Кому служать «слуги народу»: чому ринок землі варто запроваджувати тільки після референдуму

Двадцять років, кращих у моєму житті, я провів, працюючи на шахтах Донбасу. Любити можна очима, вухами, тілом. Луганчани свою землю люблять серцем, тобто поки б’ється серце. Наша мала батьківщина зовні не така вже приваблива, не збуджує кохання з першого погляду. Немає в нас ні зачарованих Карпат із віковими смереками та буками, немає прохолодних, навіть у найспекотніший південь, дні­провських плавнів, немає розкішних пляжів Одеси, грибних галявин Рівненщини.

 

У нас навіть сніг, не долетівши до землі, стає сірим. Але некрасивих матерів не буває, і жителі краю віддано люблять свої вигорілі на сонці степи, старі терикони, зелені балки й рукотворні ставки. Головну цінність Донбасу становлять не вугілля й метал, не пшениця твердих сортів, не стирол й азотні добрива, не знаменита троїцька цибуля. Основне багатство краю — люди. Одного разу я запитав свою добру знайому, відому своїм ортодоксальним патріотизмом: чи любить вона своє місто?

 

Її відповідь вразила: «Дуже люблю, дуже, та тільки у досвітанкові години, коли на вулиці ще немає людей». Особливе в мене ставлення до шахтарів: за своє довге життя мені не доводилося зустрічати таких освічених, надійних, творчих і сміливих людей. Вони вміють працювати й бунтувати, стукати касками та цілодобово не залишати забій, коли країні потрібне вугіллячко.

 

У моєму розумінні Донбас був, є і буде найважливішим регіоном країни, маховиком української індустрії, заслуженим ветераном, який понад три століття вірою й правдою служив державі. А тепер, як приклад чорної невдячності, «беушний» чиновник, який іменує себе дипломатом, на повному серйозі пропонує відгородитися від Донбасу потужної стіною й перетворити його на дике поле. Ще не зарубцювалася рана від втрати Криму, а тепер відмовитися ще й від Донбасу? Перетворити Україну на аграрно-сировинний придаток Європи та світу? Так може міркувати тільки ворог.

 

Європейський вибір зробив не народ, а олігархи і тягнуть тепер за собою весь народ. Європейські стандарти гарні, цінності спокусливі, але створювати їх потрібно вдома, а не прагнути до Європейського союзу зі своїми болячками та бідністю, хто нас там чекає? Та й сама Європа на ладан дихає. Брекзит Великобританії — тільки початок.

 

Потрібно наводити порядок у власній країні й починати потрібно з виконання Мінських угод, відмовившись від взаємних претензій і образ, відкинувши зарозумілість і чванство, знаходити вихід із політичного глухого кута. Відмова від Донбасу може стати першим фатальним кроком до розпаду України за югославським сценарієм. Донбас треба рятувати. В інтерв’ю з Д. Гордоном я невдало порівняв Донбас із порожнім горіхом, було б правильніше порівняти його з вичавленим лимоном.

 

Сьогодні Донбас особливої цінності не представляє: шахтарські міста та селища в руїнах, знищено інфраструктуру, шахти затоплено, розкритих і підготовлених до виїмки запасів немає. Хай не вводять в оману деяких політиків багатомільярдні балансові запаси вугілля розвіданих родовищ, тому що більшу їх частину представлено шарами малої потужності, до одного метра, які на зарубіжних шахтах узагалі не підраховуються через велику трудомісткість і високу собівартість видобутку вугілля. Чи варто на таких запасах будувати нові шахти, якщо десятки діючих із цієї причини було закрито?

 

Часи, коли Донецький вугільний басейн називали «Всесоюзною кочегаркою», а шахтарів — «гвардією праці», пройшли. Здобуті в 1975 році 217 млн тонн стали віхою історії краю, шахтарська праця, залишаючись такою ж важкою й небезпечною, перестала бути для суспільства героїчною. Водночас природний газ унікальних родовищ України успішно потіснив вугілля в паливно-енергетичному балансі країни.

