Ні перейменуванню: лист від киянина Георгія Чорного, який ініціював назву станції метро «Дорогожичі»

«Україна молода» отримала листа від киянина Георгія Чорного, який 21 рік тому ініціював назву «Дорогожичі» для нової станції метро, яка мала відкритися в Києві.

 

 

Нещодавня ініціатива Центру Голокосту перейменувати станцію на «Бабин Яр» збурила громадськість.

 

 

А сам Георгій Чорний написав  відкритого листа меру Києва Віталію Кличку з обґрунтуванням недопустимості цього перейменування.

 

У додатку до листа він пояснює, чому «Дорогожичі» мають залишитися, та згадав, якими аргументами переконав столичну владу два десятиліття тому, аби літописна назва посіла своє заслужене місце на мапі Києва... 

 

Дорогожичі — така ж древня й дорога для киян назва, як Хрещатик чи Видубичі

 

Восени 1998 року у вагонах київського метро з’явився анонс: на перехресті вулиць Щусєва й Олени Теліги буде нова станція метро під назвою «Сирецька». Знаючи з літопису, що місцевість, де буде збудована ця станція, раніше називалася не «Сирець», а «Дорогожичі» (або «Дорогожич»), я звернувся листом до мера Києва Олександра Омельченка з проханням, щоб відповідна комісія переглянула назву «Сирецька» на старшу за неї на 400 років дохристиянську назву «Дорогожичі».

 

Мотивував це тим, що, ігноруючи набагато старшу, дохристиянську, назву на користь недавньої, молодшої, ми, українці, свідомо чи несвідомо погоджуємось зі старою імперською тезою про те, що історія українців не бере свій початок iз дохристиянських часів.

 

Отже, питання найменування станції виходило в даному випадку за межі столичних інтересів, а надто чиїхось уподобань чи антипатій, воно повинно вирішуватися з позицій державних інтересів України. Через два місяці я отримав відмовний лист, у якому йшлося, що обидві назви є історичними, і комісія свого рішення змінювати не буде.

 

Тоді я звернувся до знаних істориків Києва, щоб дізнатися про їхню думку з цього питання. Вони сказали, що я маю рацію, порадили не здаватися, але, мовляв, наодинці у вас нічого не вийде. «Ваша ідея правильна, але для її реалізації потрібно поширювати її серед громадськості міста і знайти там підтримку», — такою була їхня думка. Майже рік тривало це поширення: виступи перед колективами, статті в столичних газетах, звернення, переговори, листування тощо.

 

Про це описано у моїй книзі «Нариси з історії конструкторського бюро», яка є в бібліотеках Києва. Врешті-решт, у процесі консультацій і обговорень iз багатьма людьми моя пропозиція дещо змінилася, уточнилася і стала колективною, її підтримали і надіслали відповідні клопотання до КМДА кілька організацій, серед яких:

 

1. Товариство української мови імені Тараса Шевченка Київського університету;

2. Комісія з питань відтворення пам’яток історії та культури при президентові України;

3. Установчі збори громадського об’єднання «Сирець» Шевченківського району;

4. Комісія з найменувань та пам’ятних знаків при КМДА;

5. Комісія Київради з гуманітарних питань.

   

Остаточно питання вирішувалося на сесії Київради у відповідності до Закону про місцеве самоврядування.  Згідно з рішенням сесії від 01.07.1999 р. №343/444 новій станції метро присвоєно назву «Дорогожичі». За це рішення проголосував 41 депутат, троє утримались і лише один був проти.

 

Отже, питання щодо назви станції метро вирішувалося колегіально, з широкою участю громадськості, з висвітленням його в засобах масової інформації, зокрема в газетах «Вечірній Київ», «Хрещатик», «Київ Шевченківський» та ін., у повній відповідності до Закону про місцеве самоврядування.  

 

Головний результат рішення Київради полягав у тому, що давнє дохристиянське слово наших предків, закарбоване у назву станції метро, стало на сторожі державних інтересів України, підтверджуючи тим самим, що ми, українці, не вчорашні на цій землі, що наша історія розпочалася не пізніше дохристиянських часів.

 

Ця назва заперечує брехливу московську тезу про те, що українці, нібито, вилізли із тримісної колиски братніх народів лише у 14 столітті.

 

Слово «Дорогожичі» за своєю значимістю стоїть в одному переліку з графіті Софійського собору, які написані українцями давньоукраїнською мовою. Воно свідчить про те, що Дорогожичі — така ж древня й дорога для киян назва, як Хрещатик, Печерськ, Видубичі, Оболонь, Золоті Ворота та інші, що звучать для киян як музика голосами наших предків.

 

Замах на історичну пам’ять українців

 

І в цю світлу музику не повинна вриватися темним дисонансом назва «Бабин Яр». Ми повинні пам’ятати про цю велику трагедію людства і дбати, щоб вона не повторилася, але створювати образ Києва як осередок нещасть і трагедій не варто. Це негативно вплинуло б на майбутні покоління українців — ми повинні думати й про них, піклуючись про їхній здоровий життєвий оптимізм. У нас багата й славна історія, багато історичних назв, якими ми пишаємося, якими варто називати станції метро і на тлі цих назв виховувати молодь.  

