Миттєвості війни: дитячі спогади про Другу світову

У 2019 році народи світу і дер­жави відзначали 80-річчя початку Другої світової війни. Ця страшна пожежа почалася на території Польщі 1 вересня 1939 р.

 

Мені на той час виповнилося дев’ять років, і тепер, коли мені дев’яносто, я по-своєму відзначав цю дату і ті події, які закарбувалися в моїй пам’яті. Я просто став пригадувати і розмірковувати про пережите.

 

Пам’ятаю, що ще до першого вересня того страшного року серед селян точилися розмови про суперечки між Польщею та Німеччиною через Данциг (вільне місто Данциг — місто-держава та автономний балтійський порт, зі статусом вільного міста, що був наданий 10 січня 1920 року відповідно до частини III секції XI Версальського договору 1919 року. Згідно з рішенням Паризької мирної конференції, місто було відокремлене від Німеччини разом із сусідніми територіями. Нині Гданськ (Польща). — Ред.). Мій тато передплачував газету «Громадський голос», у якій друкувалося про ці події, і тато про них розказував і вдома, і селянам, з якими зустрічався.

 

Початок війни селяни сприйняли не байдуже, але й без страху і паніки, видно, що ще не розуміли наслідків цих подій. У час початку війни ніяких заходів мобілізаційного порядку не відбувалося. У польському війську на той час служили два наші сільські хлопці. Вони так і не повернулися додому.

 

Мені початок війни запа­м’я­тався тим, що я вперше побачив літак, а ще через наше село по шосе проїхали біженці на автомашинах — це тривало кілька днів. Казали, що їдуть у Румунію. Учителька нашої школи Барбара Анджієвська, яка в школі була одна, тому й навчала нас усіх «наук», разом із чоловіком і сином Лешеком вибула із села.

 

17 вересня 1939 р. було сонячним днем. У церкві близько опівдні закінчилася служба Божа, парафіяни вже розійшлися, тільки біля хати-читальні залишилося з десяток чоловіків. Раптом із-за рогу з’явилася колона автомашин із солдатами.

 

Машини не зупинялися. Чоловіки біля читальні мов оніміли. Вони дивилися на колону і своїм виглядом виражали здивування: звідки це взялося? Тут треба сказати, що наше село розташоване за 25 км від Збруча і про життя зазбручан наші люди трохи знали з розповідей, а також із газет та книжок. Ніхто тут не чекав, що «визволення» буде з-за Збруча. Більшість вважала, що прийдуть німці.

 

Через кілька днів на стіні читальні з’явилося оголошення про те, що ввечері там виступатиме товариш Слонь. Невеличкий зал хати-читальні був заповнений. Оратор з’явився сам, без супроводу, його ніхто не представляв.

 

Одягнений був у цивільне. Став на край сцени і заговорив українською. Змісту виступу не пам’ятаю. Товариш Слонь закінчив промову і спитав у присутніх, чи є запитання. Всі мовчали. І тут одна жінка спитала, чи будуть у продажу сірники. Тут уже посипалися питання і про дріжджі, і про гас, і про інші товари. Доповідач відповідав, а потім і каже: все буде, «не беспокойтесь». Оце я запам’ятав.

 

У грудні 1940-го вночі нас розбудив мамин брат Юрій. Коли за­йшов у хату, став з азартом говорити до батька про якесь повстання, яке чи-то проходить, чи має відбутися. Тато слухав-слухав, а потім і каже: «Юрку, йди додому і лягай спати, ти не знаєш більшовиків». Треба сказати, що тато знав дещо про більшовиків — він у 1919 р. у складі Української галицької армії був на Великій Україні.

 

Ранком стало відомо, що в селі енкаведисти затримують людей. Дехто плакав. У приміщення школи нікого не впускали, та ніхто й не намагався туди зайти. Було тоді затримано чотирьох чоловіків і вивезено в райцентр Нове Село. Дядько Юрко не раз казав, що мій тато врятував йому життя.

 

У 1941 р. німці ввійшли, точніше в’їхали, в наше село 3 липня. Дехто зустрічав їх із квітами. Наш сусід Петро Хомик казав: ви не знаєте німців, вони тільки себе люблять. Треба сказати, що він зі своєю дружино Зофією ще до Першої світової були на заробітках у Пруссії, тож він знав, як кажуть, почім пуд лиха.

 

Приблизно через тиждень по сусідству з нашою хатою на городі розташувалися три великі автомашини з німцями. У той день прийшов до нас німецький офіцер і став розглядати кімнати (у нас їх було дві), потім сказав до тата по-німецьки про те, що хоче винаймати одну з кімнат.

 

Тато знав по-німецьки, оскільки народився за часів Австро-Угорщини та був начитаний. Офіцер виявився культурним та без вибриків. Одного разу в неділю тато досить довго був в офіцера, а ввечері розповів мамі: офіцер сказав, що вони (німці) програють війну. Подумавши, тато зробив висновок: певно, офіцер не німець, а австрієць. Нагадаю, то був лише липень 1941-го.

 

Другого березня 1944 року в суботу староста села зобов’язав, щоб у неділю, третього березня, з кожного двору села направили одного чоловіка копати окопи і протитанкові ями. На ту роботу від нашої сім’ї пішов я — мені вже виповнилося чотирнадцять років. Приглядав за виконанням робіт один німець із гвинтівкою.

 

Близько 14-ї години ми почули, як у північно-східній стороні загриміло. Німець став прислухатися, але пост не покинув. Через годину ми завершили роботу, а наглядач пішов до комендатури.

 

Слід сказати, що за німецької окупації свій статус мала Галичина і окремо — Волинь (розподіл ішов по колишніх кордонах, які існували за Австро-Угорщини та Росії до 1914 р., а от за Польщі такого поділу не було). 

 

Четвертого березня, в понеділок, зранку біля нашого будинку з’явилися два вершники на конях — це були червоноармійці. Пізно ввечері в селі вже були колони солдатів, техніки. Де ділися німці з комендатури — не знаю, але стрільби не було чути. Через два дні я зайшов у комендатуру — вона була порожня, двері повідривані, на підлозі валялися папери... 

 

А війна продовжувалася ще рік...