 

На вугільних шахтах скупчилися мільйони тонн нереалізованого вугілля, почастішали випадки самозаймання, впали заробітки гірників, помітно гіршим стало постачання. У шахтарів своє розуміння боргу, своя філософія життя, особлива реакція на несправедливість: повсюдно почалися масові безпорядки, протести, страйки. Історіографи неохоче говорять про роль шахтарів у боротьбі за становлення незалежної України, проте перші тріщини в моноліті радянської економіки з’явилися як наслідок виступів трудящих галузі проти непродуманої політики, спрямованої на закриття шахт Донбасу без проведення необхідних заходів із використання його продуктивних сил.

 

Активність вуглекопів не знизилася і після здобуття Україною державного суверенітету, і вони домоглися успіху. Після героїчного маршу шахтарів «на Київ» у 1993 році уряд узаконив виділення субсидій, обсяг яких сягав 3,8% ВВП! Гірники продемонстрували стійкість і мужність, переконливо довели, що можуть бути опорою держави і грізною силою, здатною її зруйнувати. На жаль, дорога ложка до обіду.

 

Уряд, у складі якого професіонали під тиском поступово поступалися місцем комерсантам, майбутнім олігархам, виніс вирок вугільній промисловості. У 1995 році президент Л. Кучма, прагнучи послабити вплив політичної еліти Донецького регіону на ситуацію в країні, скоротив субсидії більш ніж у п’ять разів і «вбив» галузь, цього разу остаточно. Фатальну роль зіграв Всесвітній банк, на вимогу якого уряд прийняв програму перетворення галузі, ключовою позицією якої стало створення конкурентного ринку вугілля. 

 

Саме цей період справедливо вважати початком закабалення і втрати суверенності України: вона стала цілком залежною від лихварського капіталу МВФ. Через 3-4 роки було закрито понад 70 шахт, 150 тисяч трудящих викинуто на вулицю. Низький IQ реформаторів, відсутність серед них професіоналів і досвідчених економістів не дозволили усвідомити, що через сьогочасну вигоду не можна жертвувати майбутнім.

 

На жаль, особисті інтереси взяли гору над державними. Закривати через низьку рентабельність шахту, яка має балансові та розкриті запаси, те ж саме, що ховати заживо людину, яка підхопила нежить. Поняття рентабельності стосовно вугільної галузі суто умовне, залежне від десятка об’єктивних факторів: від глибини розробки й стійкості порід, від потужності шарів і наявності породних прошарків, від кута падіння та пилогазового режиму тощо. До уваги слід брати й різницю між виробничою собівартістю та споживчою.

 

Якщо громадянину запропонувати купити склянку води за 100 грн, він, звичайно, відмовиться, але віддасть усе, що має, в пустелі, якщо помирає від спраги. Якби хтось 5-10 років тому запропонував завозити вугілля з ПАР або Америки, його б надовго заховали в «психушку». А зараз багато хто нагрів на цьому руки, спробували від Донбасу швидше звільнитися. Не вийде. Сама природа подбала про те, щоб після всього, що зробила держава з процвітаючим краєм, можна було від нього так легко позбутися.

 

Донецькі шахти — це унікальна, дуже складна гідравлічна система, води якої насичені мінеральними частинками, солями важких металів, нафтопродуктами, бактеріальними домішками. Сьогодні ця вода потрапляє в гідрогеографічну мережу України після відстою та очищення, для чого існують 100 шахтних стоків і близько 400 водоочисних споруд, розрахованих на 750-800 млн куб. м води. Після відстою та очищення шахтні води скидають у річки басейнів Азовського і Чорного морів — Міус, Кальміус, Луганку, Сіверський Донець та ін. Крім того, існує ще один «головний біль», так зване «солоне вугілля», запаси якого становлять близько 50% від балансових. Це вугілля високометаморфізоване, що містить водорозчинні домішки натрію, хлору, сірки, оксидів важких металів.

