Горілка і водка: відмінність українців і росіян крізь призму назви спиртного і його вживання

На житті, як на довгій ниві, усього доводиться скуштувати...

 

Отож, шановне київське товариство нещодавно запросило мене, скромного автора цих рядків, на зустріч із випускником Києво-Могилянської академії, який навчається зараз в одному з університетів Норвегії. Хлопцю 22 роки, талановитий до науки. 

 

На тому зібранні молодий киянин пригощав не тільки цікавими розповідями, а й норвезькою горілкою, яка мала назву AQUAVIT.

 

Відразу пригадалась латинська AQUA VITА і трансформація в українську-оковита.

Походження цього слова я дізнався від кандидата історичних наук, автора статті «Запорожская Сечь» в БСЭ (Большая советская энциклопедия. — Ред.) Михайла Івановича Кириченка.

 

Вперше почув про Михайла Івановича у 1970 році від брата моєї матері Петра Миколайовича Ткача, на той час професора Військово-медичної академії у Ленінграді.

 

Десь у 1942-му госпіталь, яким керував військовий лікар Петро Ткач, був розташований неподалік від Москви, у Великих Луках. Там Петро Миколайович познайомився з Михайлом Івановичем, директором місцевого технікуму.

 

Як українці, миттєво здружилися, не стали на чужині хахлами-яничарами, шанували свою мову, історію, неньку-Україну, хоча обидва довгий час проживали поза її межами.

 

Принагідно зазначу, що українці в європейських країнах, у західній півкулі — від Канади до Австралії мають свої громади, храми, школи, подекуди університети. Шанують свою культуру та її основу — мову. А от в імперії зла — Моксель-Московії — українці чомусь дуже швидко зрікаються свого українства, забувають мову і, перетворившись на яничарів, називають нас «фашисты, бандеровцы», а Революцію гідності — «государственным переворотом». 

 

Але повернемося до Михайла Кириченка. Багато років тому він працював разом з українським комуністом Миколою Скрипником, який наївно вірив у ленінські ідеї «міровой революціі».

 

Михайло Іванович був секретарем одного з райкомів партії тодішньої столиці України — Харкова, захистив дисертацію та написав низку праць з історії України і, зокрема, вже згадану статтю для БСЭ.

 

Коли Скрипник зрозумів, що творять більшовики в Україні, незадовго до самогубства у липні 1933-го зібрав своїх соратників і сказав:

 

— Коли вам буде тяжко, звертайтесь до Надії Костянтинівни Крупської (тоді наркома освіти СРСР).

 

Незабаром Кириченка звільняють з посади секретаря райкому партії у Харкові й направляють секретарем Ізюмського сільського райкому.

 

Слід зазначити, що людей високого калібру, щоб знищити, звільняли з посад, «направляли» на таку ж посаду, але в інше місце, а там уже на них чекали «соколи» тов. Сталіна, і нещасні самі «чистосердечно» визнавали себе «ворогами народу».

 

Михайло Іванович це зрозумів і кинувся до Крупської, яка ще займала високу посаду.

— А на партоблік ви не стали? — запитала вона.

— Ні, — відповів Кириченко.

Тоді Крупська направила його директором технікуму в Саратов, а згодом — перейшов працювати і жити у Великі Луки.

 

У 1971 році я переслав Петру Миколайовичу, а той Михайлу Івановичу «Собор» Олеся Гончара, який страшенно «не сподобався» компартії. «Михайло Іванович вважає цей твір епохальним, а я теж», — писав Петро Миколайович. Мені була приємна така оцінка твору Гончара двома вченими-українцями.

 

Згодом від Михайла Івановича взнав, що назва «оковита» народилася у Січі.

 

Запорожці були вельми вченими людьми на той час, знали латинь і латинське AQUA VITА (вода життя або жива вода) трансформували в «оковиту», а в народі поруч з «оковитою» вживалося «горілка».