 

До речі, комісія при КМДА розглядала 21 рік тому також інші запропоновані назви, серед яких були й «Бабин Яр» та «Метробудівська». Але серед усіх запропонованих комісія вибрала історично виважену назву «Дорогожичі». Отже, нинішня пропозиція центру Голокосту — це спроба реваншу, це замах на історичну пам’ять українців, на державні інтереси України. 

 

Назва «Дорогожичі» або «Дорогожич» згадується в літописі 5 разів, перший раз — за 10 років до хрещення Русі. Походить вона від імені Дорогож, Дорогожко, яке подібне за структурою до імен відомих руських князів Василько, Олелько, Федірко та ін. Наголос у ній, на думку філологів, потрібно ставити на складі го.

 

Варто нагадати, що саме це слово має доволі детективну історію. Після монгольської навали на Київ 1240 року воно зовсім зникло із вжитку, кияни його начисто забули. Тільки тоді, коли знайшлися давні літописи, воно знову, через 700(!) років забуття, відродилося: у 1869 році одну з ву­лиць Києва назвали Великою Дорогожицькою.

 

Але прийшли більшовики, і слово «Дорогожичі» знову зникло, бо Велику Дорогожицьку перейменували на вулицю Мельникова. Зрозуміло, що монголи й більшовики були-таки великою загрозою для існування назви «Дорогожичі».

 

Але сьогодні, в незалежній Україні, що може їй загрожувати? Сьогодні — більш нічого, крім великих грошей, здатних відсунути державні інтереси на задній план заради чиєїсь неправомірної вигоди. Господи, подай же мудрість і велику силу волі нашим чиновникам, щоб не піддатися спокусі, вистояти перед лицем цієї дійсно великої загрози, якщо така трапиться.

 

Перейменування станції не можна допустити

 

Пропозицію центру Голокосту про перейменування «Дорогожичів» можна порівняти хіба що з таким гіпотетичним прикладом. Припустимо, якась народна община, що утворилася в Парижі, запропонувала б перейменувати станцію паризького метро «Нотр-Дам де Лорет» на якусь іншу назву, пов’язану з трагічною подією під час фашистської окупації Парижа в роки Другої світової війни. Як би на це зреагували французи? М’яко кажучи, просто проігнорували б

 

. А якщо й відреагували, то пояснили б тій общині, що означає для французів ця історична назва «Нотр-Дам де Лорет», а не побігли б запопадливо організовувати електронне голосування, щоб дізнатися у населення, чи потрібно її зберігати й надалі.

 

До речі, електронне голосування не дає об’єктивно правильний результат, бо в масі голосів тонуть голоси фахівців, тобто тих, хто глибоко знає проблему, а таких завжди меншість. Це підтверджує, наприклад, один цікавий експеримент — гра в шахи читачів дуже масової газети «Комсомольская правда» з чемпіоном світу Анатолієм Карповим.

 

Було умовлено — черговим ходом від численних читачів, які присилали свої варіанти ходів у відповідь на хід Карпова, вибирався той, який набирав більшість.

 

Як і очікувалося, гра закінчилася повним розгромом читацької аудиторії. В нашому випадку назва «Дорогожичі»  була оцінена фахівцями кількох спеціальних комісій, тому вона об’єктивно правильна, а піддавати її оцінюванню шляхом електронного голосування — то гра в рулетку, а точніше — хитра затія від лукавого.

 

Висновок: перейменування «Дорогожичів» не можна допустити. Дорогожичі — це історична пам’ять українців. Один німецький філософ сказав: «Людина майбутнього — це той, у кого найдовша пам’ять». Ми повинні берегти щонайдовшу пам’ять українців, і не урізати її ні під якими хитрими лукавими приводами. В українців має бути майбутнє! Наш народ толерантний до інших націй. Але й громади інших націй в Україні повинні вести себе коректно, особливо в тих чутливих питаннях, які стосуються історії українців. Не треба гратися з вогнем, посягаючи на їхні історичні цінності. 

І наостанок.

 

Пишучи цього листа, мені пригадалися десятки імен і прізвищ людей, з якими мені особисто довелося спілкуватися й обговорювати питання, пов’язані з назвою «Дорогожичі», людей, які підтримали мене 21 рік тому.

 

Це державний діяч, академік Петро Тронько; історики: Дмитро Малаков, Олесь Силин, Лідія Пономаренко, Людмила Проценко, Сергій Білокінь, Михайло Кальницький; філологи: Костянтин Тищенко, Віталій Радчук, Ірина Желізняк, Дмитро Білоус, Володимир Куєвда; метробудівці: Володимир Петренко, Володимир Макаренко, Анатолій Волинський, Олександр Кривошлик; оперні співаки: Дмитро Гнатюк, Анатолій Мокренко; депутат  Київради Олександр Петік; депутати районної ради Святослав Ханенко, Юрій Єскін ; головні редактори газет: Віталій Карпенко, Геннадій Кириндясов, Олег Данилюк; голови комісій: Руслан Кухаренко, Галина Матіко-Бубнова; журналісти: Микола Цивірко, Галина Пересунько, Кирило Касаткін та багато-багато інших, яких сьогодні уже важко й пригадати.

 

Я безмежно вдячний їм усім за розуміння і підтримку в цій далеко не приватній справі. Багатьох із них уже немає в живих, і ця затія з перейменуванням — це жест зневаги до світлої пам’яті про них.