 

Така вода дуже агресивна і не регульована. Вона може легко досягти не тільки Чорного, а й Середземного моря. Не можна залишати без належного контролю і проблему просідання поверхні, підтоплення промислових майданчиків, звалищ і сховищ, міграції радіоактивних елементів із шахти «Юнком», де проводили випробування ядерних зарядів. Необхідно радикально змінити державну політику відносин із Донбасом і людьми, які проживають на його території.

 

Від того, наскільки гуманною вона буде, залежить майбутнє всієї України. Сказаного, сподіваюся, досить, щоб зрозуміти, звільнитися від Донбасу, уподібнившись кішці, загрібати вміст свого кишечника, не вийде: Україна вже відзначилася, «подарувавши» Європі Чорнобиль, але Донбас за наслідками може його перевершити.

 

Будемо відверті, нинішній владі знайти розумний вихід із ситуації не під силу — «не по Савці свитка». Виносити проблему потрібно на більш високий, міжнародний рівень і для початку треба б припинити розмови про створення на територіях Донецької та Луганської областей резервацій для жителів. У відбудові Донбасу повинна взяти участь Росія, науковий потенціал якої й фінансові можливості значно вищі, ніж в України. І не тому, що українська гірнича наука чимось поступається зарубіжній, а тому, що держава її задушила, припинивши фінансування фундаментальних досліджень, перевівши її на підножний корм самоокупності.

 

Зіграла б важливу роль і міжнародна конференція, проведена з ініціативи та під егідою ООН. За результатами конференції могли б бути створені організації, під юрисдикцією яких потрібно створити фонд фінансування проєктно-конструкторських робіт і соціально-економічних програм відродження Донбасу. В Україні слід невідкладно створити міжвідомчий орган із широкими повноваженнями, на якому лежала б відповідальність за відновлення шламових відстійників та очисних споруд, а так самоконтроль за кількістю та якістю шахтної води, яку скидають у річки регіону. Очолити цей орган повинен професіонал із правами першого заступника прем’єр-міністра.

 

До його обов’язків слід було б віднести налагодження стійких зв’язків з урядами держав, які беруть участь у виконанні програм, із міжнародними організаціями та компаніями, які виступають у ролі інвесторів. Масштаби і важливість майбутньої роботи вимагають від влади України глибоких знань, досвіду, відповідальності перед суспільством і, може, в першу чергу, чесності, відданості державі. Таких людей у складі кабінету Гончарука я не бачу. Чи здатен уряд, очолюваний, за власним зізнанням, профаном, впоратися з такою роботою? Ні, звичайно.

 

У нашій родині ходити в магазин,  аптеку входить у мої обов’язки. Мене ще впізнають, вітаються, заговорюють цілком дружелюбно, я до цього звик і не відмовляю людям у спілкуванні. Днями до мене підійшов не старий, інтелігентний на вигляд чоловік і гарною українською мовою запитав:

 

— Даруйте, знаю хто ви, дозвольте спитати?

— Прошу. 

— Тільки по щирості, за кого ви голосували на виборах президента?

 

Не вагаючись, кажу:

 

— За Зеленського. 

— Так само, як і я. Зізнайтеся, а зараз вам соромно?

— А чому мусить бути соромно? 

— А що змінилося, кого він посадив до зали під куполом? Злочинців, ґвалтівніків, повій, збоченців, розпутників і рекетірів. 

 

Він міцно тримав мене за плечі:

 

— Ви, мабуть, думаєте, що я провокатор? Даремно, я не з таких... 

