У той час, як жителі столиці пробігають повз видатнi пам’ятки архітектури стародавнього міста у справах, а туристи безперестанно тиснуть на кнопки своїх фотоапаратів, щоб швиденько закарбувати цей момент і вже вдома вдосталь милуватися краєвидами, існують люди, які ладні постійно блукати Києвом, щоб увічнювати прекрасне.
Знайомтеся, Ксав’є Пеллідзарі. Людина, якій удалося зняти численні репортажі з висоти пташиного польоту та під кулями снайперів і заслужити визнання.
Людина, яка відмовилася від почесного посту фотографа для Президентства Франції та визначилася зі своєю метою — досліджувати світ і передавати його через об’єктив своєї камери.
Репортажі про війну і портрети
Мсьє Ксав’є, розкажіть, будь ласка, вашу біографію. Хтось iз вашої родини теж був фотографом? Чому і як ви вибрали цю професію?
— Я почав працювати в Парижі в 1980 році у фотолабораторії.
Через кілька років приєднався до команди фотографів, що спеціалізувалися на повітроплаванні, здійснив кілька годин польотів на бортах літаків-винищувачів, транспортних літаків i вертольотів, щоб зробити ілюстрації до щомісячного огляду новин Air Actualites у службі інформації та зв’язків iз громадськістю ВПС Франції (SIRPA. Air).
Три роки потому я захотів наблизитися до репортажів про людей. Я приєднався до робочої групи військових репортерів з установи (закладу) комунікації та аудіовізуальної продукції захисту (ECPAD).
Після понад 12 років репортажів про війну, ілюстрацій до видань та офіційних портретів я переїхав до Москви, де працював у посольстві Франції фотографом посла в складі пресслужби.
Після нетривалого перебування у Франції у 2015 році мою дружину перевели до Києва. Ми оселилися тут і живемо донині. Я продовжую працювати над своїми особистими проєктами, влаштовуючи виставки у Києві, Франції та створюючи фотокниги.
Ніхто в моїй родині не був професійним фотографом. Я зацікавився фотографією, коли мені було 11 років. Мій дядько, будучи фотографом-аматором, показав мені, як самостійно знімати чорно-білі світлини й проявляти їх. Це було відкриття, у той момент зародилася думка зробити це моєю професією.
Із 17 років я навчався фотографії протягом 2,5 року. Це було, швидше, навчання з його технічного боку. Пізніше мені знадобилося вдосконалити художню сторону мого ремесла.
У вас італійське прізвище. Чи цікавилися ви своїм походженням?
— Так. Мої бабуся та дідусь по батьківській лінії, тікаючи від режиму Муссоліні, емігрували у Францію. Вони жили поблизу Мілана. Я мрію зустріти свою родину, яка залишилася в Італії.
Чи вплинуло ваше рідне місто, Вільньов-сюр-Лот, на ваше художнє бачення? Чи є там значущі для вас місця?
— Моє рідне місто Вільньов-сюр-Лот
зовсім не вплинуло на моє художнє бачення, я покинув його, коли мені було 7 років. У ті часи щороку наша родина приїздила до Вільньова на літні канікули. Наразі я регулярно туди повертаюся, щоб побачити маму й інших рідних. Це місто, яке займає особливе місце в моєму серці, воно розташоване поряд iз дуже гарним середньовічним селищем, яке я обожнюю, Пюжольс. Я регулярно фотографую Вільньов та Пюжольс, це потреба.
Що вас найбільше вразило у вашій кар’єрі: факт, місце, зустріч?
— Багато що мене вразило протягом моєї кар’єри. Скажімо, 1994 р., Руанда під час громадянської війни. Багато мертвих, крові. Чиста і сліпа жорстокість. Я зустрів там чоловіків і жінок, які допомагали населенню. Ці люди зворушили мене своєю самовідданістю перед лицем людської катастрофи.
1996 р., Сараєво під час війни. З товаришем-репортером ми жили в готелі, розташованому на снайперській вулиці. Це був постійний стрес під час зйомок репортажів і навіть уночі. Ні хвилини відпочинку, снайпери стріляли по наших вікнах, низ готелю бомбардували гранатами. Але найбільшою небезпекою був я сам. Люди звикають до всіх ситуацій. Чим більше часу минало, тим менше я звертав уваги на небезпеку. Як тільки я зрозумів це, то повернувся до Франції... через 2 місяці.
