Юрій Андрухович: Сьогоднішній режим є такою собі софт-версією януковичівського

2020-й — рік письменника Юрія Андруховича.

 

 

13 березня йому виповнилося 60. Мабуть, нема в Україні людини, яка не чула це ім’я в контексті сучасної української літератури і її поступу до європейського читача.

 

 

Хоч, як показав проведений мною у докарантинний час захід на честь Патріарха сучукрліту в Києві, достатньо тих, хто мало знає про автора «Московіади», «Таємниці» й «Лексикону інтимних міст». 

 

А спілкуватися з людиною тонкої ерудиції, знавцем багатьох мов, європейським інтелектуалом, який тонко підмічає всі симптоми нашої хворобливої нації, — одне задоволення.

 

А ще кожному читачеві «України молодої» дуже приємно почути з перших вуст сенсаційну новину про те, що пан Юрій дописав новий роман.

— Готуючись до нашої розмови, я перечитав книжку ваших інтерв’ю «Нам усім пощастило». Одразу вловив у ній іронію і саркастичний настрій. Тому найперше, про що хотів би дізнатися: чи є таке запитання, яке вам ніхто ніколи не ставив?

 

— Таких запитань, напевно, є дуже багато. Запитання — це клопіт журналістів, тут усе залежить від їхньої обізнаності, темпераменту, не в останню чергу — уяви. Це їх, журналістів, творчий процес, і я в нього не втручаюся. Тому волію не формулювати «замовних питань».

 Нині карантинний період. Як у такий час митцеві самовиражатися? Як ви доносите свої думки до читачів?

 

— Я думаю, що мені як письменникові в цій ситуації якраз набагато легше, ніж багатьом іншим митцям. Карантином не заборонено ні писати, ні читати. Інтернет, на щастя, не вимкнули, хоча, з огляду на хаотичні смикання нинішнього уряду, можна припускати з його боку й таке рішення. Гаразд, не буду розвивати цієї теми. Але як бути театрам, музичним виконавцям, кіностудіям? Як бути клубам? І з чого жити мандрівним артистам? Залишається дуже співчувати колегам і разом із ними сподіватися на краще.

 

— Припустімо, що вас попросили б написати есей або вірш на якусь тему. От хоча б — коронавірус. Чи змогли б це зробити? Загалом, чи доречно митцеві, байдуже, поетові чи художнику, творити на задану тему?

 

— Есей — так, а вірш ні. «Вірш на тему» — то взагалі дещо абсурдне словосполучення. Як і «вірш на замовлення». Що ж до есею чи якогось публіцистичного тексту, то чому б і ні — береш голову в руки, вмикаєш думки й записуєш...

 Починаючи з грудня 2010 року, на сайті інформаційної служби одного з телеканалів опубліковано кількасот ваших колонок. Вибране з них — це книжка есеїв «Тут похований Фантомас» (у 2019 р. побачило світ уже її третє видання). Вона присвячена критиці злочинного режиму Януковича?

 

— Скажімо так — це один із її мотивів. Але не єдиний.

 

— Нині активно говорять про капітуляцію і реванш...

 

— І дуже правильно говорять. Сьогоднішній режим у нашій країні, як я й передбачав, коли Зеленський ще тільки рвався до влади, є такою собі софт-версією януковичівського режиму. Спершу вони якось іще маскувалися так званими новими обличчями, тепер же дедалі відвертіше обростають старими. 

 

Чому це наразі тільки софт-версія, а не щось гірше? Бо в них ще живе страх перед Майданом. Вони розраховують, що з плином часу майданний інстинкт у нашому суспільстві буде відмирати. Як тільки вони відчують, що Майдан уже не збереться, то розгуляються на повну — й України не стане. Отака в нас тепер ситуація, дуже недобра. Тобто Майдан має щохвилини бути в цілковитій готовності. Дуже сподіваюся, що так і є.

 

— У «Тут похований Фантомас» є есей про італійських заробітчанок. Доволі іронічний. Та якщо подивитися на реальну ситуацію в країні — тут не до сміху. Як ставитесь до трудової міграції?

 

— Я не бачу в цьому нічого ганебного. Трудова міграція була, є і буде, відколи ринок праці вийшов за межі національних державних утворень. Усі країни світу в цьому сенсі поділяються на три категорії. Перша — це ті, до яких їдуть і з яких не їдуть. Друга — ті, до яких їдуть, але і з яких їдуть. А третя — такі, як ми. Хоч, мабуть, і в нас у країні є певна кількість іммігрантів з якихось іще бідніших країн. Не знаю, чи хтось веде цю статистику, і якщо її не ведуть, то оце вже справді погано.

 

Як можна зробити так, щоб від нас їхали менше? Я не економіст, але думаю, що все ясніше ясного: наша біда не лише в дурнях і дорогах, а й у судах та олігархах. За минулої влади відбувалися хоча б деякі спроби це змінювати — судді занепокоїлись, перестали почуватися зовсім безкарно, олігархи — принаймні деякі з них — почали худнути. Тепер усе це накрилось, і ми знову там, де й були — епоха Януковича-2.

