Вислів безпосереднього очевидця драматичних подій в Україні, який п’ять місяців жив у Ніжині, я невипадково використав у ролі заглавної тези своїх нотаток про книгу, яка побачила світ наприкінці минулого року — «Нариси історії Ніжина козацької доби». (Відповідальний редактор та упорядник Олександр Морозов.
Збірник публікацій та документів. Ніжин 2019. 336 с.) Думка авторитетного вченого з Балкан яскраво характеризує тогочасну політику царської Росії не тільки стосовно нашої Хмельниччини-Гетьманщини, а й інших сусідніх та більш віддалених від неї держав.
А ще вона дозволяє краще зрозуміти складність суспільних процесів, що відбувалися за часів буремної доби української історії.
Звісно, не один Юрій Крижанич так різко оцінював тогочасну політику Московії. Гетьман Демко Ігнатович теж мріяв зробити, аби «в Україні і нога московська не стояла».
Саме про це, за власними принизливими самооцінками, доповідав «убогий хробак», «не людина» та «недостойний богомолець», гетьманський радник протопоп Симеон Адамович в білокам’яну. А до цих слів додавав, гетьман «великий ворог, а не друг пресвітлій царській милості».
Згубність політики Москви в напрямі ліквідації української державності розуміли й інші представники козацької старшини, зокрема й ніжинські полковники Григорій Гуляницький та Василь Золотаренко, які доклали зусиль до розірвання Переяславського договору 1659 року і присягнули на вірність польському королю, аби держава йшла європейським шляхом розвитку. Саме такий спершу обрав і Богдан Хмельницький.
У книзі доречно згадується відповідь гетьмана московським послам, що він ніколи не відстане від шведського короля. «Бо у нас союз і приязнь і згода давня. І шведи — люде правдиві, — на що слово дали — додержують».
Могутнім набатом звучать у книзі слова представника тогочасної білоруської шляхти Костянтина Поклонського до полковника Івана Золотаренка не зраджувати своєї вітчизни службою московському царю.
Доречно додати, що цей же шляхтич заявляв про свою готовність скласти присягу не московським боярам, а українському гетьману Богдану Хмельницькому. Бо від тих бояр лише золоті слова звучали.
Насправді ж «железные вольности на ногах надавали...» Тобто заковували в кайдани. Можна й далі цитувати слова авторів актуальних і таких корисних у наш час досліджень із цієї книги вітчизняної історії.
Історії, яку ще донедавна ховали від народу за пудовими замками. Спершу цербери російської, а потім і радянської імперій. Врешті, крига стала скресати. З наших вуст зазвучало, що народ, який забуває власну історію, приречений повторити і пережити її знову. Правильні слова. Прикро лише, що за гучними гаслами мало хто робить реальні кроки, аби знати і пам’ятати нашу історію і, головне, уникнути прикрих помилок і не повторити нової руїни.
Тому досить приємною несподіванкою для багатьох шанувальників історії рідного краю став вихід щедро ілюстрованої книги «Нариси історії Ніжина козацької доби». Тисячолітнє місто ніколи не було обділене увагою істориків, краєзнавців, дослідників старовини і сучасності.
Присвячували вони свої роботи різним періодам життя і поступу славного древнього, але вічно юного Ніжина. Була в полі зору і нелегка доля краю в періоди Хмельниччини-Гетьманщини та Руїни.
Але все це було розкидане в різних малотиражних наукових збірниках, журналах, альманахах. Що вже говорити про системне залучення цих досліджень в освітній чи науковий процес, коли не кожному бажаючому чи й науковцю було під силу ознайомитися і використовувати ці матеріали, аби мати більш-менш цілісну панораму історії потужного військового формування у складі Війська Запорозького та водночас стратегічно важливої найбільшої територіально-адміністративної одиниці української козацької держави, яким був Ніжинський козацький полк у XVII-XVIII століттях.
Адже цей полк за весь період свого існування відігравав одну з ключових ролей в історії Лівобережжя, бо став провідним центром українського державотворення, столичним полком, у межах якого розташовувалися дві гетьманські столиці — Батурин та Глухів, справжнім дипломатичним осередком держави.
Потрібно сказати, що з нагоди 370-річчя від часу утворення цього козацького полку у місті відбулося немало яскравих і важливих подій. Віхи історії ніжинського козацтва стали темою дискусій міжнародної науково-практичної конференції.
Врешті, у середовищі нинішніх літописців знайшовся й ініціатор, історик і краєзнавець Олександр Морозов — директор бібліотеки та Музею рідкісної книги Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя та музейної кімнати відомого мореплавця, океанографа Юрія Лисянського, протоієрей Православної церкви України. Саме він звалив на свої плечі важку ношу відповідального редактора та упорядника та ще й коректора досить корисної і давно бажаної книги.
