Український гетьман Дем’ян Ігнатович: перший московський політв’язень

Гетьман Дем’ян Ігнатович очолював Українську козацьку державу у 1668—1672 рр.

 

Минулого року на сторінках газети «Україна молода» ми вже розповідали про декілька епізодів із біографії.

 

Пропонуємо повернутись до долі цієї видатної, але забутої постаті нашої історії.

1668 року гетьман приходив до влади в надзвичайно складних умовах, коли Україна намагалась опиратись московському загарбанню, коли суспільство та економіка країни були виснажені безкінечною війною.

 

Частина політичної еліти, яка гуртувалась навколо Дем’яна Ігнатовича, обрала шлях порозуміння з Москвою. Ця думка перемогла, і гетьман пішов на підписання миру з царем. 

 

Це сталось у березні 1669 року в місті Глухів. До честі Дем’яна Ігнатовича, він витиснув із ситуації практично максимум можливого, і Гетьманщина повернула собі майже всі права та вольності, які мала за Богдана Хмельницького, і залишилась незалежною державою, лишень визнаючи своїм головою особисто царя (так, як зараз Канада визнає британську королеву). 

 

Єдиним проявом присутності царської влади в Україні були п’ять московських гарнізонів, таких собі «військових баз». Декілька тисяч вояків перебували в Києві, Острі, Чернігові, Ніжині та Переяславі. Гетьман сподівався на взаємовигідну співпрацю з північним сусідом.

 

Дем’яну Ігнатовичу можна це пробачити: в нього ще не було багатовікового досвіду взаємовідносин із Москвою, він мав перед очима всього якихось 15 (рахуючи від Переяславської ради) років брехні, підступності та лицемірства.

 

Ігнатович настільки сподівався на добрі відносини, що навіть погодився, щоб у Батурині, його гетьманській столиці, додатково розмістили ще один гарнізон. Влітку 1670 року до Батурина прибув стрілецький полк. Звісно ж, для безпеки і порядку. Не знав тоді ще гетьман, яким чином ці хлопці «забезпечать» йому безпеку.

 

Треба визнати, що гетьману Дем’яну Ігнатовичу вдалося не тільки підписати з царем найуспішніший в історії взаємовідносин договір — упродовж усього свого правління він намагався посилити позиції Української держави. На кожному кроці демонстрував свою непоступливість у відносинах із царським урядом. Багато в чому мав успіх у відстоюванні інтересів України, тому, відповідно, все більше і більше дратував Москву.

 

                                      Наукова реконструкція образу гетьмана Дем’яна Ігнатовича. 

Функції московського резидента в Батурині виконував Григорій Нейолов, командир того самого стрілецького підрозділу, що мав забезпечувати порядок. Через Нейолова царський уряд здійснював свій вплив — Москва завжди вміла ефективно «працювати» з українською елітою.

 

А ми пам’ятаємо, що в ті часи Україна мала повноцінну державу і царі не могли тут господарювати на власний розсуд. Тільки від часу Катерини II, тобто аж через 100 років від описуваних подій, імперії вдалося повністю поглинути Україну. Тому в часи гетьмана Дем’яна Ігнатовича Москва була змушена діяти в Україні так, як і в наш час, переважно за допомогою «медведчуків». 

 

Московській резидентурі вдалося сформувати групу невдоволених гетьманом старшин та організувати проти нього заколот. Семеро урядовців мали захопити гетьмана та передати його до Москви. Для виконання плану московська резидентура надала заколотникам великий підрозділ стрільців.

 

Як не наголошує Москва сотні років на прірві між українським народом та його владою (розділяй і володарюй), а у виконавці завжди призначає «відпускників-іхтамнєтов»! У ніч на 13 березня 1672 року через велику чисельну перевагу заколотникам та московитам вдалося нейтралізувати особисту охорону Дем’яна Ігнатовича (товаришів надвірної хоругви) та увірватись до гетьманської резиденції, що розташовувалась у Батуринському замку.

 

Гетьмана, який нічого не підозрював, було схоплено просто у власних покоях. Він намагався опиратись, але катастрофічна чисельна перевага зробила свою справу. Хто завітає до Батурина — легко зможе відвідати місце, де відбувалися ці драматичні події, — воно достеменно відоме. Тепер тут реконструйовано той самий Гетьманський будинок.

 

Боячись того, що в місті дізнаються про злочин, гетьмана одразу відвезли до подвір’я, де в Батурині проживав Нейолов. Але навіть тут гетьман намагався опиратись. Відомо, що він був справді міцним чоловіком. Якимось чином йому вдалося дістатись рушниці, але використати її Дем’яну завадив постріл із пістоля одного з заколотників.

 

Гетьмана, що отримав поранення в плече, закували в кайдани. Наближався ранок. Тому заколотники вирішили, не гаючи часу, вивезти гетьмана з Батурина. Дем’яна поклали на звичайного воза, накрили шкурами та якнайшвидше попрямували в напрямку московського кордону.

 

8 квітня 1672 року його доставили до Москви. Польський посол Ян Гнінський лишив опис побаченого на власні очі прибуття гетьмана Дем’яна Ігнатовича до царської столиці: «Його тут на очах наших та вищого світу привезли на жалюгідному возі в тяжких кайданах, кулаками побитого натовпом, пораненого, обпльованого...».

