Книги «Нескорені»: правдива хроніка героїчно-трагічних подій на Донбасі

— У моїх книгах, — розповідає авторка, — реальні історії наших воїнів, із перших вуст, які щемко озиваються в душі болем і водночас наповнюють гордістю за наших простих українців, які, мабуть, несподівано й для самих себе, стали воїнами світла, захисниками України, надійною опорою нам — людям, у яких ніколи не цілились дула й не наздоганяли мінні осколки, які не мерзли в окопах і яким ніколи не снились загиблі побратими. Поруч із війною — історії справжнього кохання, весілля на передовій та відданості дружин, які стали для своїх важкопоранених бійців берегинями. Непоправний смуток згорьованих батьків, чиї сини здійнялися журавлиним клином у далекий вирій, звідки немає вороття, та роздуми капеланів про полеглих і причини війни.

Багато з моїх героїв отримали велику психологічну травму, дехто зазнав важких поранень — втратив ноги, руки, пройшов важкі випробування, шпиталі, лікарні, та ніхто не піддався вироку долі! Вони сміливо сприймають удар долі й говорять: «Життя не закінчується, а стає дещо іншим!».

Дякую Богу, що мала змогу спілкуватися з героїчними, відважними бійцями. Вони мають стати взірцем для тих, хто зневірився у житті. Чого лише варті слова 30-річного бійця Романа Максимця уродженця села Давидів Пустомитівського району, що на Львівщині, інваліда 1-ї групи, з трьома ампутаціями: «Своїм прикладом хочу довести, що людина здатна подолати найважчі випробування в житті. А всім співвітчизникам хочеться сказати, що відповідальність за нашу країну лежить на кожному з нас. Усім потрібно нарешті стати справжніми Українцями не тільки за паспортом, й за покликом серця. Потрібно вірити у себе, свою країну, силу та нездоланність народу. Тоді і буде перемога! Заради справедливості наголошу, що мене поставили на ноги саме в нашій країні, в Ірпіні, а не за кордоном!»

Крізь сльози зі мною ділилася спогадами мама нашого героя Надія Іванівна: «Наслідки вибуху були для сина вкрай тяжкими: закрита черепно-мозгова травма, опік обличчя і дихальних шляхів, перелом кістки носа, вогнепальне осколкове проникаюче поранення очей, травматична ампутація правої ноги і руки, лівої стопи, важка контузія... Син був у медикаментозній комі кілька діб. Його дихання та інші життєві функції підтримували за допомогою різних апаратів i медикаментів. Мені залишалося тільки молитися».

Після виписки Роман одразу вирушив... на війну, щоб провідати своїх побратимів. Його приїзд у батальйон неабияк вразив хлопців, бо мало хто вірив, що він виживе. 

«Я нині такий же оптиміст, яким був до поранення, — розповідав Роман. — Знаю добре, що не потрібно зациклюватися на своїх проблемах. Тоді стане легше жити. І ще вважаю: якщо бачите чоловіка з важкими травмами, не треба його жаліти, а то він і сам почне це робити. Для таких, як я, потрібні бадьорі позитивні емоції. Головне, що я сам можу вийти на вулицю, прогулятися, людей побачити і додому повернутися».

У книжці і глибоко в душі я закарбувала слова 30-річного героя Олександра Осіпова, інваліда 1-ї групи, візочника, уро­дженця Знам’янки, що на Кіровоградщині: «Буду відвертим. Якби повернути нині 2014 рік, я зробив би те ж саме. Пішов би на війну. Адже знав, куди йшов і чим це могло закінчитися. Я давав присягу народові України, отож зобов’язаний її виконувати. Не я до них зі зброєю пішов... Вони, росіяни, прийшли на мою землю зі зброєю. Вбивають. Знищують. Руйнують...

...Після повернення з війни зробив висновок: ми, важкопоранені та поранені бійці, можемо вистояти у мирному житті тільки за підтримки дружин, батьків, рідних, друзів, волонтерів... Навіть не уявляю, як ще безвусі хлопці та й зрілі чоловіки теж змогли б вистояти без душевної запоруки, без уваги та піклування рідних.

Самому занадто тяжко, а часом напливає така хвиля, що аж нестерпно. Тому хочу звернутися до всіх: допомагайте морально таким, як я... Не забувайте про них. Навідуйтесь. Поважайте. Пам’ятайте, що вони не шкодували ні здоров’я, ні життя заради вас... Заради миру на нашій землі... Заради майбутнього України...».

Олександр переніс багато операцій. Але лікування триває. Небайдужі волонтери вже оголосили про збір коштів для одужання бійця. 