Без перебільшення можна твердити, що видання дозволяє усвідомлювати важливість та унікальність саме цього періоду вітчизняної історії, за словами Олександра Морозова, не як фольклорно-етнографічного феномену, а героїчного періоду становлення та розвитку української державності, під час якого відбувалися хай і суперечливі, та все ж необхідні процеси національно-релігійної самоідентифікації, формування державних інституцій, народження та зростання національної еліти нової доби.
Бо саме тоді на пік розвитку України вийшли такі державотворчі моменти, як повстання під проводом Богдана Хмельницького, боротьба за здобуття Гетьманщиною незалежності, трагічний період Руїни, правління Івана Мазепи, гайдамацький рух, зокрема, Коліївщина, втрата суверенітету й автономії гетьманської України наприкінці XVIII століття.
А відлуння тих подій ми можемо чітко простежити і в ХІХ та ХХ століттях. Та навіть у другому десятилітті нинішнього століття мудрі думки Юрія Крижанича про агресивність нашого північного сусіда не втрачають актуальності. Бо, як і в часи Івана Мазепи, російський чобіт, за словами відомого історика— документаліста Юрія Мицика, став чавити українську державність з небувалою досі силою.
Поруч з Олександром Морозовим авторами публікацій в книзі виступають професор місцевого університету, доктор історичних наук Євген Луняк, завідувач відділу місцевого краєзнавчого музею, магістр історії Роман Желєзко, кандидат історичних наук, доцент університету, голова Ніжинського товариства «Просвіта» Ольга Ростовська, кандидати історичних наук, доценти Олександр Желіба та Максим Потапенко і, так би мовити, новачки-початківці на ниві дослідництва краю магістр історії переможець Всеукраїнського конкурсу студентських робіт Михайло Ломоносов та вчителька історії і правознавства міської школи №12 Людмила Лесик.
Для кожного з них історія є інструментом, який допомагає прогнозувати суспільний розвиток, розкриває правду про минуле, розставляє акценти і запобігає маніпуляціям.
Використовуючи принципи актуальності, об’єктивності, мультикультурності, людиноцентризму та новизни пошуку в розширеній останнім часом архівній та джерельній базі, в тому числі й закордонній, автори публікацій значно збагатили спектр досліджень, більш глибоко проаналізували історіографічну спадщину, краєзнавчі матеріали.
Це дозволило акцентувати увагу не тільки на датах і подіях, що з ними пов’язані, а підійти до всіх досліджень минувшини критично, дискутуючи з усталеними поглядами на окремі події та історичні проблеми.
За словами Ольги Ростовської та Романа Желєзка, науковий інтерес до історії козацько-гетьманської доби, висвітлення діяльності політичних діячів зі збереження української державності в контексті європейських зовнішньополітичних відносин XVII-XVIII століть визначають актуальність такого дослідження.
До цієї думки я б додав важливість і необхідність усієї книги нарисів. Бо у полі зору авторів такі важливі віхи нашої історії, як сумнозвісна Чорна рада в Ніжині та роль у ній козацької старшини, духовенства, місцевої «черні» та інших верств населення, тогочасна символіка козацького війська та органів місцевої влади, роздуми над сакральними пам’ятками грецької культури в Ніжині та їх значення в духовному розвої жителів, інші проблеми, які навіть через кілька століть не втратили своєї злободенності.
Таким ретельним підходом вони спонукають нас, читачів, до самоаналізу, робити висновок із події. І що важливо — засвоювати такі історичні уроки, щоб не повторити помилок.
Феномен цієї книги полягає в тому, що вона повністю присвячена досить важливій темі — українському козацтву, яке займає гідне місце в історії державотворення України, яке пережило злети і падіння, було геть знищене, а його колиска — Запорозька Січ — сплюндрована «Єкатєріной второй» та її посіпаками. Трохи раніше нею ж був скасований і полково-сотенний адміністративний устрій Лівобережної України.
Щоб витравити з душі українців козацьку вольницю, спершу імперська, а згодом і компартійна совіцька машина зробили все можливе, аби цю героїчну сторінку історії майже геть викреслити з літопису нашого життя.
Досить нагадати лише штрихи, як в усі часи нещадно рецензувалися навіть твори Тараса Шевченка, присвячені козацькій добі в історії України. Скажу й про знущання над класиком української поезії Максимом Рильським. Кровожерливі енкаведисти «з м’ясом» видерли йому вуса на верхній губі лише за те, що в хрестоматійному вірші «Моя Батьківщина» був рядок про «козацькі високі могили». Саме за ті могили на теренах України величного поета ледь самого не спровадили у безіменну розстрільну яму.
Кожна сторінка книги оповита сивиною історії, кожна публікація дихає тією непростою епохою. У полі зору дослідників велике коло тем. Важко визначити серед них найголовніші.
Повторюватися не буду, та все ж акцентую увагу читача на скрупульозних дослідженнях про Ніжин литовсько-польської доби і ролі міста в системі оборони Гетьманщини, ролі і місці Ніжинського козацького полку у валасько-молдавському векторі зовнішньої політики Гетьманщини, аналізі причин, перебігу на наслідків поразки в українсько-московській війні 1668 року, про пам’ятку козацької слави, унікальний зразок українського бароко — полковий Миколаївський собор у місті над Остром.