 

На шляху гетьмана до Москви маємо декілька випадків нападу цивільного населення на ув’язненого гетьмана, та навіть на його дружину з дітьми, яких також відправили до Москви, але дещо пізніше. Така поведінка «простих росіян» по відношенню до ув’язненої людини під конвоєм видається абсолютно незрозумілою. Мабуть, це якісь глибинні традиції демонстрації «вірнопідданості».

 

Вже 14 квітня в Малоросійському приказі бояри та дворяни почали допитувати ув’язненого гетьмана. Розпитували про все: від кадрових питань до планів гетьмана здійснити паломництво до Києва. В усьому їм бачились злі наміри, особливо улюблене звинувачення — «ізмєна». Гетьман заперечував усі закиди.

 

Слідство використовувало широкий спектр традиційних для того часу процесуальних заходів. З деякими зі свідків обвинувачення гетьману було проведено очну ставку.

 

Йому дали ознайомитись зі свідченнями проти нього колишніх соратників, іншими документами справи. Допити тривали безперервно, годинами, впродовж кількох тижнів. Дем’ян усе відкидав.

 

Царські слідчі почали вмовляти гетьмана: «Демко, принеси свою вину перед великим государем чисто...». Той продовжував заперечувати всі звинувачення. Після цього перейшли до тортур. Спочатку катували прибічників гетьмана, ув’язнених разом із ним. Не у всіх виявилося достатньо сили волі. Багато хто з диби почав обмовляти гетьмана. 

 

Дійшла черга і до самого Дем’яна. Відомий історик Микола Костомаров пише про це так: «Повели Демка к пытке, раздели, продели руки в страшный «московський» хомут, привязали ремнями руки и ноги к противоположным между собой столбам, так что все тело пытаемого болталось в воздухе».

 

Гетьман отримав 19 ударів батогом. Не виймаючи з хомута, його допитували знову і знову.

 

Гетьман стояв на своєму. Йому дали ще декілька ударів «думая вымучить у него иное сознание», потім ще раз і ще раз. Залишивши на деякий час гетьмана у спокої, катували ніжинського полковника Матвія Гвинтовку. Далі знову піддали тортурам Дем’яна Ігнатовича.

 

«Принеси свою вину великому государю безо всякыя лжи, признайся во всем» — укотре вмовляли гетьмана кати. 

 

Загалом Дем’ян отримав 40 ударів батогом, що для більшості людей було б смертельною дозою. Але міцний український гетьман навіть не визнав провини.

 

Для співставлення нагадаємо, що, коли у 1708 році відомі донощики на гетьмана Івана Мазепу Василь Кочубей та його соратник Іван Іскра привезуть свій донос до Петра I, то отримають від нього, за традиційною московською приказкою, «донощику первый кнут» по 5 та 8 ударів батогом відповідно, після чого одразу визнають себе наклепниками.

Катували й гетьманового брата Василя. Так і не вирвавши зізнань, цар засудив гетьмана та його брата до смертної кари. Страту було призначено на 28 травня.

 

Цього дня гетьмана та його брата, як має робитись у подібних випадках, сповідали та причастили. Потім за великого скупчення московського люду, так схильного до подібних видовищ, засуджених братів вивели на Болотну площу, традиційне місце страти у Москві. Їм прочитали вирок, у якому гетьмана називали «изменником и клятвопреступником». 

 

Всупереч протоколам допитів, у вироку повідомлялося, що Дем’ян Ігнатович у всьому зізнався і визнав свою «зраду». Документи цієї справи дуже добре збереглись у московських архівах. Ніде ми не бачимо в них гетьманського зізнання — навпаки, бачимо скарги слідчих на впертість Дем’яна.

 

Вочевидь, маємо приклад прямої фальсифікації справи. Дуже по-сталінськи, чи не так? Особливо вказувалось, що гетьмана засуджено до страти «по желанию старшин, полковников, всего Войска Запорожского сей стороны Днепра со всем народом малороссийским...». А це вже нагадує: «по многочісленним просьбам трудящіхся».

 

Голови засуджених Дем’яна та Василя вже поклали на плаху, але останньої миті з’явився гонець, який зачитав указ царя про заміну смертної кари на довічне заслання, нібито за великим проханням царських дітей. Насправді ж можемо стверджувати, що «акт помилування» був театралізований навмисно, щоб повчити, щоб запам’ятали, щоб знали, хто в домі господар. Тобто якщо не зламався фізично — будемо ламати морально... Такими були методи російських «лібералів» XVII століття. 

 

Прикметно, що через день після показової імітації страти гетьмана Дем’яна Ігнатовича — 30 травня 1672 року — в тій самій Москві народився царевич Петро, майбутній Петро I, з яким епоха «лібералізму» вкотре скінчилася.

 

Подальший шлях гетьмана та його сім’ї лежав на схід, в забайкальську землю.

 

До честі Дем’яна Ігнатовича, він мужньо переносив різноманітні приниження та знущання. Ставши першим українським гетьманом, який був підданий тортурам у Москві, він продемонстрував незламну силу волі, видатну мужність, найвищі якості благородної душі.

 

Дем’ян Ігнатович не висував зустрічних звинувачень на адресу тих, хто звинувачував його, не обмовляв інших, не каявся, не випрошував собі помилування. Увійшовши в історію як перший український гетьман-московський політв’язень, Ігнатович дав нам приклад стійкості та честі. Розправа над ним — як не вивчений українцями урок про те, чим закінчуються оманливі «казки» Москви про взаємовигідну співпрацю.