А як не згадати 24-річного офіцера Артура Киреєва, уродженця Донецька, та його дружину Аліну, яка завжди й скрізь із ним поруч, що допомогло нашому герой витримати всі випробування долі. Розповідаючи про цю захоплюючу і водночас драматичну історія кохання, часом не можу стримати сліз, бо розумію, що, якби не ця клята війна, молодята, як багато їхніх однолітків, насолоджувалися б життям — без шпиталів, численних операцій, важких реабілітацій, стресів і ризиків.

Тримаючи в полі зору життя цього дивовижного подружжя, дуже хочу, щоб ця історія була прикладом для інших і давала надію, розуміння того, що справжнє кохання лікує і душу, і тіло бійця. 

...Під час виконання бойового завдання на передовій Артура важко поранило в хребет, верхню та нижню кінцівки... Нині він на візку. Ось як про це згадує депутатка ВРУ минулого скликання Оксана Корчинська: «Самовіддані лікарі 93-ї бригади перевантажували бійців, щоб доправити їх у лікарню міста Селідове. Поранених почали готувати до відправки. Ми їх попередньо оглядали. Серед них був молодий хлопчина, у тілі якого виявили 18 металевих уламків — стирчали по лінії хребта, на ногах та в руці... Уже темніло. Я присвічувала медичним ліхтариком, закріпленим на голові, і, коли вже зібралися відправляти того хлопчину в Селідове, а далі на Покровськ, помітила, що комбриг полковник Клочков був дуже схвильований. Поцікавилася, у чому справа, на що офіцер відповів: «Він сирота... Хто про нього буде піклуватися?». Це був старший лейтенант Артур Киреєв». Не вагаючись ні на мить, повідомила: «У мене є два поранених сина. Він буде третім!». Ось так, з 14 листопада 2015 року маю вже трьох синів і всіма ними пишаюся! З Артуром ми пройшли важкий шлях до його одужання...».

Мені боляче було слухати нарікання нашого героя Артура: «Нині під час переміщення на візку дошкуляють різні незручності. Для нього не передбачено підйоми в кінотеатр чи кав’ярню, не говорячи вже про магазини. Намагаєшся щось відвідати і стикаєшся з перешкодами. Найважча в моєму стані — це туалет. Також стикаєшся з проблемами й в інших місцях загального користування».

— До глибини душі, — продовжує Валентина Розуменко, — вразив вислів 30-річного героя з Рівненської області Олексія Трубілка, позивний «Тео»: «Ніколи не забуду, коли нам на вишколі «Десни» сказали, що 70% із вас не повернеться з війни — подумайте! Ви гадаєте,  хтось злякався і повернувся назад? Ніхто! І всі йшли... І ті 70%, були готові лягти, залишитися на полі бою, лише щоб зупинити ту російську агресію. Та щоб політики домовилися поміж себе... Ніхто не злякався. Страх був відсутній! Це щось міфічне...»

І коли хтось вважає, що захищати свою землю йдуть за певні пільги та ще якісь привілеї, то я знайомлю свого читача із «Тео» — великим патріотом своєї країни, який повернувся з війни в передінфарктному стані (відправили на лікування) і відмовився від усіх пільг, які надає держава для бійців АТО. Він відвертий і чесний. Справедливий і безкорисливий. Пішов добровольцем, залишивши на дружину двох маленьких доньок.

Олексій мені сказав: «Для росіян та їхніх найманців була загадка — чому наших бійців нічим не можна залякати. Вони відразу не втямили, що їх наймали на цю неоголошену війну за гроші, а ми, патріоти, воювали за свою землю... І якщо буде потрібно, знову піду захищати свою землю. Мій бронежилет ще чекає... Бо моя родина живе за 40 кілометрів від Білорусі, де стоять російські військові. І невідомо, як поведе себе підступний Кремль. Але вороги мають знати, що ми, українці, за першим викликом візьмемо зброю і будемо захищати свій народ». 

Окрема тема «Нескорених» — жінки на війні. Вони теж пішли воювати з розумінням, що можуть і не повернутися. Їхні розповіді — про важкий повсякденний побут, окопні чи бліндажні схрони... 

— Я розмовляла зі сміливою, самодостатньою у своїх діях та життєвих переконаннях дівчиною-стрільцем Ніною Прокоп’євою, уродженкою міста Котовська, що на Одещині, — каже письменниця. — Я намагалася зрозуміти, які причини змушують дівчат і жінок залишити сімейне гніздо, розваги, безтурботну молодість, солодкий ранковий сон, узяти зброю та йти служити нарівні з чоловіками. 

Ця справді героїчна дівчина казала мені: «Усі мають зрозуміти, що жінка-боєць — це природно! Згадайте історію. Українські жінки завжди були сильні. Вони більш витривалі, а головне — психологічно міцніші. Якщо хтось почне заперечувати, що чоловіки сильніші фізично, я запевняю, що чоловік зробить стільки, наскільки він фізично натренований. А жінка може зробити вище своїх сил. Тільки на психологічному «потрібно!» Я знаю по собі — коли треба, можу зробити більше своїх можливостей, бо стоїть завдання «це потрібно!» На війні почуття спасителя, оборонця загострюється до краю. Прин­ципової різниці в усвідомленні цієї місії чоловіком чи жінкою немає.

