Початок із Мезинської культури: про сліди українських предків на справіку рідній Матері-Землі

У Києві презентували нову книгу письменника Вадима Пепи «Віч-на-віч з вічністю». Видання не відкриває Америку.

 

 

Автор посилається на заявлене Тарасом Шевченком за лічені місяці до останнього подиху в зачині поезії «Саул».

 

 

Наш Пророк заповів майбутнім поколінням, що український рід сущий на білому світі з такого ж давнього давня, як і вищі створіння «В непробудимому Китаї, В Єгипті темному... І понад Індом і Євфратом». 

 

А конкретно це з Мезинської археологічної культури на березі річки Десни. То одне з найдавніших у Європі довго­тривале поселення мисливців на мамонта, коня, носорога, північного оленя та іншу велику звірину.

 

У «Віч-на-віч з вічністю» стверджується, що не хтось інший, а пращури українського роду жили-були собі за часів прильодовиків’я з різко вираженим континентальним кліматом. Вік найдавнішого доісторичного — з понад ХХІІІ тисячоліття і до ХІV ст. до н. е.

 

Правічне поширювалося на береги всіх більших і менших річок на обширі, який нині в кордонах самобутньої Української держави. Кроманьйонці залишили сліди свого буття не лише на вищому березі Десни, а й по обидва боки Сейму, Дніпра, Дністра, Південного й Західного Бугу, Дунаю, оспіваного в українській народнопоетичній творчості з таким високим натхненням, як ніким, ніде й ніколи. 

 

І хоч як це дивно, а згадка про найдавніше доісторичне, як запевняє Вадим Пепа, присутня в народній пам’яті. На етнічних українських землях упадають в око назви поселень із коренем від іменника «тур»: Туранівка, Тур’є, Тури, Турильче, Туринка, Туриця, Турича, Туричани, Турички, Турівка, Турійськ, Турія, Тур’ї Ремети, Турка, Турове, Тур’я Бистра, Тур’я Поляна, Турятка... 

Понад те ще й оспівано: «Стоїть ми стоїть світлонька нова...», де про звіря тура-оленя. Цю пісню записано в 1830-х роках у селі Глибокому, на Галичині. Там, як і в важкодоступних краях Полісся, збереглося найбільше одвічного. 

 

Першому-ліпшому Хомі невіруючому автор пояснює наче ж переконливими доказами: «1981 р. в індійському селі Пахаргарх, приналежному до штату Мадх’я-Прадеш, було відкрито печери, кам’яні стіни яких прикрашені кольоровими малюнками, барельєфами й скульптурами, що добре збереглися, хоч вік їхній, як установлено, — понад двадцять тисяч років. Ті зображення — ровесники насічок на кістках мамонтів та різьблених орнаментів з Мезинської археологічної культури». 

 

За комуністичної влади самовідданий дослідник Мезинської археологічної культури І. Шовкопляс доводив, що орнаменти з Мезина протягом наступних тисячоліть озиваються в усілякому рукотворному — тканнях, вишивках, мереживах, кераміці, гончарних виробах. За що й поплатився, був репресований. Дісталося небораці за внутрішнє відчуття висловленого раніше Лесею Українкою: «Люди й покоління — се тільки кільця в ланцюгу великім всесвітнього життя, а той ланцюг порватися не може». Хоча й поетеса, уславлена, як донька Прометея, скуштувала задухи в буцегарні. Щоправда, за щасливим збігом обставин утримувалася за царату в київській в’язниці одну добу...

 

Відкриття в штаті Мадх’я-Прадеш набуло неабиякого розголосу в науковому світі. Історики й археологи мовби з перших рук одержали матеріал, який засвідчив досить високий рівень розвитку людини за кілька тисяч років до цивілізації Хараппи — Мохенджо-Даро, яка доти вважалася найдревнішою в межах Індії. Унікальна знахідка доповнила знання про еволюцію людини. 

А чи не здатні на те ж саме й колядки та щедрівки й ще багато що з української народної творчості?

 

Ось хоча б те, що відкриття в доти недоступних печерах Пахаргарху поставило перед наукою з-поміж інших і таке запитання: серед тисячі з лишком наскельних малюнків неодноразово зустрічаються зображення тварини з видимими ознаками оленя та бика.

 

Незнане раніше поєднання одного з другим. Такої прояви, такого мутанта не знайти в жодному зоологічному каталозі. Нам же неабиякий інтерес до незвичайного через те, що привіллям дотепер збережених колядок і щедрівок, мовби поза історією вселюдської цивілізації, тури-олені розгулюють собі, як живі, справдешні, увічнені поетичним словом.

 

Ймовірно, тур-олень і просто тур набували сакрального значення, оспівувалися в календарно-обрядових відправах від первини, а вже пізніше лаврами звеличення, обожнення, було, так би мовити, увінчано бика як царя степової живності: «Гей, будьмо! /тричі — В. П./ Будьмо, гей! Гей! Гей!» Тож погоджуймося: збережені донині колядки та щедрівки — лише дещиця неосяжного й, на жаль, досі сповна не дослідженого духовного набутку в спадщині українського народу».