 

«Масса сичевого войска, — пише академік Дмитро Яворницький, — в своей грамотности и начитанности стояла столь высоко, что превосходила в этом отношении среднее, а может быть и высшее сословие людей великорусского (москалів. — Авт.) звания своего времени... В сичи находились лица, умевшие сочинять латинские вирши и духовные канты».

 

Із Запоріжжя, вважав Михайло Іванович, «оковита», як термін, незабаром розповсюдилось по всій Україні. Хоча не виключено, що це слово зародилося десь, паралельно, і в іншому регіоні України. Підстави для цього були.

 

Заглянемо в інші джерела. У відомому, майже хрестоматійному творі Павла Халебського «Україна — земля козаків» читаємо: «Усі вони (українці, і це XVII століття! — Авт.) за винятком небагатьох, навіть більшість їхніх дружин і доньок, уміють читати і знають порядок церковних служб та церковні піснеспіви».

 

Численні джерела тих часів свідчать про високий рівень освіти поза Січчю в Україні. «Все юне покоління навчалося у військові школі, отаманом якої завше був чоловік не тільки грамотний, а й письменний», — писав відомий історик Апполон Скальковський.

 

На період існування Гетьманщини та Січі Україна була вкрита густою сіткою народних шкіл. Наприклад, «статистические сведения об украинских школах в Малоросии в XVIII веке»: Ніжинський полк нараховував 217 шкіл, Лубенський — 172, Чернігівський — 134, Переяславський — 119. 

 

Ми не маємо даних про чисельність учнів тих народних (полкових) шкіл, але вона була значною. Як пише Іван Крип’якевич: «За Мазепи, що щедро допомагав Академії і побудував їй нові будинки... Академія була великою школою, в деяких роках мала до 2000 студентів: це були сини козаків, міщан, духовенства з різних сторін України, а також Білорусії, Московщини, балканських країн.

У XVIII столітті кожне більше селище мало свою школу. Так само в Гетьманщині та Слобожанщині, як і в Галичині» (10).

 

Жахливими були наслідки «воссоединения двух братских народов», як це трактувала пропаганда Моксель-Московії, комуністичної та імперської Росії. Так, Г. І. Петровський у своїй промові на засіданні Державної думи Росії 20 травня 1913 р. відзначав: «Наш великоруський націоналізм і поміщицький патріотизм не має, здається, нині рівних в Європі... але навіть і в Азії. У всьому світі не знайти нічого гіршого, нічого ганебнішого, ніж те, що виробляють у нас над пригнобленими народностями.

 

Про письменність:

 

— у Катеринославській губернії письменних лише 28 процентів населення, а в решті губерній (українських. — Авт.) їх кількість зменшується до 20;

— перепис 1897 року показав, що найбільш неписьменний народ у Росії — українці. Вони перебувають на найнижчому ступені.

Це було в 1897 році, коли на 100 душ населення припадало 13 письменних» (11).

 

Але все ж український народ нижче певного рівня культури ніколи не опускався, а московити ніколи до нього (того рівня культури) не піднімалися.

До слова, порівняймо назви популярного напою. У них — водка, водяра, у нас — оковита, горілка.

 

У творі Миколи Гоголя «Ніч перед Різдвом» читаємо:

 

«Треба ж було, — казав далі Чуб, утираючи рукавом вуса, — якомусь дідькові, бодай йому не довелося, собаці, зранку чарку горілки випити, устряти!... 

 

До речі, про лайку. Олесь Гончар писав, що в українців навіть черкнутися було гріхом. Мій дід Мирон Григорович Васильченко (1860—1961), коли хотів вилаятися, говорив: «Бий тебе сила Божа!».

Натомість у москалів, як писав Мандельштам, «в России матом не ругаются, на нем там разгаваривают!».

