Учасник АТО і громадський діяч Віталій Кузьменко: Держава має створити для ветеранів не пільги, а можливості

— Коли ви почали свою громадську діяльність? 

 

— Громадську діяльність як таку, можна сказати, з періоду Революції гідності. Тому що до революції я навчався в університеті Грінченка на історичному факультеті і в основному займався активністю в науці. Включився у громадські справи з початку революції і потім, уже після повернення з війни — спочатку були плани влаштувати своє життя, але постійно виникають проблеми у мене, у ветеранів, тож почав включатися у різні питання, які стосувалися ветеранських проблем. 

 

— 30 листопада 2013 року ви були на Майдані.

 

— Так. Це була одна з ночей на початку революції, тоді ще Євромайдану, абсолютно мирного протесту, — з одного боку, це був протест, але з іншого — достатньо позитивне налаштування людей, тобто не агресивний протест, а з конкретними вимогами, з конкретними сподіваннями, заради чого ми всі й вийшли. 

 

А власне події ночі показали те, що тодішня влада абсолютно не хоче миритися з будь-якими проявами незгоди в суспільстві. І демонстративно, показово вирішила розігнати тодішні протести, максимально жорстко, проте ніхто з протестувальників не був до цього готовий, тому і було багато постраждалих тоді. А далі вже фактично революційні події розвивалися так, що Майдану доводилось ставати все агресивнішим із кожним новим кроком тодішньої влади (у відповідь на ці кроки). Тобто якщо після подій 30 листопада люди почали створювати загони самооборони, щоб якось захищатися, далі все розвивалося по висхідній. 

 

Насправді ці події мене більше здивували, якщо брати до уваги ситуацію тієї ночі, коли ти сидиш в автозаку і думаєш, що наступного ранку прокинешся вже у країні типу Білорусі, Росії, і я був приємно вражений реакцією суспільства, воно доросло до того, щоб не миритися, не терпіти порушення своїх прав. З’явилося розуміння, що потрібно свої права відстоювати, і саме це стало поштовхом до революції.

 

Чим далі розвивалися події, тим більше вільне суспільство зосереджувалося за певними барикадами. Фактично права громадян були обмежені тими барикадами, які вони виставляли. Хоча зрозуміло, що цей рух був набагато більший, масштабніший, ніж присутні  на Майдані, але фактично всі права і свободи були звужені до того, де ми можемо поставити барикаду. 

 

— У 2013 році ви ще вчилися в університеті Грінченка?

 

— Так, на п’ятому курсі. До революції, до війни планував рухатися у науковому напрямку, але вже повернувшись із війни, зрозумів, що пріоритети змінюються. Так і в багатьох людей, які повертаються з війни, — вони змінюють свої професії, види діяльності, багато хто починає більш активно вести громадську діяльність в абсолютно різних сферах. Намагаються щось змінити, це природний процес — реакція свідомості, коли людина бореться за своє життя під час війни, а потім бореться по життю за ті чи інші зміни. Це нормальний процес.

— Де ви воювали і коли пішли на фронт?

 

— У 2014 році я пішов на фронт, тоді формувався підрозділ на базі УНСО, але одразу він був включений до складу Збройних сил. Я служив у 54-му розвідбаті, а згодом, у 2015—2016 роках, у 131-му розвідбаті. В основному, на півдні Донецької області, це умовно Маріупольський напрямок. Я розвідник-сапер.

 

Служив із літа 2014-го до весни 2016 року. Зрозуміти, що і як відбувається, ти можеш тільки опинившись там. Але ти не можеш сприймати це як історик, тому що історик намагається зрозуміти всю картину, а коли ти на війні, ти бачиш, розумієш тільки те, що відбувається перед тобою та навколо тебе, винятково, — ти не будеш особливо задаватися питаннями, що там на інших ділянках відбувається, бо ти зосереджений безпосередньо на тих завданнях, які перед тобою стоять на тій місцевості, де ти перебуваєш. 