 

Ув’язнений в Англії Джавахарлал Неру спромігся написати значущу працю — «Открытие Индии». Під таким заголовком її було видано в Москві. Щоправда, тиражем всього-на-всього шість тисяч. По суті, для службового користування. Великодержавні не вважали за потрібне розголошувати заявлене великим сином індійського народу, що в далекому минулому був період, коли арії з Подніпров’я добувалися до Індії і там оселялися. Можливо, саме через те жителі на півночі країни світліші, ніж на півдні, де більше смаглявих. 

 

Ще одне, здається ж, важливе. У квітні 1984 р. перший індійський і 138-й у світі космонавт Ракеш Шарма, родом із Пенджабу, здійснював дослідження на орбіті. Мав сеанс зв’язку з прем’єр-міністром Індірою Ганді.

 

На запитання, яка Індія з космосу, відповів рядком із патріотичного вірша мовою хінді: «Краща від усіх у світі!». І тут же додав: «Така ж прекрасна і Україна, звідки прийшли наші предки». В Індії це не тільки не замовчується, а, як бачимо, на слуху в освічених.

 

Мезинську археологічну культуру сповна успадковує Трипільська, як стверджує Вадим Пепа, цивілізація. Колядки й щедрівки та пісні календарно-обрядових дійств доносять до сучасності невмирущі відлуння звідтоді, коли мисливці й риболови та збирачі дармових земних плодів під тиском обставин, спричинених невпинним примноженням люду, заходилися скородити землю та сіяти жито, пшеницю й усяку пашницю.

 

Угледівши землеробів, греки назвали їх «скави» — копачі, землероби. Вірогідно, після хрещення киян князем Володимиром, хтось із великомудрих уставив у поняття перед «а» букву «л». Вийшло «склави». А по-грецькому це «раби». Так само, скажімо, й у німецькій мові. Звичайно ж, похідне з грецької. 

 

У середині Х століття візантійський імператор Костянтин Багрянородний у повчанні синові, наступникові престолу, з претензійною назвою «Про управління імперією». Як це учинялося, повідує «Повість минулих літ».

 

Коли вже занадто допекло насильство, «порадилися древляни з князем своїм Малом і сказали: «Якщо внадиться вовк до овець, то виносить по одній все стадо, якщо не уб’ють його»... І послали вони до нього мужів своїх, кажучи: «Чого ти йдеш знову? Ти забрав єси всю данину». І не послухав їх Ігор, і древляни, вийшовши насупроти з города Іскоростеня, вбили Ігоря...» А як його овдовіла дружина Ольга спалила Корсунь, старшокласники дізнаються в школі.

 

Трактат візантійського імператора професійно видрукувано в Москві. Сторінка зліва — оригінал, справа — переклад. З руки Багрянородного — Sclavene, себто «раби». А з розуму академіка Б. Рибакова — «слов’яни».

 

Не так давно поважний доктор філологічних наук із Національного київського університету, конфіденційно сповістив мені, що «слов’яни» — від «раби». Студентам він цього не скаже. Та й друкованим словом не дражнитиме публіку. Але ж 2015 року у Нью-Йорку опубліковано дослідження професора Українського університету в Гарварді С. Плохія «Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності». Переклад українською мовою десятитисячним накладом удостоєний 2018 року Національної премії України імені Тараса Шевченка.

 

У виданні чорним по білому зафіксовано: «Руські» вікінги... являли собою за теперішніми географічними ознаками конгломерат норвезьких, шведських та, можливо, фінських норманів». З приводу цього Вадим Пепа зауважує: «Ліпше гірка правда, ніж солодка брехня». І шукає та знаходить сліди саме українських предків на справіку рідній Матері-Землі, яка з VІІІ ст. н. е. — Україна. А понад усе болить йому те, що недоброзичливці обернули українських предків на «рабів». 

 

Упорядник «Літопису руського» Л. Махновець в одній із приміток до видання зазначає, що богослужіння православного обряду перейнято від греків. Але ж у них — «діти божі». А в українських церквах і храмах звучить із хорів, що вінчаються раб Божий, раба Божа. І при відспівуванні покійників — «раб Божий». Натомість із вуст католицьких ксьондзів ніяких «рабів», лише імена. 

 

Під час двогодинної презентації автор «Віч-на-віч з вічністю» окреслив головне в його пошуках правди. Добрим, зворушливим словом охарактеризував воістину подвижницьку працю письменника Герой України Анатолій Паламаренко.

 

Не лише цей твір Вадима Пепи, а й видані, починаючи з 2015-го ще п’ять книг належно оцінили відомий вчений, провідний співробітник Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені Максима Рильського НАН України, професор історії мистецтва Київської православної богословської академії, професор історії культури Українського вільного університету в Мюнхені Дмитро Степовик, головний редактор журналу «Українське образотворче мистецтво», іраніст і тюрколог Олександр Шокало. Розворушили душі й серця присутніх героїчні й ліричні пісні у виконанні хору «Просвіта» під керуванням Олега Андрощука.

 

Любов ГОНТАРУК, членкиня НСПУ