Автор книги «Лідери, що змінили світ» Олекса Підлуцький на її сторінках із легкістю переміщується з одного куточка світу в інший, його ерудиція та освіченість дозволяють невимушено пересуватися із Чехословаччини (Александер Дубчек) до Об’єднаних Арабських Еміратів (Заїд бін Султан Аль Нахаян), із Сингапуру (Лі Куан Ю) до Польщі (Лех Валенса), із Великобританії (Маргарет Тетчер) до Ізраїлю (Давид Бен-Ґуріон), із Туреччини (Мустафа Кемаль Ататюрк) до Іспанії (Франсіско Франко), з Індії (Махатма Ґанді) до Фінляндії (Урго Кекконен).
Але йдеться не про абстрактні оповіді щодо історії обраних держав, які перебували в кризі і вийшли з неї завдяки лідерам. Навпаки, це історії конкретних лідерів, які в різні часи за різноманітних і складних обставин прислужилися своїм державам.
Збірка історико-політичних портретів «Лідери, що змінили світ» вийшла друком навесні 2020 року у видавництві «Фоліо» й, уже увійшовши в історію вітчизняної портретно-біографічної галузі як один з унікальних зразків, надовго зберігатиме актуальність для широкого кола читачів та викликатиме інтерес у наукових колах, що переймаються питанням ролі особистості в історії людської цивілізації.
На перший погляд, може здатися, що окрема особистість здатна вплинути лише локально — на свою державу, на окрему сферу діяльності в певний період часу. До того ж необхідно, аби належним чином збіглися історичні, соціальні, економічні та інші умови.
Проте слід прийняти, що саме з іменами особистостей — а не груп, класів чи мас (марксистська теорія була спростована самим часом) — пов’язують найбільші історичні прориви, що докорінно змінювали світ, його географію, його ресурси, його панівну соціально-економічну ідеологію.
Саме лідери виводили свої етноси на перші позиції, а в інших випадках формували політичну націю на основі суперечливого та багатонаціонального середовища, змінювали принципи міждержавних стосунків, закладали підвалини для науково-технічних інновацій тощо.
Перетворення в одній державі неминуче породжували зміни в інших. І так видозмінювався світ, а з ним і людська цивілізація. Унікальність збірки «Лідери, що змінили світ» полягає в тому, що її автор виводить українського читача за межі його країни, розгортаючи перед ним широку, різноманітну, планетарну історико-політичну картину.
І це не просто є пізнавальним або цікавим, це є надзвичайно цінним з інформаційно-політичної (і навіть психологічної) точки зору, тому що Україна довгий час не відчувала себе частиною світу, випадала з його контексту, але саме так, крок за кроком, завдяки зусиллям вітчизняних інтелектуалів, цих донкіхотів, розширюється світоглядний горизонт української аудиторії, світ стає ближчим, а наша держава — глибше інтегрованою в нього.
Не втрачаючи критичного погляду на історію загалом і природу людини зокрема, автор тяжіє до гуманістичного способу мислення, адже у фокус його уваги потрапили лише ті історично значущі особистості, які здатні були створювати, покращувати, оптимізувати, творити.
Така позиція щодо аналізу політичного лідерства та відбору лідерів — це перекинутий місток у бік України, яким рухається надія на те, що і в нашій державі рано чи пізно з’явиться той один, який оточить себе однодумцями і візьме на себе відповідальність — за розбудову та вдосконалення вітчизняної державності. І в цьому, не витрачаючи багато слів на пил самореклами, вбачатиме патріотизм.
У вказаній збірці портретів біографія кожного лідера є повчальною, хоча автор і не ставить собі такого завдання, він оповідає легко, дотепно, драматично, не нав’язуючи читачеві своєї думки. Вона ж — між рядками, в окремих епізодах чи історичних парадоксах, на яких робиться акцент, у самій оповіді, то діловій, фактологічній, а то — емоційній, промовистій, навіть палкій.
Так, наприклад, історія Карла Маннергейма, видатного військового діяча і президента Фінляндії (1944—1946), блискучого офіцера російської армії, який відвоював у радянської Росії право Фінляндії на незалежність, — це історія про аристократизм, походження та вартість національного коріння.
Про те, як глибинні характеристики особистості впливають на її політичний вибір, що, в свою чергу, позначається на багатьох інших людях, надихаючи їх та об’єднуючи навколо спільної мети.
Історичні обставини склалися так, що Маннергейм мав би вступити до лав радянської армії, але психологічні обставини були такі, що сам дух більшовизму був неприйнятним для нього. І у подальшому він воюватиме не лише за незалежність Фінляндії, а більшою мірою проти того способу мислення, життя, ідеології, що уособлювала радянська Росія.
Автор не дає прямих висновків, а їх не робить і саме життя. Однак основна гіпотеза на поверхні: перемога Фінляндії — це перемога аристократизму над насильством неприйнятних ідеологем.