На війні ми не маємо поділятися на жінок і чоловіків чи посилатися на різницю у віці, у всіх має бути одна мета — перемога! І коли в конкретному завданні стають мені на заваді, акцентують — ти жінка, я не розумію, чим гірша чи слабша за чоловіків. Я неодноразово доводила собі та й іншим, що я сильніша за деяких чоловіків, приношу більше користі. 

Жінок-військових багато чоловіків не сприймають узагалі. Нас роблять слабкою статтю, нам забивають у голову, що ми не зможемо робити те, з чим упораються чоловіки. «Писати папірці — ось ваша робота!..» На сьогодні «слабкій статі» обмежено доступ до військової освіти і більшості військових посад. Тому, вірогідно, чи не всі жінки прийшли на фронт добровольцями. Жінки мають займати посади, щоб їх почули, щоб мати змогу впливати на процеси, які відбуваються у нашій країні.

Якщо подивитись історію кількох війн, то побачимо, що жінки — кращі снайпери, ніж чоловіки. Тож несправедливо чути з вуст представників чоловічої статі: «Жінці не місце на фронті. Жінка — не слабка стать! Ми набагато сильніші духом як військові і як бійці, ми мотивованіші...

Якось прочитала соціологічні  дослідження, що саме жінки-військовослужбовці найбільш старанно виконують службові обов’язки, уважніші, відповідальніші та не поступаються професіоналізмом чоловікам. Зауважу, що відсоток порушень військової дисципліни або злочинів у ЗСУ, скоєних жінками-військовослужбовцями, завжди був мінімальний...»  

— Наступна моя героїня, — розповідає авторка, — хоробра і самовіддана жінка Галина Верхолончук, позивний «Мамусік», уродженка міста Попасна, що на Донеччині. Вона — працівник міліції з юридичною освітою, яку з часом бійці прозвали «Чорним адвокатом», бо неодноразово зверталися до юриста з досвідом. Галина без вагань вирішила піти на службу, щоб боронити свою землю. Жінка не могла виїхати, залишивши напризволяще свій край, де кров’ю бійців окроплено чи не кожен метр рідної землі. 

Саме на війні вона знайшла свого судженого — Руслана. І весілля відсвяткували на передовій, щоб догодити побратимам, які на цьому наполягали. Це весілля щасливої пари під носом російського агресора неабияк підняло настрій нашим бійцям. Подружжя й нині служить у першій роті, першого батальйону 53-ї окремої механізованої бригади. 

Галина розповідала: «У нашому батальйоні, в трьох ротах, служить 12 жінок. На передовій — тільки я з подругою Ірою, яка служить у другій роті. Реш­та жінок у погонах — на другій і третій лініях. Я на рівних правах із чоловіками перебувала в складі бойової групи, брала безпосередню участь в усіх спецопераціях неподалік Донецька. Виконувала завдання як звичайний боєць — стріляла, кидала гранати. А крім цього — ще й надавала медичну допомогу. 

Мені подобається, що на війні не має значення, ким ти був у мирному житті. Головне, щоб довів, ким ти є сьогодні, який ти насправді. Бій відразу покаже, хто на що здатен! 

Я й перебуваючи у відпустці почуваю себе неспокійно. Тільки-но почую різкий звук, наприклад грюкнули двері, — і чекаю прильоту «сепарської» міни... У перші кілька днів не можу заснути. Часом доводиться стримувати емоції, коли у визволених містах і селах ставляться до нас зовсім по різному: одні демонструють повагу, другі дорікають, мовляв, хто вас сюди кликав... Але й до цього звикаєш, бо мусиш виконувати місію захисника на своїй землі. Ти маєш захистити рідних, близьких, земляків і тих, хто тобі... дорікає. Знаєш, що не винен у тому, що розпочалася і вже кілька років триває ця неоголошена війна. Тому ми стоїмо на лінії вогню, захищаємо нашу землю, терпимо і віримо в нашу перемогу!» 

Головному економісту управління Мінфіну України Оксані Якубовій, позивний «Капкан», яка була заступником командира батальйону з роботи з особовим складом і демобілізувалася в званні майора, випали нелегкі випробування війни, яка поглинала її підлеглих, залишаючи душевний біль. 

 

Оксана була на передовій з 2014-го по весну 2017 року, пройшла фактично всю лінію фронту (зокрема, Дебальцівський напрямок, Попасну, Золоте і пекло Світлодарської дуги). 