 

Я не став продовжувати розмову і пішов. Увесь день думаючи над словами незнайомця, дійшов висновку: він таки має рацію. За дев’ять місяців нічого не змінилося на краще. Непристойний лепет про зростання ВВП на 40%, загравання і з грішними, і з праведними, принизливі «ляпи» у зовнішній політиці, манія величі, жодної виконаної обіцянки. Зовсім не піддається розумінню рішення віддати бюджетоутворюючі галузі німцям і грузинам. Пробачити прем’єру, людині недієздатній, глузування, не «віддубасити» за спробу «впарити липу», пояснюючи, що відмивання брудних грошей за рахунок несподіваних валютних інтервенцій на міжбанківській біржі зміцнює гривню?! Але найобурливіше, що глава держави замість того, щоб одягнути на шахраїв кайданки, як це роблять у всьому світі за відмивання грошей, наказав знайти тих, хто організував прослуховування, тобто покарати не злочинців, а того, хто їх викрив. Нонсенс!

 

Деякі лицарі середньовіччя здійснювали свої подвиги під девізом «Краще бути, ніж здаватися», а в наше освічене XXI століття виходить, що здаватися президентом набагато легше, ніж бути ним.

 

У народі кажуть: «Якщо Бог хоче покарати людину — він позбавляє її розуму», але чи може Творець позбавити розуму цілий народ? Мільйони людей? Виявляється, може, інакше як пояснити, чому нахабна, агресивна меншість (влада) нав’язує свою волю аморфній, інфантильній більшості? Одвічне питання: «Ми дурні, бо бідні, чи, може, бідні через те, что дурні?» Коли, нарешті, прокинеться самоповага і самосвідомість українського громадянського суспільства? Коли заговорить у наших серцях національна гордість і честь наших героїчних предків?

 

Що ще потрібно зробити з нашим народом, щоб він згадав свої права і закони, які визнають його єдиним суб’єктом влади, яку не можуть узурпувати ні держава, ні приватний капітал? Нас уже зробили найбіднішими в Європі, але «попереду планети всієї» за кількістю олігархів на душу населення. Забрали безплатну медицину, освіту, пристойне харчування школярів, пересварили, виставляють на посміховисько в очах світової громадськості за постійні дипломатичні «ляпи». Україна вимирає, щорічно втрачаючи сотні тисяч своїх громадян. Зберігаються тільки амбіції та чванство.

 

Земля тривоги нашої

 

Зараз влада зазіхає на святе, останнє, що залишилося від спадщини попередніх поколінь — землю. У країні править політична партія «Слуга народу». Як правило, в назву політичної сили вкладається розуміння переслідуваних цілей і, власне, її суть. Загляньте у тлумачний словник і прочитайте, що слуга — це людина для особистих послуг і виконання доручень, це особа, готова виконати будь-яке бажання або волю пана. Хто ж у нашій країні господар?

 

Згідно з Конституцією — народ України. А хто з президентів за майже 30 років незалежності зацікавився думкою народу? Найконсервативніша Великобританія, інкубатор сепаратизму, звернулася до народу, перш ніж прийняти рішення про припинення членства в ЄС і, незважаючи на безпрецедентний тиск країн співдружності проти Брекзіту, вийшла з ЄС, погодившись із не такою вже переконливою більшістю. А народ України не запитали, навіть одягаючи задушливе ярмо лихварського капіталу МВФ, залишилася тільки ідея позбавити народ останнього — його землі. Згадайте Радищева: «... що ви залишаєте народу? Тільки повітря, забрати яке не можете».

 

Штучно проведений поділ українців на «східняків і западенців» позбавляє народ України єдності, яка так необхідна зараз для захисту від посягань на нашу землю нащадків «митарів і лихварів», яких Христос вигнав із храму! Як прикро усвідомлювати, що Україна впродовж більш ніж півтори тисячі років не змогла надовго зберегти свою дер­жавність. Навіть предмет національної гордості — Київська Русь — мала скандинавське коріння.