 

Власне, дискусії в науковій історичній спільноті щодо можливості війни з Росією стали об’єктивно проходити ще взимку 2014 року, з розвитком подій революції стало зрозуміло, що просто так це не завершиться, враховуючи весь історичний досвід співіснування України і Росії. Росія скористалася ситуацією переходу влади, тобто дезорганізацією майже всіх інститутів державної влади, управління. Підготуватися до агресії в таких умовах ставало неможливо. Готувались і укріплювались уже в процесі розвитку подій. 

 

— Скільки вам зараз років?

 

— Я 1991 року народження, скоро буде 29 років. Орієнтуюся за роками Незалежності. Радий із того, що не застав Україну радянського періоду.

 

— Я нещодавно дивилася ролик з одним із героїв Пісків і ДАП, він став психотерапевтом для вояків, таких як сам, а коли я його бачила в «Добровольцях Божої Чоти», це була інша людина, він був запальний, безстрашний. Зараз же це чутливий, сентиментальний  чоловік, що пояснює весь свій шлях як шлях від Рембо до Паганеля.

 

— Він пройшов свій шлях, війна людей змінює, люди, які борються за своє життя під час війни, потім борються по життю. Хтось зміг осмислити свій досвід і допомагає у цьому іншим, і це добре, тому що людина, яка через війну пройшла, розуміє інших, адже вона пропустила це через себе. І якщо він отримав відповідні фахові знання, то це прекрасний спеціаліст, таких має бути насправді більше, саме в контексті підтримки ветеранів.

— Що у нас робиться з медико-соціальним та правовим супроводом вояків?

 

— Сьогодні ще є багато проблем, зараз основне завдання — це розробка нового законодавства. Тобто базового рамкового ветеранського закону, який має змінити логіку дій держави в контексті ветеранів, тих, хто просто звільнився з військової служби, тих, хто отримав поранення, тих, хто загинули. Відповідно виникає питання, як зберегти пам’ять про них, увічнити, як підтримати сім’ї загиблих.

 

Ця логіка має відповідати сучасності, можливостям держави. І накладати це потрібно на багато років уперед. Тому що існуюча система була створена ще на основі радянської, і, хоча і змінили базове законодавство у 1993 році, але логіка, закладена у 90-х роках, багато у чому декларативна і не працює. Тому нам потрібно виходити власне з того, які завдання має держава перед собою поставити, щоб повернути людину, яка приходить з війни, до нормального достойного цивільного життя, щоб людина посіла достойне місце у суспільстві після того, як вона захищала свою країну.

 

Військова служба — це досить специфічний вид діяльності, свій соціум. І коли людина звільняється з військової служби, вона має проходити період адаптації до цивільного життя, це має бути передбачено. Питання, як підтримати сім’ї , що втратили рідних на війні. Треба пропрацювати цю систему до кінця, зараз іде процес підготовки нового законодавства, але держава має виходити конкретно із завдань, які вона поставила, просто створити не пільги, а ті можливості, які допомагають ветерану реалізувати своє повернення до нормального життя як головне завдання.

 

Повернення має бути продуманим процесом. В англійській мові це умовний період tranzition, тобто перехід «від» — «до». Він має охоплювати як період звільнення зі служби, коли людина ще служить зі своїми побратимами, так і звільнення, і певний період після. Тут має бути комплексна програма, яка переводить людину з одного стану в інший. Якщо ми будемо говорити, що «до дня твого звільнення тобою займатиметься Міноборони, ти звільнився, іди, і якщо дійдеш до Мінветеранів, то воно тобою займеться», це буде некоректно, неправильно. Має бути послідовність усіх дій.