 

Із розповіді Оксани: «Солдати пізнають війну аж на передовій, а офіцери знають те, про що підлеглі й не відають!.. І відчуття, коли приходять із війни, — у солдата й офіцера різні. Ти людей посилаєш у пекло, а душа болить за кожного. Операція планується в штабі, про неї знають тільки ті, кому можна. Обговорюють усі деталі, прораховуючи все до дрібниць. Ніколи не було такого, щоб до когось із офіцерів не прислухалися. У кожній наступальній операції ти повинен знати, як відходити. Найбільше ятрить душу думка, що саме ти щось не врахував і через тебе постраждали чи, найгірше, загинули люди! Кожен нормальний офіцер цю провину тримає в собі й постійно живе з нею... Ми ж відповідаємо за кожного свого бійця.

...Дуже страшно було вмовляти хлопців зайняти позиції, коли туди дійти фактично неможливо, — з клубком у горлі каже майор. — І ти гостро усвідомлюєш, що ці люди можуть померти. Купа контужених, купа поранених — тих, що були перед ними, й вони все це бачать...

...Ніколи не забуду ворожі «Гради» неподалік Степанівки, коли їздили шукати тіла. Хлопці мене морально готували: «Ти не переживай! Головне — в ямку стрибай». Коли вибухи поряд — узагалі нічого не відчуваєш... Той жах висловити неможливо...»

— Мою героїню Тетяну Борисенко на війні багато бійців знають під позивним «мама Таня», який з’явився ще з Майдану Гідності, — продовжує Валентина. — Вона — лікарка «Айдару», безстрашно, наперекір чоловікам, сама з білим стягом пішла для перемовин на територію, тимчасово підконтрольну російським військовим і кадирівцям, щоб забрати 38 тіл наших бійців, жорстоко розстріляних російською групою швидкого реагування та десантно-штурмовим розвідувальним підрозділом... Її затримали і взяли в полон, де знущалися, виводили на розстріл, били, нарівні з чоловіками.

Таня як лікар не лише виконувала свої обов’язки, а й, без перебільшення, стояла з автоматом на бойових постах, допомагала побратимам морально і фізично, чистила зброю. Їй довелося побачити справжню війну — жорстоку й немилосердну: важких 300-х та невпізнанних 200-х, сльози і страх під час шалених артобстрілів.  

Її спогади з полону — то пекло! «Ворог помітив у мене на рукаві шеврон «Медик Айдару», це розлютило не на жарт. Видно, давалася взнаки обопільна ненависть. Добряче вдарили прикладом по голові, і я знепритомніла...  З мішками на голові нас кинули в машину і сказали, що везуть на Гольфклуб, аби там розстріляти і покласти поряд з усіма нашими загиблими, за якими, власне, ми і прибули з мирною місією. Привезли в Луганську комендатуру, яку я пам’ятатиму все своє життя — бо там нас били нещадно. Ніхто не звертав уваги, що я жінка».

 

«...Господи, я ніколи не думала, що в наш час у столиці України вимовлю такі слова: «Війна! І там мій син...». Твоя покійна бабуся, Царство їй Небесне, часто розповідала про жахи минулої війни. Ми слухали і думали, що ніколи такого в нас не повториться. Нині я дуже добре розумію весь той біль і ті страждання...

Не можу передати тобі, синку, той душевний неспокій, страх матері та усвідомлення всіх загроз і небезпек, які чатували на тебе, коли ти воював на передовій. На тій клятій війні. У перші дні перебувала в якомусь ступорі, ніби уві сні, з якого хотіла якомога скоріше вийти. Щоб прокинутися і побачити тебе поруч. Чекала і сподівалася, що все те жахіття війни зовсім скоро припинеться і ти повернешся додому. Телебачення та радіо не слухала, бо там щоденно йшлося про полеглих... А з тобою не було зв’язку. Що може думати і відчувати мати? Ночей не спить і з рук не випускає телефон, чекаючи вісточки. Не знає куди себе подіти і чим втішити. 

Якось не витримала і вранці ввімкнула той клятий телевізор й одразу прозріла від того, що відбувається на сході нашої бідної країни. Там вибухи, смерті, кров і сльози... Господи, змилуйся над нашою землею, над нашими синами! Боже, ти бачиш ті численні безвинні жертви, посивілих та перед­часно постарілих і вбитих горем матерів... І я серед них. Допоможи, Боже. Врятуй наших дітей і землю, на якій вони нині воюють. Поверни наших дітей живими додому!

Ти навіть не уявляєш, синку, що відчуває мама, яка чекає з війни сина. Вона оплакує кожного загиблого. На місці кожного з них уявляє свою дитину. Розділяє горе кожної матері, приміряючи до себе їхні загублені долі. Намагається хоч чимось втішитись. А втіха — це почути голос сина: «Мамо, я живий!».