 

Однак хто б не володів територією наших протопредків — норвезькі вікінги або Велике князівство Литовське, татаро-монгольський улус, Річ Посполита чи Російська імперія, як би не називали — малоросами, гречкосіями, схизматами або хохлами, народ наш жив на своїй землі, Україна залишалася Україною, народ понад усе прагнув бути господарем на своїй землі. Зараз і цю мрію хочуть відібрати.

 

І не агресори, окупанти, завойовники, а люди, яких наша земля вигодувала, дала освіту і які за її доброту материнську платять чорною невдячністю. Роблять це грубо, затикаючи всім рота, пригнічуючи будь-який протест, фальсифікуючи документи, чинять як змовники, не вдаючись ні в які пояснення. Кожен президент під присягою обіцяв бути гарантом дотримання демократичних принципів управління державою, визнаючи виняткове право народу бути власником землі та її природних ресурсів. Не став винятком і В. Зеленський, якому довірили свою долю 73% виборців.

 

А тепер політичний конгломерат, який назвався «слугою народу», збирається «штовхнути» з молотка нашу землю тим, чиї предки не могли нею заволодіти — ні силою зброї, ні хитрістю та підступністю, ні за великі гроші. Щось подібне, хоч і в менших масштабах, уже було.

 

Після Першої світової та громадянської воєн територія Кримського півострова була суцільною руїною: міста та селища зруйновані й розграбовані, виноградники та сади вирубані, населення голодувало. Коштів на відновлення народного господарства й створення нормальних умов життя дер­жава не мала. Цим скористалися заокеанські «благодійники», запропонувавши щорічну допомогу в розмірі 1,5 млн доларів.

 

Умовою угоди було створення на півострові єврейської автономної республіки у складі РРФСР. Банк «Агро-Джойнт», який з’явився в Сімферополі, тут же профінансував будівництво 150 селищ, для яких було виділено 132 тис. га кримської землі. До 1936 року Росія отримала 20 млн доларів, а банк «Агро-Джойнт» зажадав й отримав 375 тис. га землі й випустив акції, викуплені американцями, серед яких були найвпливовіші на той час люди: президенти Рузвельт і Гувер, фінансові ділки Рокфеллер і Маршалл, генерал Макартур та інші подібного калібру любителі чужого. 

 

Вельми сумнівна оборудка викликала обурення у народу Криму, більшість якого становили татари, почалися протести. Проєкт, названий «Кримська Каліфорнія», було денонсовано і до часу забуто. Однак у грудні 1943 року на Тегеранській конференції союзників президент США заявив, що існує ймовірність припинення поставок за ленд-лізом, якщо проєкт не буде реанімовано. Та він не ризикнув привести свої погрози у виконання — вже було ясно, хто в цій війні стане переможцем, а Рузвельт був людиною мудрою. Зазіхання на Крим поновилися вже після смерті Сталіна: США зажадали або повернутися до питання створення єврейської, тепер уже союзної республіки, або повернути борг із повною індексацією позики за новим курсом.

 

Хрущов терміново вилетів до Криму і після довгих умов­лянь домігся згоди прийняти Крим під юрисдикцію України — держави, яка була одним із засновників ООН. У такий хитрий спосіб Микита Сергійович повісив борг Росії на Україну, яка не мала ніяких зобов’язань перед США.

 

Хотілося б дізнатися продовження цієї історії в наш час, адже борг не сплачено. Хто знає, навіщо до Києва завітав пан Нетаньяху на зорі президентського терміну Зеленського і про що вони говорили віч-на-віч?

 

Коли немає інформації, виникають припущення і чутки: чому після візиту ізраїльського прем’єра так жваво заметушилися «слуги», безпардонно викручуючи руки парламентаріям, примушуючи прийняти хоча б у першому читанні абсолютно не підготовлений, суперечливий закон? На підставі чого президент Зеленський заявляє про те, що ринок землі почне працювати вже в 20-му році?