 

Треба чітко розуміти стан здоров’я вояка на момент звільнення і що потрібно зробити, щоб його відновити. Потрібно, щоб людина сама зрозуміла, чим вона буде займатись, допомогти зрозуміти це, якщо потрібно, скерувати на навчання, підвищити певний рівень існуючої кваліфікації, щоб людина була конкурентоспроможною на ринку праці, допомогти працевлаштуватися. До того ж, не змушуючи роботодавця брати на роботу, а знайти ті стимули, які дозволять зацікавити роботодавців брати на роботу тих, хто звільняється з військової служби. Щоб ветеран не залишався сам на сам після звільнення, щоб він максимально швидко включався в соціум. 

 

Загальні принципи всіх цих державних політик щодо ветеранів безумовно має впроваджувати Міністерство у справах ветеранів, воно має взяти на себе максимальну кількість послуг, які стосуються ветеранів, — це буде тоді ефективно, коли буде максимально зосереджено в єдиній структурі. 

 

На жаль, ми маємо ситуацію, що це міністерство потребувало тривалого часу на своє формування, щоб воно було повноцінно здатним виконувати свої обов’язки, які стосуються ветеранів. Окремий бюджет як міністерство воно отримало тільки цього року. Хоча пройшло уже багато часу. Це значні недопрацювання. Формування штату — туди було частково переведено співробітників із Державної служби у справах ветеранів, яка існувала раніше, але відповідно це не закрило повністю вакансії міністерства. Потім почалися процеси об’єднання з Міністерством з питань тимчасово окупованих територій, переміщених осіб — це ще кілька місяців, це були відомства з дуже різними завданнями, які дуже складно поєднати. Зараз відбувся процес їхнього розділення.

 

Тільки зараз сформовано штат міністерства, який відповідає контексту реформування державної служби зі створенням директорів, — те, що мало бути зроблено на старті міністерства, але не було зроблено тодішнім Кабінетом Міністрів. І ні ветеранська спільнота, ні керівництво міністерства тоді не дотиснули це питання, і зараз ми матимемо ситуацію переформатування штату співробітників у контексті створення директоратів, експертних груп замість існуючих там департаментів, відділів, управлінь і т.ін. І це знову ж таки ще кілька місяців роботи буде витрачено на це. Тому що це необхідно було зробити на старті для того, щоб одразу сформувати ту структуру з тим набором співробітників, які чітко взялися би і працювали.

 

Зараз ми маємо послідовно періоди турбулентності в роботі міністерства в період його переформатування. Зрозуміло, що в такому контексті ефективної роботи дуже складно досягти. Проблема в тому, що базове законодавство щодо ветеранів не напрацьовано на момент запуску міністерства, а фактично тільки зараз виходить на певну фінішну пряму, і  багато дискусій точиться щодо тих норм, які мають бути у новому законодавстві, що спонукає до постійного переформатування. І в цих умовах достатньо складно досягти нормальної ефективності.

 

— Чим займається громадська рада?

 

— Основне завдання громадської ради — бути певним містком між групами, якими опікується міністерство, і самим міністерством. Це проблематика, яка існує у ветеранському середовищі, це дозволяє полегшити комунікацію з міністерством для вирішення проблем, які виникають, це певні ініціативи щодо зміни нормативної діяльності, це у певних моментах розгляд тих законодавчих ініціатив, які готує міністерство, обговорення цих ініціатив, норм, які пропонуються в тих або інших випадках, — наскільки вони відповідають власне пріоритетам, інтересам ветеранської спільноти. 

 

— Ви на чомусь спеціалізуєтесь?

 

— Мої напрямки стосуються базового законодавства по ветеранах, питань увічнення пам’яті загиблих, героїзації. Напрацювання систем грантової підтримки проєктів для ветеранів, які реалізуються, і відповідно до певних пріоритетів держави. Тобто залучення ветеранських організацій до реалізації державної політики через проєктну діяльність. Це був достатньо складний процес, але фактично зараз він вирівнюється, і це один із напрямів, які мають бути і можуть бути ефективними саме в досягненні цілей міністерства.

