробрався у тил противника, добув важливу інформацію, а на зворотному шляху зіткнувся з ворожою розвідкою, двох фашистів убив, а одного пораненого взяв у полон.
Після війни Тимофій Клименко жив у Донецькій області, працював на шахті. Помер уже у похилому віці, а похований там, де й проживав. При цьому його прізвище викарбувано на надмогильній плиті військового меморіалу у с. Коршів Коломийського району Івано-Франківщини, як повідомив мені голова Коршівської об’єднаної територіальної громади Ярослав Савчук.
Розповідаючи про Тимофія Клименка, не можу не згадати історію минулорічного пошуку, дивним чином пов’язану зі згаданим с. Коршів. На прохання жительки Коростишева, що на Житомирщині, Валентини Кислицької займався пошуками її батька Томашевського Віктора Івановича, який зник безвісти в роки війни. Спочатку будь-якої інформації про воїна знайти не вдавалося. Причиною, як виявилося, стала типова помилка штабного писаря, який зазначив у військових документах замість справжнього прізвища Томашевський — Тимошевський.
Виявилося, що рядовий Тимошевський загинув у бою під селом Слобідка Лісова Коломийського району Івано-Франківщини. Однак його прізвища не виявилося у списках воїнів, похованих у братській могилі села Коршів Коломийського району, куди перепоховали після війни його однополчан, з якими він загинув.
На підставі знайдених фронтових документів звернувся до вже згаданого голови Коршівської об’єднаної територіальної громади Ярослава Савчука, завдячуючи якому прізвище воїна було занесено на надмогильну плиту.
Ось так на надмогильній плиті перетнулися незвичайні долі двох воїнів — один загинув, а другий залишився живим.
Так по крупинках вдається встановлювати долю воїнів. Іноді вона особливо трагічна. В ході пошукової роботи ознайомився з вироком військового трибуналу 226 стрілецької дивізії, згідно з яким у грудні 1943 року двох військовослужбовців (уродженців с. Королівка) було засуджено до вищої міри покарання, а двох (уродженців с. Лумля) до 10 років позбавлення волі. Вирок було приведено в дію у тому ж місяці. Через Управління СБУ в Житомирській області намагався уточнити, за що були винесені такі сурові покарання, але така інформація відсутня. Єдине, що вдалося дізнатися, що вони не служили в поліції та не співпрацювали з ворогом.
Шукати і знаходити
Для воїнів, які пропали безвісти, — то жорстокий вирок долі, а для нас — це священний обов’язок докласти всіх зусиль, щоб з’ясувати їхню долю. Саме тому звертаюся до всіх небайдужих громадян України провести таку роботу за місцем проживання, починаючи з пошуку своїх родичів чи родичів знайомих. Провести перевірку інформації з «Книг пам’яті» щодо зниклих безвісти воїнів у своїх районах. В умовах карантину для цього можна викроїти час.
Думаю, з такою справою найкраще справились би колективи шкіл, скажімо, в рамках акції «Воїнів імена повернемо з небуття». Якщо потрібен мій досвід, якісь рекомендації — контакти в редакції. Для початку скажу, що згадану роботу слід проводити поетапно: 1) пошук інформації через електронні бази даних; 2) у випадку отримання позитивних результатів поінформувати місцеві органи виконавчої влади, місцевого самоврядування та родичів воїнів, долю яких вдалося встановити; 3) пошук інформації про можливі нагороди через сайт «Подвиг народу».
Киянин Олександр Бількевич тривалий час не міг знайти місце поховання свого прадіда Мелешка Михайла Федоровича. Було відомо, що він загинув на війні, але невідомо де. Завдяки немалим зусиллям Олександр усе ж у 2017 році знайшов у с. Жилинці Шепетівського району Хмельницької області братську могилу, в якій похований його прадід.
Олександр розшукав список воїнів, похованих у цій могилі, і разом зі своєю мамою Галиною Володимирівною у 2018 році за свої кошти встановив пам’ятник, на якому викарбувані імена всіх воїнів. Благородний вчинок, що заслуговує на велику повагу та похвалу.
Галина Бількевич біля могили, в якій похований її дід.
Якось житель Києва Михайло Кудря попросив мене знайти місце поховання його далекого родича. Було відомо тільки його прізвище Сердюк та що він народився у Житомирській області. Зайшов на сайт ОБД «Меморіал», і мені відкрився список із 7474 осіб! Надскладне завдання. Та все ж вирішив переглянути декілька десятків сторінок і таки знайшов інформацію по Сердюку Опанасу Костянтиновичу, який і виявився розшукуваною особою. Це вже результат тільки удачі.
Поки не похований останній солдат…
Пошукову роботу далекої Другої світової багато хто вважає «не на часі». А нещодавно один знайомий відверто сказав мені: «Закінчуй займатися «совєтською» війною і переключайся на сучасну».
Відповів йому, що Друга світова війна – то війна мого дядька Дученка Миколи Івановича, який пропав безвісти на фронті і місце поховання якого мені вдалося знайти в Польщі.
Друга світова війна – то війна мого діда Дученка Івана Павловича, який теж пропав безвісти і якого мені ще не вдалося знайти, а відтак і війна та для мене не закінчилась... Та й взагалі пошуковці працюють під девізом: «Війна не завершена, поки не похований останній солдат».
МАЙТЕ НА УВАЗІ
Важлими джерелами інформації для проведення пошукової роботи є такі бази даних:
об’єднаний банк даних «Меморіал»: http://www.obd-memorial.ru ;
«Книга Памяті України»: https://memory-book.ua ;
«Солдат.ru»: http://soldat.ru ;
«Подвиг народу»: http://podvignaroda.ru (інформація про нагороди);
Міжнародна служба пошуку, Бад Арользен, Німеччина: http://its-arolsen.org/ru ;
електронна база даних військовополонених Центру документації при об’єднанні «Саксонські меморіали в пам’ять жертвам політичного терору», Дрезден, Німеччина: http://www.dokst.ru/node/1132
Мені особисто і до того ж постійно надає велику практичну допомогу провідний науковий співробітник Національного музею історії України у Другій світовій війні Володимир Ругаль, за що я йому дуже влячний.
Борис ДУЧЕНКО,
член Всеукраїнської громадської організації «Закінчимо війну»