2000 рік, ситуація трохи легша, але емоційно дуже насичена. До мене звернулися, щоб я приєднався до команди офіційних фотографів Elysee (офіційний веб-сайт Президентства Республіки). Це було за часів Жака Ширака. Я, зрештою, відхилив цю пропозицію і вважав за краще продовжувати працювати репортером.
2014 р. У Франції на Піренеях я робив ілюстративний звіт для журналу про спелеологічний порятунок. Я пройшов сотню метрів під горою з командою спеціалістів. Після 20 хвилин ходьби в чудових місцях мені довелося проповзти в проході завдовжки 20 м і діаметром 60 см без можливості повернутися назад. Я був у паніці, яку намагався контролювати. Тільки це було фактично неможливо. На щастя, переді мною була досвідчена людина, лише ноги якої я міг бачити, вона допомагала мені і психологічно скеровувала, щоб я вийшов звідти в кінці тих 20 м. Я ніколи не відчував такого почуття, зовсім неприємного.
Найбільше вразила Камбоджа
Чиї роботи для вас є найбільш значущими?
— Два великі фотографи вплинули на мене своїми характерними роботами — це Жан-Лу Сьєфф та Себастьяно Сальгадо. Два фотографи цілковито різні у своїх підходах, що залишили настільки значимий слід в історії.
У яких iще країнах ви побували? Загалом яка видалася найбільш незвичайною?
— Я побував у багатьох країнах світу, крім американського континенту. Країна, яка мене найбільше вразила, — Камбоджа. Тут я відчув себе найбільш дезорієнтованим, і це та країна, де місцеві жителі дуже доброзичливі... зі мною! (посміхається).
Скільки у вас особистих проєктів та на чому вони базуються?
— Я не рахую кількість проєктів, які я розпочав... тому що багато з них не завершені. Вони, в основному, зосереджені на світі, що мене оточує, як на людях, так і на містах або інших речах, які привертають мою увагу.
Я допитливий, а моя мова — це фотографія. Мені подобається спілкуватися, і я обожнюю свою справу. Кінцева мета — поділитися своїм баченням та обмінятися ним з іншими.
Які міста України ви відвідали? Чим для вас Україна відрізняється від інших країн?
— За чотири роки я побував у кількох містах України: Одесі, Львові, Харкові, Ніжині, Ужгороді... Усі ці міста мають спільну душу, і все ж такі різні. Ми відчуваємо в кожному з них своє особливе походження, свою історію. Вони сильно різняться від сходу до заходу в архітектурному, а також культурному плані. Незважаючи на це, мешканці мають досить схожий спосіб життя, який залишається слов’янським у душі.
Україна наповнена контрастами й суперечностями, що створює її неповторний шарм. Це країна, яка хоче знову піднятися після всіх негараздів, через які вона пройшла, і йти далі.
Чи Київ підходяще місто для розвитку професійної діяльності?
— Київ є економічним та фінансовим центром України, який
приймає головні рішення. Це також дуже приємне місто для життя за мірками потреб людини. Його населення змішане з жителів країни. Особисто я рідко бачив місто з таким великим творчим та культурним потенціалом. У цьому місті є справжня мистецька історія. Щодо фотографії, я вважаю, що Київ не дуже нею цікавиться. Не вистачає виставкових залів чи місць для зустрічей, присвячених цьому мистецтву.
Що ваші французькі друзі й колеги сказали щодо рішення залишитися жити та працювати в Україні?
— Коли я тільки переїжджав в Україну, мої французькі друзі побажали мені удачі. Вони не хвилювалися. Зараз, коли я розповідаю їм про своє життя в Україні, вони всі вражені культурною відкритістю цієї країни і мають бажання приїхати сюди з цікавості.
Чи спілкувалися ви з українськими фотографами? Якщо так, яка їхня думка щодо розвитку фотографії в Україні? І що думаєте про це ви?