 

Відвідавши історичний музей Дмитра Яворницького у Дніпропетровську, Максим Рильський писав: «Елементи гумору давалось бачити і в самій експозиції музею. Згадаю, наприклад, таке: біля тієї викопаної з запорізької пляшки з оковитою, був підпис, здається, такий: «Запорізька горілка». А поруч стояла маленька пляшечка «сотка» царських часів, і її супроводжував напис: «А це казенний мерзавчик... цей кумедний «п’яницький термін. Він потрапив навіть у словник Даля, у гніздо «мерзить», «мерзавчик».

 

Отже, наші пращури розумілись не тільки на назві, а й на тому, як шляхетно вживати оковиту.

 

А що ж споживачі «мерзавчиків»?

 

Читаємо Павла Штепу «Московство»: «Датський дипломат, що був у Московщині, пише: «московський митрополит дає за добрі гроші дозвіл продавати біля церкви горілку. Люди біля церкви пиячать, співають сороміцьких пісень і розпутствують».

 

«При московських церквах існували так звані «братчики», щоб спільно святкувати церковні свята, на тих святкуваннях москвини напивалися так, що билися і навіть убивали. Жінки не відставали і билися не менше за паству. Пиячили і жебраки, і сліпі каліки. На вулицях валялися десятки і сотні п’яних, що чисто замерзали на смерть. До того всі жахливо матюкалися. Взагалі у Московщині всі матюкаються, навіть жінки, дівчата і діти, просто люд і аристократія. Матюкаються навіть у церкві: навіть священники і ченці», — пише Павло Штепа. 

Розповідав мені Борис Іванович Савенко (1936 р.н.), колишній начальник механізованої колони № 35 Міністерства енергетики СРСР, яка будувала електролінії та підстанції. У 1975 році мехколоні дали завдання побудувати лінію електропередач у Тверській (тоді Калінінській) області. На місці будівництва було споруджено «містечко» (вагончики для проживання монтажників, кухня, техніка, склади).

 

«Приїджаю я на місце розташування моїх хлопців, — розповідає Борис Іванович, — була неділя, на лінії нікого немає, але й на базі — нема. Іду по «дєрєвнє». Зустрічаю двох статних молодиць. Питаю, де монтажники.

 

— Какие монтажники, хохлы, чтоль?

 

Почувши ствердну відповідь, жінки заговорили:

 

— Э, начальник, ты их не ищи! Наши мужеченки спились и никуда не годные, так их, хохлов-то, мы по домам растащили!»

 

Водка чи горілка, «водяра» чи оковита. Певною мірою як назва, так і вживання цих напоїв характеризують ще одну суттєву різницю між монголо-москалями та слов’янами-українцями.

 

Іван Гаврилович Прижов, російський історик, етнограф і публіцист, учасник революційного руху 60-х років XIX ст., так характеризує «руський народ»: «у великоруського народа мало-помалу сложилось новое правило жизни, что не пить — так и на свете не жить!». Испивая да запивая, человек начинал пить горькую непробудную чашу, запивал навек, до самой могилы. И вставал на ноги страшный, чудовищный, нигде в божьем мире не слыханный запой, и шел он по всей русской земле, поднимая всеобщее пьянство».

 

Як кожний європеєць, українець теж вживає спиртні напої, але як в минулому, так і тепер, це далеко не те, що у московита.

 

Академік Яворницький константує: «Сами о себе запорожцы на этот счет говорили: «У нас в Січі норов — хто «Отче наш» знає, той вранці встає, умивається та й чарку шукає». Только во время военных походов запорожские козаки избегали пьянства, ибо тогда всякого пьяного кошевой атаман немедленно выбрасывал «За борт части». Вообще, всякое пьянство запорожский киш считал «пороком... боролся с этим злом, строго запрещая особенно тайные шинки».

 

Юрій Іллєнко, один із кращих 100 режисерів світу, пише, що Іван Миколайчук з гумором говорив: «Не за те батько сина бив, що пив, а за те, що похмелявся». Тобто, батько вчив сина мати розум і міру навіть тоді, коли йшлося про оковиту.

 

Ось так, навіть в назві одного й того ж напою проявляється колосальна відмінність одного народу від іншого.