 

На рівні міністерства визначаються певні пріоритети, під які громадські організації ветеранів можуть готувати свої проєкти, для визначення конкретного набору питань, які визначені державою. Відповідно ці проєкти подаються, потім вони проходять етапи конкурсного відбору і ті, хто проходить всі етапи, можуть отримати фінансову підтримку для їх організації. І, відповідно, громадські організації реалізують ці проєкти — фактично реалізуючи державні цілі.

 

Так сталося, що більшість моїх друзів, з якими я спілкуюся по життю, це ті, з ким ми пройшли через війну. Тому достатньо часто я спілкуюся з ветеранами. 

 

— Законотворчістю вам доводилося займатися?

 

— Безпосередньо, це робота над певними нормативними актами різних рівнів. Це і робота в рамках різних робочих груп над постановами Кабміну, законодавчими актами, тим, що потім ставало законами. І зараз є значна частина питань, над якими я працюю, і які, сподіваюсь, із часом стануть законодавчими актами. В тому числі це стосується і рамкового ветеранського закону, це найскладніша частина роботи. На заміну нинішньому Закону «Про статус ветеранів війни і гарантії їх соціального захисту» розробляється новий закон, і я один із тих, хто працював над початковою концепцією цього нового закону ще у 2018 році. Спочатку група працювала над цим законом, потім почало вже міністерство над цим законопроєктом працювати, зараз до цього довелося повернутися, залишається значна низка дискусійних питань, з якими потрібно визначитися до того, як цей законопроєкт потрапить до Верховної Ради. 

 

Наприклад, дискусійним є питання базового поняття ветерана і різних категорій ветеранів для визначення того, як держава має зосереджуватись на одній або іншій категорії ветеранів. Тобто ветерани Другої світової — ми зосереджуємось на питаннях їхнього здоров’я, догляду відповідно до віку, питанні поховань як основних. Отже питання, які стосуються ветеранів нинішньої російсько-української війни, на порядок інші, тут головний пріоритет — повернути хлопців і дівчат до цивільного життя, тому мають бути поставлені інші завдання, як забезпечити перехідний період із війська до цивільного життя, працевлаштування, навчання, відновлення здоров’я, — тобто відновити, а не просто підтримати. 

 

Ми розуміємо, що категорія нинішніх ветеранів — це зростаюча величина, категорія ветеранів Другої світової — це величина, яка постійно зменшується, тобто це один із нюансів, які впливають на те, як розрахувати фінансово ті або інші показники. Не просто прописати в законі, а реалізувати. Основне завдання, напевно, в цьому, а для цього треба чітко розуміти проблематику кожної категорії, тому що війни були різними і є різні наслідки від них, є різні вікові групи ветеранів, із різними потребами, відповідно має бути зосередженість на потребах різних груп, тому це дуже складний процес, в якому потрібно все чітко розкласти по поличках і потім зрозуміти, як це визначити на законодавчому рівні, до того ж із прицілом не на проблеми сьогоднішнього дня, а на роки вперед. 

 

Віталій Кузьменко.

— Коли ви прийшли з фронту, що для вас було найважчим?

 

— Спочатку ти просто звикаєш певним чином до того світу, в якому тепер живеш. Адаптація має певні складнощі, комусь це дається легше, комусь складніше, але кожен проходить свій період. Я для себе вважаю, що були окремі моменти, які у будь-якому випадку залишаються, і з цим потрібно працювати, щоб тим, хто повертається після мене, пояснити, що це нормальний процес, і як можна на це реагувати. Про це вони мають дізнатись ще до того, як звільняться.

 

Людина, яка йде на фронт, має бути обізнана з тими викликами, які чекають на неї на війні, але, коли людина вже планує звільнятись, їй мають допомогти зрозуміти, з якими викликами вона стикнеться після звільнення, до кого і як вона може звернутися, якщо потрібна психологічна підтримка, — всі моменти мають бути передбачені. Більшість наслідків можна попередити на старті, і з цим потрібно працювати. І для держави це вигідніше фінансово — допомогти від самого початку, ніж потім намагатися вирішити ці питання, коли все стає набагато складнішим. Одна з причин, чому я цим займаюсь, тому що так чи інакше постійно стикався з тим, що є проблема, намагався допомогти там, де міг щось порадити, або на своєму досвіді, або знав, куди можна звернутись, і постійно цей процес повторюється і повторюється .