— Я не знаю українських фотографів. Єдині виставки, які я відвідував, — це сучасне мистецтво. Я думаю, що професія фотографа в Україні страждає від відсутності визнання. Культура цього мистецтва не розвинена. Єдині, хто може жити з цього, повинні бути фотографами преси, крім, звісно, кількох винятків.
Скількома мовами ви говорите?
— Вільно розмовляю лише французькою. Можу висловитися базовою англійською та російською на рівні початківця.
У Франції ми не «просунуті» у вивченні іноземних мов, принаймні такими були в мій час. Спілкування в нефранкомовній країні вимагає в мене трохи більше часу на вивчення, особливо в країні, що використовує кирилицю. Через якийсь час мені вдалося вести прості розмови з ким завгодно.
Чи повертаєтеся ви час від часу до Францію?
— Я повертаюся до Франції від трьох до п’яти разів на рік відповідно до моїх потреб i бажань.
Про Київ і Чорнобиль
Розкажіть про вашу книгу «Погляд іншого».
— Книга «Погляд іншого» народилася після кількох «фотографічних прогулянок» Києвом. Із 2016 року я прогулювався з камерою, перекинутою через плече, як турист. Я хотів знайти особливий кут, вісь «репортажу». Без успіху! Я продовжив тинятися, керуючись своїми емоціями, які були на той момент. Потроху просте ходіння здалося мені очевидним, своєрідним
спогляданням.
Через два роки я накопичив колекцію в понад 500 фотографій, що все ж не є величезною кількістю. Мені не подобається безупинно клацати фотоапаратом, я працюю, наче досі з плівковою камерою: вдумливе спостерігання й терпіння перед кожним натиском на кнопку. Редагування моїх фотографій тривало кілька місяців.
Я розпочав iз виставки в Києві в 2018 році з десятком зображень у галереї-ресторані, а потім на PhotoKiev-2018. Виставка вирушила до Франції на дві локації, одна на південному заході, а інша поблизу Парижа зі сторони міста Сен-Жермен-ан-Лає. Відгуки були дуже насичені, відвідувачі хотіли побачити більше. Тому я вирішив зробити розкішну (люксову/елітну) фотокнигу з тридцяткою фотографій на цю тему. Миттєвий успіх у Києві серед французької та іноземної спільноти.
Що особливого в Києві?
— Київ — це місто, сповнене контрастів: архітектурних, культурних... Цікаво тут прогулюватися в супроводі гіда, щоб осягнути все його багатство. Київ — місто з аспектом великої людяності й важким минулим через його історію та події.
Чи є у вас улюблений стиль у фотографії?
— Усе залежить від мого настрою в певний момент. Я швидко переходжу від портретного до вуличного фото, репортажу, студії. Однак таки трохи більше надаю перевагу портретам. Мені іноді надходять пропозиції фотографувати весілля, це дуже хороший варіант, який мені подобається тим, що людська сторона змішується у своєрідному виді репортажу та портреті.
Дуже подобаються чорно-білі світлини, тому що вони подумки наближають мене до моїх учителів та моїх початків у фотолабораторіях. Так легше виразити себе, я працюю через інстинкт і уявляю свої фотографії в ч/б під час зйомки. Мені дуже комфортно як на зйомках, так і пост-продакшн при роботі на комп’ютері.
Мій нинішній проєкт — у кольорі, він підходить більше. Так було легше виразити себе в кольорі з поетикою на тему настільки ж драматичну, як і Чорнобиль. Тамтешня природа стала такою гарною і дикою в місцях відчуження. Я протиставляю кольорові портрети й інтерв’ю ліквідаторів. Вважаю, що ми говоримо мало про чоловіків, яким так багато зобов’язані.
Фотографія залишається унікальною для схоплення миті життя. Зйомка вуличної фотографії створює ідеальне зображення, її виконання є соціальним актом, який є свідком епох iз часу створення фотографії у ХVIII столітті.
Опишіть свою життєву позицію.
— У житті я величезний оптиміст. Я працюю за покликом серця. Крім сім’ї та фотографії, у мене є ще два захоплення: мотоцикл i петанк. Я не забуваю минулого, будучи орієнтованим на майбутнє.
Валерія ЗАПОЛЬСЬКА
(ексклюзивно для «України молодої»)
