Нещодавно, 27 січня, вшановували 230 років iз дня народження зачинателя української байки, вченого, професора, декана і ректора Харківського університету Петра Гулака-Артемовського.
І це привід вписати достойника у контекст історичних і міжособистісних зв’язків того часу в Україні.
13 дітей Артемовських
Тема міжродинних зв’язків видатних постатей української культури час від часу порушується і науковцями, і краєзнавцями. Зрештою, про це немало написано. Хоч, безперечно, зовсім не вичерпно. Адже минуле продовжує віддалятися, все дужче й дужче гублячи сліди тих, хто своїм талантом і життям не дав остаточно згинути Україні та її народу у неволі чужих держав і етносів!
Піде мова про славетні українські родини, що жили й творили в межах і тодішньої нашої Батьківщини, і всієї Російської імперії. Але ареал їхнього отчого порогу зводився до нинішньої Черкащини. А ще конкретніше — до Городища — Млієва. Маються на увазі Гулаки-Артемовські, Симиренки, Яхненки, Хропалі.
Завдяки постійній роботі з архівними документами, зокрема з тими, що зберiгаються у фондах Черкаського державного архіву, відкриваються учора ще не знані ниті, що зв’язують відомих людей.
Наводити окремі факти розпочну зі зв’язків, умовно кажучи, першокоріння двох родин — городищенського священника Стефана Артемовського та городищенського жителя Стефана Симиренка, яких за нинішньою традицією звемо Степанами. Хоч на початку ХІХ століття у метричних записах городищенської Покровської церкви вони пишуться Стефанами. Напевне, через польський вплив. Адже на ті часи Правобережна Україна ще зовсім недавно перебувала у складі Польської держави. А на наших теренах тривало засилля польських поміщиків. Яке, до слова, скінчилося аж у 1917 році, коли майже вся польська шляхта покинула свої земельні володіння та повернулася у Польщу — на землі своїх предків.
Так ось. У цих записах, серед тринадцяти виявлених у документах дітей Варвари Арсентіївни та Стефана Петровича Артемовських (рідного брата Петра Гулака-Артемовського) — у п’ятьох синів (Петра, 1800 р. н., Михайла, 1806 р. н., Захарія, 1810 р. н., Семена, 1813 р. н. (майбутнього співака й композитора) і Дмитра, 1826 р. н.) — хрещеним батьком значиться «Стефан Семеренька». Висновки з цього хрещенобатьківства зробити не важко. Зокрема про те, що йдеться про зачинателя роду промисловців, помологів, меценатів Степана Симиренка. Саме так на російський лад записано його прізвище і на польський — ім’я.
Інший запис: «13 листопада 1832 р. Чигиринського повіту містечка Кам’янки житель, 3-ї гільдії купець Яким Іванович Станкевич, обвінчався з дівчиною Черкаського повіту містечка Городище, померлого священника Покровської церкви Степана Петровича Артемовського дочкою Серафимою. Від роду нареченому — 24, а нареченій — 16 років.
Вінчання здійснював парафіяльний священник Григорій Липницький, диякон Іван Левицький. Свідками були купець 2-ї гільдії Кіндрат Михайлович Яхненко та... міщанин Федір Степанович Семереньченко».
Так написано у Метричній книзі Покровської церкви містечка Городище Черкаського повіту Київської губернії про вінчання однієї з доньок Степана Артемовського Серафими з купцем Станкевичем із недалекої від Городища Кам’янки.
І серед поважних гостей названо і свідків видатної події Кіндрата Михайловича Яхненка та Федора Степановича Симиренка — двох відомих одеських купців, поєднаних родинними зв’язками, бо Федір Симиренко був одружений iз сестрою Кіндрата Анастасією. Разом зі ще двома її братами (Степаном і Терентієм) заснували славетну фірму «Брати Яхненки і Симиренко», яка уславиться своїми цукрозаводами, торгівлею та меценатством.
Отже, один-єдиний запис про одруження попівни Серафими Артемовської із купцем Станкевичем також засвідчує про міцні зв’язки тепер уже трьох родин — Яхненків — Симиренків — Артемовських. І вони були не лише родинними, а, судячи по чоловікові Серафими, й комерційними. Бо, якщо будуть знайдені документи про життя та діяльність кам’янського купця Якима Станкевича, то вони обов’язково підтвердяться. Як уже підтверджене листування ще одного відомого городищенця — одного з першокласиків української літератури Петра Гулака-Артемовського з управляючим Мліївського цукрового заводу Олексієм Івановичем Хропалем. До речі, одруженого з донькою Федора Симиренка Наталією. Отже, ще один родовий зв’язок. Цього разу збіднілого українського дворянського роду Хропалів із Симиренками — почесними жителями міста Одеса, купцями першої гільдії.
Хто володів прибутковими будинками?
Крім усього цього, відоме й листування професора, декана факультету та ректора Харківського університету Петра Гулака-Артемовського зі своєю внучкою Марією Василівною Яхненковою. Саме так! І це свідчить про наступний родинний зв’язок — цього разу Гулаків-Артемовських та Яхненків.
Узагалі постать Петра Гулака-Артемовського (він традиційно писав своє прізвище «Артемовський-Гулак») та його нащадків є чи не «найоб’єднуючими» з-поміж представників цього роду з іншими відомими родинами, які жили сусідами та мали дуже тісні зв’язки. Хоч підтвердження поріднення доводиться збирати буквально по крупинках. Як, наприклад, спогад відомого українського літературознавця кінця ХІХ — початку ХХ століття Володимира Науменка. Який, аналізуючи неопубліковані поетичні твори П. Гулака-Артемовського (написані рукою автора), твердить, що їх йому передав М. Симиренко.