 

— Проєкт Е-ветеран насправді відкриває для ветеранів нові перспективи?

 

— Він тільки зараз з’явився, організація IREX буде реалізовувати цей проєкт, тобто американське фінансування під цю систему запускається. Це добре, тому що перше — це створення єдиного реєстру ветеранів, але тут важливо пройти процес не просто включення з усіх інших реєстрів, а одночасно з процесом верифікації тих даних, які вносяться. Бо без цього мало що зміниться, із чітким розумінням тих даних, які вносяться, — і в підсумку за рахунок того реєстру,  нового закону, того, що будуть передбачені можливості надання значної кількості послуг через електронні звернення, тобто онлайн, стане можливим багато в чому оптимізувати діяльність міністерства і контроль за потребами, наданням послуг,  розрахунками фінансових витрат. І головне — для зручності, щоб ветеран завжди міг зайти на сайт, у свій кабінет, бачити все, що стосується його ветеранського статусу, може розуміти, які гарантії для нього передбачені в конкретних випадках, щоб там були дані про його стан — соціальний, медичний. І відповідно до цього йому пропонувалися, бажано навіть в автоматизованому режимі, певні послуги, виходячи із його життєвих показників. А можливість звернутись за певною послугою та оформити її в режимі онлайн — це буде оптимальним, мінімізує бюрократичні механізми та дозволить отримати доступ із будь-якого куточка України. І це дасть розуміння, як ветерани користуються послугами, які існують проблеми, потреби, запити тощо. 

 

І добре, що одне з питань, яке змогли закласти в контексті діяльності міністерства та міжнародних донорів, які працюють з Україною, — це проведення регулярних досліджень, які дають базу для прийняття якихось рішень. 

 

— Чи соціологічних досліджень вистачає?

 

— Зараз їх стає більше, це добре. Для того, щоб бачити динаміку, вони мають бути регулярними, щоб бачити, чи працює якась державна послуга або державна програма, спрямована на вирішення певної проблеми, чи не працює, — це можна побачити тільки в постійному зрізі. Адже вона може існувати двадцять років, але результат: сотні мільйонів гривень витрачено, а чи вирішило це проблеми ветеранів?  Можливо, і не вирішило. 

 

— Що б ви хотіли зробити для ветеранів насамперед? 

 

— Необхідно, щоб було впроваджено нове рамкове законодавство стосовно ветеранів, яке відповідало б викликам часу, потребам ветеранів. Щоб ті гарантії, які передбачаються державою, входили безпосередньо до потреб ветеранів і базувалися на обґрунтованих даних щодо цих потреб. Щоб держава перестала приймати рішення ситуативні, які випливають із думки окремих політиків та чиновників, щоб рішення базувались на даних і постійно був моніторинг стосовно реалізації цих державних політик, надання послуг і коригування відповідно до потреб, до результатів. 

У зв’язку зі зміною Кабміну і, відповідно, керівництва Мінветеранів, постає питання послідовності у діяльності відомства. У нас щораз при зміні керівництва наново придумуються стратегії і плани. Проте зараз ветеранська спільнота налаштована контролювати, щоб новий міністр діяв у межах стратегії, визначеної на початку створення Мінветеранів.

 

Окремою проблемою постає   економічна криза. Це може призвести до згортання видатків в соціальній сфері. Хочу зазначити, що одним із головних завдань нового законодавства було сприяння становленню ветеранів як важливої частини економічного життя країни. Тож ці підходи треба розвивати і впроваджувати для подолання наслідків економічної кризи.