Досить яскраві сторінки вписані в дослідження «Гетьман Іван Мазепа та Ніжинський козацький полк» та про опозицію цього полку гетьману Івану Самойловичу, політичну діяльність української православної ієрархії в добу Руїни.
Принагідно зауважу, що в книзі хотілося б прочитати більше аналітичних досліджень про добу гетьмана Івана Мазепи, його державницьку позицію і зв’язки з козацьким полком Ніжина та очільниками цієї військово-адміністративної одиниці. Тим більше, що нині з’явилося немало нових архівних та інших джерел.
Переконаний, що з особливою цікавістю читач зустріне дослідження про ніжинських полковників Івана, Василя, Остапа Золотаренків, Матвія Гвинтівку та інших очільників полку. Прикро, але поза увагою залишилася колоритна постать полковника Григорія Гуляницького.
Доречність такого дослідження безсумнівна, бо українська історія трагічно багата на особистості, справи яких неможливо об’єктивно охарактеризувати ані двома фарбами, ані двома-трьома найкрасивішими фразами. Ніжинські полковники — не виняток. Ці значущі для своєї доби політичні діячі, а полковники були не тільки людьми військовими, а й державними керманичами, зазвичай не зникають зі сцени історії навіть через століття після своєї фізичної смерті.
Але роль полковників Хмельниччини-Гетьманщини до цього часу показана лише фрагментарно, без належної повноти та оцінки. Ось чому в ніжинських дослідників є цікавий задум — написати і вже цього року видати книгу історичних об’єктивних портретів полковників краю.
Без болю в серці не можна читати дослідження про Ніжинський козацький полк і Чорну раду 1663 року? Це ж через відсутність єдності в діях козацьких лідерів, міжстанову конфронтацію, поглиблену загарбницькою політикою Речі Посполитої та знову ж таки Московського царства, вилилися в низку громадянських воєн та територіальний поділ Гетьманщини на два ворогуючі між собою державні утворення.
Перекинемо уявний місточок у наше сьогодення і чесно зізнаємося: чи не до такого розділення у нас знову йдеться? І знову ж бачимо руку Московської імперії. Знову бачимо бридкі наміри розтоптати, стерти з лиця землі Україну, як свого часу Московія знищила Гетьманщину з її демократичним устроєм. І знову набатом звучать слова Юрія Крижанича та наших славних гетьманів із полковниками та сотниками.
Є над чим подумати та вдатися до аналізу після прочитання розвідки Олександра Морозова про «Гірке прозріння Юрія Крижанича». У цього католицького місіонера-проповідника воно настало під час заслання «за необережне слово» сатрапами московського царя в Тобольськ.
Саме тоді він переосмислив свої ідеалістичні погляди на українсько-московські стосунки. Як мовиться, на всі сто тут погоджуєшся з висновком автора публікації, що свідчення Юрія Крижанича як безпосереднього очевидця драматичних подій в Україні дозволяють краще зрозуміти складність суспільних процесів, що відбувались за часів буремної доби української історії, відомої під гіркою назвою «Руїни».
Попри це ідеологи сучасної Росії і донині роблять із Крижанича беззаперечного москвофіла та прихильника беззастережного об’єднання двох держав, ледь не творцем та світочем «русского міра». А ось його справедливе застереження про те, що «народи гидують тим царством та народом російським», воліють ніде не згадувати. Але ж те, що написане пером, хай навіть і гусячим...
Вище я говорив, що історіографічний доробок про Ніжин, його славні і трагічні сторінки чималий. Та вистачає ще й так званих «білих плям». Книга нарисів дещо їх зменшує.
Крім того, що кожна її сторінка дихає тією епохою, вона дає можливість зрозуміти всю складність та значущість історичних переломів, що їх переживала Україна в ті часи. Нариси яскраво відображають усю складність палітри українського державотворення, означеного братовбивчими війнами, неприхованим прагненням Москви знищити у той час Гетьманщину.
Ось тут би й не завадило дослідити і показати роль Ніжинського полку на полі Конотопської битви, яка була блискучою перемогою козацького війська і «поховала» дворянську кінноту царя Олексія.
Потребує, на мій погляд, й глибшого дослідження історія ніжинського козацтва у XVIII столітті. Адже воно й у цьому періоді вписало в літопис держави немало героїчних сторінок. Нагадати про них було б доречно.
Адже, як не прикро говорити, імперські амбіції і наміри наших сусідів повторювалися неодноразово. Тривають вони й понині, про що свідчать події в Криму та Донбасі. Отож і маємо потребу й надалі «гидувати тим царством російським» та пам’ятати заклик наших козаків-пращурів завжди тримати порох сухим, який дуже доречно звучить зі сторінок книги нарисів.
Микола ГРИНЬ,
Член Національної спілки журналістів України, лауреат мистецько-літературної премії імені Пантелеймона Куліша
