Пекло вiд сатани

14.02.2020

1708 р. перші в Європі французькі газети жахали читачів нечуваними звірствами: «Страшна різанина», «Вся Україна в крові», «Жінки та діти на вістрях шабель», «Страшний цар жадібний до крові в Україні... Всі мешканці Батурина, незважаючи на вік і стать, вирізані, як повелівають нелюдські звичаї московитів», «Вся Україна купається в крові, Меншиков показує жах московського варварства». Певно, й у французького посла в Петербурзі темніло в очах після ознайомлення з реляціями про знищення столиці Гетьманщини. Він доповідав у депеші, надісланій до Парижа: «Україна залита кров’ю, зруйнована грабунками і являє скрізь страшну картину варварства переможців».
 
Погибельного для волі України 1709 р. сп’янілий від крові сатрап видав указ страчувати запорожців, не минаючи й не милуючи жодного, коли втрапить у пазурі двоногих нелюдів. Свідок страшного погрому в Січі кошовий Стефаненко дивом вискочив із пекла. Як iз того світу повернувся, щоб повідати нащадкам про звірства диких ординців: «...товариству нашому голови обдирали, шиї на плахах рубали, вішали й інші тиранські смерті завдавали, яких і в поганстві за стародавніх мучителів не водилося — не тільки тих, хто в товаристві, а й з домовин мертвих ченців відкопували, голови їм відтинали, шкіру здирали й вішали»... 
 
Росія для свого звеличення підносить чим вище геніального письменника на ім’я Лев Толстой. І в той же час б’є поклони перед пам’ятником чи ж не скаженому царю Петру І на березі «державної» річки Неви. Кричуща двоїстість імперської політики! Як можна закривати очі на вирок Л. Толстого божевільному злочинцю? «С Петра І начинаються особенно поразительные и особенно близкие и понятные нам ужасы русской истории. Беснующийся, пьяный, сгнивший от сифилиса зверь четверть столетия губит людей, казнит, жжет, закапывает живьем в землю, заточает жену, распутничает, мужеложствует. Сам, забавляясь, рубит головы, кощунствует, ездит с подобием креста и с чубуком в виде детородных органов и подобием евангелий — ,ящиков с водкой. Коронует блядь свою и казнит сына. И не только не поминают его злодейств, но до сих пор не перестают восхваления доблести этого чудовища и нет конца всякого рода памятников ему». 
 
(Л. Толстой. Полное собрание сочинений. — Москва, 1936. — Т. 26. — С. 568). Чи ж не пора зробити вибір між Л. Толстим і Петром І? Тобто між історичною правдою і політичним одурманенням. 
А ще: кому ж у московських церквах виспівувати анафему? Гетьману Івану Мазепі чи Петру І, царю в звірячій личині? Якщо Л. Толстой — геніальний виразник глибоких людських помислів, то наскільки ж огидні гнучкошиєнки імперського прислужництва. Ніякого сорому. І де там та совість? Ніколи не ночувала в головах догідливих. Невже ницості як не було почину, так і краю не буде? Скільки високопоставлених товчуть воду в ступі про якусь «гібридну війну» на сході України з 2014 р. Яка «гібридна»? Точнісінько така ж, як і в 1709 році, коли «беснующийся зверь» приводив дикі орди під Полтаву.
 
Така ж «гібридна», як і Друга світова, коли мільйонна «РОА» — «Российская освободительная армия» воювала на боці Гітлера. Доказ цьому хоча б і те, що Російська православна церква вшановує символічним похованням повішеного комуністами генерала Власова. Наслідки обстрілів, мінувань, отруєння землі, води й повітря на окупованих територіях Луганщини й Донеччини уже ж такі, як і після вторгнення «беснующегося чудовища» в Україну. 
 
У 1737 р. московський міністр Артемій Волинський доповідав таємною депешею цариці Анні, яка вдовольняла свою похіть iз трьома коханцями в подобі «высокопревосходительств», допущених до ложа: «До мого приїзду в Україну я ніколи не припускав, що вона так сплюндрована, що так багато люду померло. Наша армія забрала у тутешніх людей все зерно і всю худобу. Тут не залишилося й такої кількості селян, щоб бодай собі посіяти. Багато землі не засіяно, бо нема кому сіяти, та й нема чим орати, бо наша армія забрала всю худобу. А треба ще стягнути з тих людей 30 тисяч мір борошна і сіна». (Штепа П. Московство: його походження, зміст, форма й історична тяглість. — Дніпропетровськ: Відродження, 1997. — С. 180). 
 
Неважко уявити, як допікали сластолюбній страждання розореного народу щорана, коли вона «нічки не доспала». А поневоленим прищеплювалася звичка, вводилося в генну пам’ять, що правлять чортзна-які, тільки не з їхнього роду. Так воно й судомить свідомість аж до днів нинішніх. Нехай скручують у баранячий ріг хтозна-хто, аби тільки не правували свої. З надією на які ж майбутні часи Французька революція 1789-90-х років проголошувала: рівність, братерство, свобода?!
 
З нинішніх коридорів Кремля розв’язано війну проти України нібито задля того, щоб «защитить русское население». Останнього ж часу з англійського видання й українського перекладу «Брами Європи» директора Українського наукового інституту Гарвардського університету С. Плохія, а цей твір відзначено 2018 р. Національною премією України імені Тараса Шевченка, відомо: «...слово Русь має скандинавське походження... «Руські вікінги»... являли собою за теперішніми географічними ознаками конгломерат норвезьких, шведських та, можливо, фінських норманів...» 
 
То кого ж «защищал» Петро І, розоряючи й знищуючи Україну? Які привиди «россиян» привиджувалися тоді комусь на українській землі? І коли ж до кремлівських верховодів, як і до світової спільноти, дійде, що вони за одні — «русские»? Щире спасибі українській еліті з VІІІ ст. н. е. за те, що проголосила рідну землю свого правічного народу Україною!
 
Під час Другої світової війни ніякі геббельси не спромоглися на таку сатанинську ненависть, iз якою накидаються нині на багатостраждальну Україну зловісні московські пропагандисти. Перший український космонавт Павло Попович вразив людство, заспівавши високо над землею народну пісню «Дивлюсь я на небо та й думку гадаю». Мелодія розляглася на всю видиму в ілюмінатор планету:
 
Чужий я у долі, чужий у людей:
Хіба ж хто кохає нерідних дітей?
 
Однак скидається на те, що Всевишній не почув. Не перетворив говорильні найвищих асамблей на дієздатні. Яка там угода у фінській столиці Хельсінкі про непорушність державних кордонів? Який там Будапештський меморандум iз гарантією цілковитої безпеки багатостраждальній Україні? Папір усе стерпить! Як і людство: «Вынесет все, что Господь ни пошлет». 
 
Вадим ПЕПА, письменник

  • Токсичні стосунки

    Це спілкування, внаслідок якого одна людина усвідомлено або несвідомо “отруює” іншу, змушуючи її відчувати себе пригніченою, нікчемною, наляканою, використаною — варіантів негативних відчуттів може бути багато. >>

  • Мертва вода для мови

    «А ви частіше слухайте радіо — там гарна українська мова», — повторював нам викладач. Зараз я не радила би цього учням. >>

  • Видовищ удосталь

    Боже, як-таки далеко забрели у трясовину словоблуддя! Про які суспільні ідеали йдеться, коли парламентські новобранці отаборилися зовсім не для того, щоб примножувати економічний потенціал країни, посилювати національно-визвольний рух чи консолідувати суспільство? >>