 

— Окрім коронавірусу, у нас триває війна. У ній уже загинуло від початку, за офіційними даними ООН, — 13 тисяч людей. Цьогоріч, за повідомленнями різних джерел, загиблих — понад 130. Ще є тисячі людей із фізичними каліцтвами. Коли закінчиться ця війна?

 

— Хто з нас може це знати? Я можу тільки припустити, що це напряму залежить від становища в Росії. Тобто якщо б вона раптово почала валитися (а це можливо), то й війна б закінчилася. Щоправда, в нас нині така влада, що вона й таким подарунком не скористається.

 

— Чи не плануєте зайнятися волонтерською роботою? Адже багато письменників підтримують наших бійців, деякі навіть воювали і повернулися з фронту.

 

— Ні, не планую. Але завжди з радістю відгукуюся на запрошення приєднатися до чиєїсь волонтерської акції. Щоправда, вже давненько не з’являлося нових якихось ініціатив. Згідно з отриманим наказом, наша армія переважно «отходит на заранее подготовленные позиции», й це, безумовно, розхолоджує волонтерський запал, відчутно пригашує енергію. Армія, якій в умовах війни наказано не стріляти, зазвичай деградує.

 

— У березні вам виповнилося 60 років. З одного боку, час задуматися, підвести певну риску під творчим набутком. З іншого — скажімо, Ліна Костенко святкувала 90 років. Що для вас паспортний вік? Чи будете писати новий роман або поетичну книгу? Може, продовження «Перверзії» або 222 нових міста, себто нові у рамках «Лексикону інтимних міст»?

 

— Я щойно завершив роман і, поки він відлежується в очікуванні остаточного шліфування та переписування, займуся деякими перекладами. Крім того, я продовжую співпрацювати з музикантами. Кілька днів тому відбувся реліз мого альбому «Коханці Ю», з дивовижною музикою київського тріо «Сон Сови». До речі, альбом має дві версії: коротша за тривалістю вінілова платівка, а довшу, цифрову, можна хоч зараз слухати і завантажити, зокрема на play.google.com.

 

— Яке ваше ставлення до грошей, графоманів, горілки?

 

— Цікава тріада J. З кожним членом треба розібратись окремо.

 

Гроші: я за те, щоб триматися від них на безпечній дистанції. Дуже погано, коли вони починають диктувати свою волю і сідають вам на голову. Тому я завжди намагаюся керуватися принципом розумного достатку. Мої вимоги до матеріального рівня існування не надто високі, хоч усе, звісно, оцінюється в порівнянні.

 

Графомани: це далеко не найгірший сорт людей. Зрештою, є різні типи графоманів. На щастя, з мого життя кудись позникали найбільш нав’язливі й агресивні. Хоча хто знає — може, вони вже знову десь близько?

 

Горілка: щиро кажучи, забув, коли вживав її востаннє. Взагалі я намагаюсь обмежувати себе в міцних напоях. Якщо вже пити, то червоні сухі вина. А в літню спеку — рожеві й білі. 

 

— Яку роль відіграє сім’я у вашому житті?

 

— Величезну. Але в нашій сім’ї не прийнято про це багато розповідати на публіку.

— Чи буде ще коли-небудь збиратися ваше легендарне тріо Бу-Ба-Бу? Підтримуєте зв’язки з Олександром Ірванцем та Віктором Небораком?

 

— Із Сашком — значно більшою мірою, ніж із Віктором. 17 квітня нам як Бу-Ба-Бу виповнюється 35 років, і ми планували з цієї нагоди деякі події. Але, як бачите, не судилося, бо епідемія й карантин. Треба, значить, активно готуватися до 40-ї річниці. (Посміхається. — Авт.).

 

— Що думаєте про сучасну молодь? Чи є в неї шанси стати освіченою і проєвропейською? Позбутися вірусу совка й радянщини?

 

— Що довше за цим спостерігаю, то більше впевнююся в одному: немає чогось такого єдиного й однакового як «сучасна молодь». У кожному поколінні є свої совки і свої, умовно кажучи, європейці. На жаль, я не дуже впевнений, що серед фізично молодих (скажімо, віком до 21 року) відсоток європейців суттєво переважає відсоток совків. Іноді від цього аж руки опускаються. 

Я завжди підтримував у собі певний оптимістичний культ — щось таке, що можна було б назвати культом молодості. Тобто я завжди вірив у нову українську молодь, яка, безумовно, краща за своїх дідусів і батьків і яка, безумовно, порве раз і назавжди з радянським минулим. Але десятиріччя минали — і мій культ потроху зав’яв. Особливо після того, як наша прекрасна молодь наголосувала нам у президенти чергового яскраво вираженого совка.

 

— Коли ми, ваші читачі й слухачі, зможемо побачити вас найближчим часом у Києві?

 

— Хотілося б відповісти, що вже невдовзі, але, на жаль... Поняття «найближчий час» у наші пандемічні часи може означати й рік або два. Але, можливо, й раніше. Я нічого не знаю, як і ви, як і всі ми. Залишається тільки побажати всім нам якомога швидшого і з найменшими втратами проходження цього абсолютно безпрецедентного випробування.