Тобто знову знайоме прізвище представника знаної родини. Напевне, йдеться про Миколу Платоновича Симиренка (1858—1919 рр.), молодшого брата геніального українського вченого-помолога Левка Симиренка, який володів прибутковими будинками на вулицях Володимирській №17 і Дегтярівській № 2-4 («Енциклопедія Києва»).
Коли, за яких обставин у нього з’явилися рукописи віршів П. Гулака-Артемовського, поки що можна лише здогадуватися. Бо, щоб відповісти на ці запитання, потрібні відповідні факти, віднайти які зможуть майбутні наполегливі пошуки.
Але фактом уже є те, що до М. Симиренка частина архіву письменника потрапила зовсім не випадково. Бо такі речі будь-кому не передаються. Що й засвідчило їх наступну передачу досліднику нашої літератури.
У зв’язку з цим можна згадати ще й свідчення онучки Л. П. Симиренко, доньки його молодшого сина Володимира, також славетного вченого-помолога, розстріляного сталінською владою у 1938 році, Тетяни Симиренко-Торп, котра твердила, що під час першого арешту батька, у їхньому помешканні під Києвом енкаведисти всю ніч палили в грубі родинні документи, фотографії, книги, газети, різні папери... Серед яких були й листи Семена Гулака-Артемовського, автора першої вітчизняної опери «Запорожець за Дунаєм». Можна також здогадуватися, що у вогні тоді знищено багато й інших реліквій. Також пов’язаних і з іменем Семенового рідного дядька — Петра Гулака-Артемовського.
Чи поверталися у Городище?
Це питання хвилює, насамперед, земляків двох класиків української культури. Чи бували вони у рідному місті після того, як стали відомими людьми?
Про Семена, співака й композитора, який у розквіті творчості жив у Санкт-Петербурзі та більше двадцяти років «відспівав» на оперній сцені, достеменно відомо, що він приїздив у Городище влітку 1844 року. Про Петра Гулака-Артемовського, який сорок дев’ять років прожив у Харкові, де помер та похований, таких свідчень нібито не було. Втім, уже згаданий літературознавець Володимир Науменко, аналізуючи автографи П. Гулака-Артемовського, де йдеться про псалми «Живий з допомогою Всевишнього, в крові Бога Небесного відтвориться» та «Візьми мене, Господи, від чоловіка лукавого, від чоловіка неправедного захисти мене» зазначено, що рукою Петра Петровича внизу написано: «Обох цих псалмів не було зі мною в незабутньому Городищі».
У В. Науменка знаходимо не лише це непряме твердження про перебування зачинателя української байки в рідному місті. Бо в іншому місці він конкретно повідомляє: «А в Городищі Гулак був у внучки своєї М. В. Яхненко, од которої ці псалми були передані мені через родича Петра Петровича Гулака-Артемовського — Ал. Гулака-Артемовського в 1894 році».
Отже, П. Гулак-Артемовський таки відвідав малу батьківщину. Напевне, й не раз. А у випадку, про який свідчить дослідник його творчості, це сталося, ймовірно, влітку 1858 року. Принаймні маємо дві дати — 7 і 14 грудня 1858 року, де йдеться про згадані псалми. І які, напевне, Петро Петрович у цей час відіслав з листом внучці Марії Яхненко у Городище, де вона проживала. Таким чином виконавши свою обіцянку, яку їй дав під час гостин.
Хоча, можливо, листи могли піти й за іншою адресою. Наприклад, в Одесу, місто постійного осідку багатьох Яхненків, якi в містечко Городище могли приїздити тільки на літній відпочинок, за тодішньою традицією заможних людей.
Але то вже не дуже суттєві деталі. Головне — з’явилося чи не перше свідчення про відвідини Петром Гулаком-Артемовським рідного міста, яке він дуже любив, завжди пам’ятав і з якого полинув у світ, щоб назавжди залишитися у вдячній пам’яті свого народу. Хоч, на жаль, поки що розповісти про ті гостини не маємо змоги через відсутність конкретних свідчень.
Цією невеличкою розповіддю, яка спирається лише на окремі факти, хочу засвідчити хоч дещицю з того, що вже знаємо про родинні зв’язки знаних в Україні родин, якi так багато зробили для розвитку української культури, цукроваріння, харчової промисловості, помологічної науки, меценатства. Адже відомо й те, яка важлива роль у поширенні творчості Тараса Шевченка належить одному з найвидатніших представників Симиренкового роду Платону Симиренку, коштом якого побачив світ останній прижиттєвий «Кобзар» величезним на ті часи накладом — понад шiсть тисяч примірників.
До слова, саме у Млієві, у своєму затишному будинку, в якому сьогодні розміщено чудовий музей славетної родини Симиренків, і приймав Платон Федорович нашого геніального Поета й Пророка... Саме звідси в ті не найкращі для України й нашого народу часи промінилося світло добра. Саме у Мліїв та Городище з багатьох куточків української землі пролягали зримі й незримі шляхи, що об’єднували душі представників кількох родин, які здружилися, зріднилися між собою. Аби невтомно трудитися для власного благополуччя та для заможного, щасливого життя й свого знедоленого народу, якому вони віддали свій талант, свою працю. І навіть життя.
На жаль, українці й до сьогодні не оцінили їхнього громадянського, патріотичного подвигу. Хоча б на прикладі розтерзаного, розстріляного роду Симиренків. Який за своє добро і синівську любов так жорстоко поплатився.
Ольга ОСИПЕНКО, провідний науковий співробітник музею С. С. Гулака-Артемовського, Городище, Черкаська область