Зовсім іншу фактологічну основу, психологію й тональність має портрет Махатми Ґанді (Індія, 1869—1948). Текст, присвячений йому, містить тонкий психологічний малюнок: автор веде свого героя від самого дитинства, коли той був сором’язливою, вразливою дитиною, — до загальнонаціонального лідера, засновника практики ненасильницької політичної боротьби.
В дитинстві той не хотів списувати, бо у нього було відчуття втрати гідності, згодом у дорослому житті, у його політичній боротьбі та філософії будуть просвічувати його індивідуальні вразливість, чутливість, м’якість та сила, й те саме давнє бажання зберегти гідність — і свою, і чужу. Етика Ґанді — повага до ворога, опір насильству — виросла з його природи, з органіки його натури, яка поєднувала жагу справедливості, силу й витонченість.
А його досвід, як слушно зауважив автор, став із часом світовим і загальнолюдським надбанням, і в Україні ненасильницькі способи боротьби застосовувалися під час різних епізодів громадянського опору.
Портретуючи, реконструюючи історичні та біографічні факти, автор є й істориком, і психологом, він бачить своїх героїв у великому масштабі; дивиться на події і участь у них окремих осіб зі значної висоти, що дозволяє йому бачити й прозоро відтворювати історичну правду.
Він звернув увагу, наприклад, на колосальну внутрішню волю, послідовність та самодисципліну Юзефа Пілсудського, визволителя Польщі, але так само помітив у ньому брак управлінських рис, схильність до почестей та звеличування власної персони.
З відчутною симпатією портретист змалював ерудита, філософа й політичного діяча Томаша Масарика, але неупереджено відтворив його ставлення до українського питання (Масарик бачив Україну тільки в складі російської держави).
Уся сума портретів, якщо їх уважно проаналізувати та узагальнити, містить два концептуальні типи лідерства, що викликають інтерес та високо цінуються автором: перші, проявляючи волю і послідовність, боролися за свободу і незалежність своїх народів, за їхнє право на державність (Томаш Масарик, Юзеф Пілсудський, Карл Маннергейм, Мустафа Кемаль Ататюрк, Махатма Ґанді, Давид Бен-Ґуріон тощо), другі, — демонструючи інтелект, професіоналізм та організаторські таланти, кардинальним чином створювали, реформували і покращували умови життя своїх держав (Цзян Цзінґо, Людвіг Ерґард, Урго Кекконен, Янош Кадар, Лі Куан Ю, Александер Дубчек, Марґарет Тетчер, Лех Валенса та ін.).
Безперечно, між рядків розмістилася мрія про поєднання цих двох категорій в одній особі, якої так бракує Україні, фігури, яка б суттєво модернізувала нашу державу, зробила б її невразливою для зовнішніх впливів (а відтак по-справжньому незалежною), конкурентною та привабливою в колі інших процвітаючих країн світу. Прямо про це в збірнику не сказано, але ця думка виразно звучить у контекстах, в авторському зверненні до сумарного, типового образу ефективного лідера, який бореться за свою націю, забезпечує їй державність та багато працює, аби гарантувати процвітання власному народові.
У збірці йдеться про різні країни, відтворюються унікальні політичні, економічні, етнічні, релігійні моделі життя, але при цьому зберігається зв’язок із сучасністю та з українською реальністю. Дехто з героїв збірки був прямо пов’язаний з Україною (Томаш Масарик, Юзеф Пілсудський), а в біографіях інших автор побачив й унаочнив історичні, соціальні, культурні чи навіть ментальні паралелі. Наскрізною ідеєю звучить теза, що в світі все взаємопов’язане і що вчитися можна і власним, і чужим досвідом.
Але не йдеться про копіювання чужих реформ чи стратегій, швидше — про усвідомлення того, хто гідний називатися лідером по-справжньому, якою повинна бути ця людина, на що мають бути спрямовані її розум, воля, професіоналізм та зусилля.
Варто зауважити, що в тексті портрета завжди видніються два профілі — героя й автора. І якщо взятися реконструювати авторську особистість, то вона є не менш цікавою, ніж ті лідери, яким автор прислужився в своїй роботі.
Таке волелюбне, іронічне, чесне, інтелектуальне портретування ріднить Підлуцького з традицією початку ХХ століття, до якої відносяться ерудовані, пристрасні, інтелектуальні політичні портрети Дмитра Донцова чи Сергія Єфремова. В них, як і в його текстах, прямо озвучена позиція та утверджені цінності: демократизму, права народу на незалежність, поваги до чужих народів, їх державності й культури, професіоналізму.
Олекса Підлуцький ні слова не говорить про свою любов до батьківщини, власне, сам зміст книги це унеможливлює, як і його професіоналізм, смак, такт і природне відчуття стилю. А водночас саме любов до власної країни — це той невидимий семантичний та етичний цемент, що скріпив усю збірку. Унікальність її в тому й полягає, що в ній жодного слова про українські будні, жодного натяку на сучасний політичний клас, але погляд автора спрямовано крізь сучасність — одразу в українське майбутнє, в якому народжується той лідер, який докорінним чином змінить Україну. А може, — і світ.
Мальвіна ВОРОНОВА,
доцент кафедри періодичної преси Інституту журналістики