 

Нестачі у припущеннях немає: кажуть, що багато мільярдів готові заплатити за нашу землю китайці, а МВФ узагалі припиняє наступного року співпрацю з Україною, і тоді платити за відсотками буде нічим, крім як грошима, вирученими від продажу землі, тобто земля піде задарма. Інакше «дефолт»! Яке страшне слово, хоча містить воно простий, навіть побутовий принцип: «Кому я винен — усім прощаю».

 

Кому і чим загрожує дефолт? По-перше, банкрутство відображає дійсний фінансовий стан держави, який довго приховували від народу, змінюючи один одного, попередні президенти. По-друге, чого можна було чекати від уряду країни, де корупція доїдає останні крихти економіки, а олігархи і «слуги народу», що приєдналися до них, годують в Давосі устрицями та українським борщем найбагатших людей планети.

 

Мені не відомі причини, що спонукали на короткий час відкласти голосування по «ринку землі», хоча необхідну кількість голосів «Зе» вже набрано. Моя версія: Зеленський зрозумів, що затія провальна. Нікому не дано право по-своєму тлумачити Конституцію і спотворювати її суть. Той, хто це зробить, вчинить злочин і понесе заслужене покарання. Стаття 13 Основного закону говорить: «Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, що перебувають у межах території України, ... є об’єктами права власності українського народу». Народу в цілому, а не окремо взятої фізичної або юридичної особи! Як сонце — належить всім, але нікому окремо. Народ і тільки народ має право розпоряджатися своїм майном, і ніхто в цьому питанні не може виступати від імені народу, а тим більше такий корумпований уряд, як нинішній.

 

Земельна реформа необхідна, але її готувати і проводити повинні чесні, добропорядні, патріотично налаштовані професіонали, а не випадково зібрані. Вони отримали статус «священних корів», люди, які назвали себе «слугами народу». Недбайливого слугу або крадія холопа господар може відшмагати на стайні. Щоб до цього способу «вразуменія» не вдаватись, потрібно невідкладно створити групу професіоналів — юристів й аграрників — і підготувати закон про референдум, прийняти його і відразу ж призначити дату його проведення. Будь-які інші пропозиції щодо створення ринку землі слід рішуче припиняти, незалежно від персоналій.

 

На Всеукраїнський референдум потрібно винести одне, але чітко сформульоване питання і тільки тоді, після проведення референдуму, готувати Закон про створення ринку землі. Зрозуміло, давати поради набагато простіше, ніж порадам слідувати. Але, як-то кажуть, «взявся за гуж — не кажи, що не дуж». Президенту можна поспівчувати, але не можна з нього знімати відповідальність. Він ішов на вибори добровільно і повинен був розуміти, що в нього немає однодумців, а товариші по чарці на роль державних чиновників не підходять. Навколо Зеленського в’ються, як гедзі у спекотний день, і жалять один одного ті, хто дотепно жартував зі сцени, але в новій ролі себе не знайшли.

 

У шостого президента України є унікальна можливість виправдати звання народного президента, повернути втрачену довіру людей, призначивши на весну поточного року Всеукраїнський референдум, а за час, що залишився, підготувати всі необхідні матеріали, встановити науково та економічно обґрунтований ліміт на покупку землі, перевірити показники кадастрової оцінки, створити державний земельний банк із широкими повноваженнями з іпотеки. Необхідність земельної реформи не підлягає сумніву, але тільки не шляхом рейдерського прийому.

 

Не можна миритись із тим, що наша країна з прекрасними природно-кліматичними умовами та неперевершеними за родючістю чорноземами посідає останнє в Європі місце за рівнем життя.

Олександра ІІ Романова, який останнім у Європі звільнив селян від кріпацької повинності, народ назвав «визволителем». Не важко здогадатися, як назвуть люди президента, який, не дай Боже, затіє розпродаж землі, приголубленої руками українських хліборобів за сторіччя існування. Було б розумно на кожному прикордонному стовпі закріпити табличку з попередженням: «Не продається!».