Українська революція 1917—1921 років в ілюстраціях / упоряд. О. Кучерук Київ: Парлам. вид-во, 2019.
Вони, «очі» світлин, і направду цілковито в інший спосіб вдивляються у світ — зовсім не так, як «очі» газет, давніх і сучасних: по-іншому обсервують вони дійсність, акцентуючи на зовсім інших її регістрах та модальностях. Якщо там, на ламких од часу шпальтах часописів панують риторика і декларативність, то у просторі світлини — первинність враження, безпосередність відчуття, правдивість емоції. І особливо відчутною ця різниця «тексту» та «погляду» постає, коли звертаємося до першої чверті XX ст. — часу, коли світлина ще не стала одноманітною буденністю (як у нашу епоху всезагального селфі), коли вона лишалася візуальним паролем якогось дива, прикликаючи для кожного, хто поставав перед об’єктивом чарівного апарату, нехай і оманливе, проте від того не менш гостре відчуття своєї невипадковості у цьому світі з його вихорами божевільної історії.
...На фото мітингу вояків-українців Російської армії у Чернівцях 1 травня 1917 р. (тривала ж Велика війна, і це місто було в російській зоні окупації) ці люди в польових гімнастерках iз погонами солдатськими і — зрідка — офіцерськими, люди, більшість з яких уперше усвідомили себе українцями, тому портрет Шевченка у центрі вони демонстративно підносять саме як клейнод новонабутої національної приналежності, стоять, майже як на церковній відправі. Кашкети знято, хтось узагалі виструнчився, погляди звернено в одному напрямі — до об’єктиву. «Зараз вилетить пташка», — певно, говорив їм тоді фотомайстер. А що «вилетіло»? Тичина пізніше скаже: «горобина ніч», де «всі шляхи в крові».
Назагал беручи, упорядкований Олександром Кучеруком альбом світлин епохи Української революції, який 2019 р. побачив світ у київському «Парламентському видавництві», постає артефактом подиву гідної соціальної актуальності. На його сторінках — і згадане фото вояків-українців, і ще багато інших фотофіксацій доби: усі вони обрамлені фрагментами тогочасних документів, споминів, повідомленнями преси. І зумовлена ця актуальність тим, що впродовж останніх півтора десятка років ми пережили вже дві поспіль революції (Помаранчеву і Гідності, а багато ж хто брав ще участь і в тій революціїї 1988—1991 рр., яка розвалила радянську імперію), тому загальноєвропейську норму «одна революція на одне покоління» багаторазово перевиконали. А тому чудово усвідомлюємо: революція — то процес засадничо динамічний, зі своїми піднесеннями і спадами, зі своєю зовсім не лінійною логікою, тож початок її аж ніяк не буде схожим на фінал, а результати виявляться не тими, на які сподівалися ті, хто «розпочинав процес». «Українська революція 1917—1921 років в ілюстраціях» дає добру нагоду порівняти наш революційний досвід із тим, сторічної давнини.
Звичайно, що перший етап кожного революційного зриву — то завжди виплеск неймовірної енергії і період найбільших надій. Перші демонстрації пробудженого українства у березні 1917 року — то справдешнє «воскресіння із мертвих» нації, яка ще за кілька тижнів перед цим волею всемогутнього, як здавалося, царя була просто викреслена зі списку живих. Світлини Першого Українського Свята Свободи у Києві 19 березня: Софіївський майдан у маєві українських прапорів, військові з гвинтівками, жінки в квітчастих хустках, транспаранти, на яких читається «Хай живе...». Об’єктив вихоплює з натовпу одне з облич: юнак (ще зовсім підліток у гімназійній формі) ошелешено-щасливими очима дивиться на нас із більш ніж сторічної віддалі. З епіцентру українського відтепер Києва національне відродження впродовж березня-квітня 1917 р. концентричними колами розходиться цілим нашим тереном: демонстрація у Харкові (багато панночок у тендітних капелюшках), демонстрація в Одесі (там знесли пам’ятник Катерині ІІ, а перед тим у Києві — пам’ятник Столипіну). Наш «ленінопад» — із того ж шерегу, це неодмінна ритуальна складова кожної справжньої революції. Промовиста світлина березневого Шевченкового свята у с. Андріївка Роменського повіту: у центрі — селяни тримають портрет Кобзаря, побіля нього — типовий просвітянин (чи кооператор?) у вишитій сорочці та смушевій шапці, далі — сільські жінки у святковому вбранні, здивовано-зацікавлені дитячі обличчя. Знову Київ: заповнений людом ганок будинку Української Центральної Ради (до сьогодні, на жаль, невідомо жодної світлини засідань першого нашого парлементу: із 700 членів УЦР збереглися фото трохи більше 120 депутатів — усі вони в цьому альбомі); Грушевський і Петлюра вітають вояків-українців Київського гарнізону; дефіляда Вільного Козацтва; заснування Української академії мистецтв (поруч «батька Грушевського» — Нарбут, Бойчук, Кричевський, Бурачек...)
Схилок романтично-піднесеного етапу революції засвідчує фото святкування проголошення Української Народньої Республіки. Це листопад 1917-го, і мізансцена тут уже із суттєво іншими акцентами, ніж у березні-квітні... Хтось у гурті захоплено слухає читання ІІІ Універсалу, хтось байдуже проходить повз усе це, а якийсь дядько — з виду типовий «прикажчик» чи власник якоїсь крамнички — рішучим кроком іде в інший бік, усім виглядом своїм промовляючи: «...‘кий кат мені та ваша Українська республіка, тут порядку ніде немає, і на пшеницю такі ціни, що...»
Із січня 1918-го світлини в альбомі знакують той етап Визвольних змагань, який Ісаак Мазепа, керівник уряду УНР у добу Першого зимового походу, назвав «огнем і бурею революції»: свято закінчилося, починається війна з Московщиною. Тому — знищений «муравйовською» артилерією будинок Грушевського на Микільсько-Ботанічній: закіптюжені стіни, мертвий позирк вибитих вікон, згоріла добірна колекція українських стародруків, килимів, виробів народного мистецтва — зрештою, для того і били з гармат, аби все це на попіл обернулося. Тому — жалобна хода березневого поховання жертв терору у Києві. Це — Москва червона (більшовики). А обіч неї — Москва біла (денікінці): розбите в останні дні серпні 1919-го, коли «Добровольческая армія» увійшла до Києва, погруддя пам’ятника Шевченкові на Європейській площі. Фотознімки всіляких урочистих маніфестацій та національних свят на площах українських міст майже зникають: про колишні надії нагадує хіба світлина урочистої зустрічі на Софійському майдані військ Центральної Ради у березні 1918-го (жінки в українських строях тримають портрет Кобзаря у вишитих рушниках — Шевченка і в тій революції, і в нашій, найостаннішій, було дуже багато) та світлина урочистого проголошення в Києві Акта Злуки 22 січня 1919-го.
Світлини військових тепер — зі зрозумілих причин! — починають тотально переважати. Власне, під сучасну пору всебічне ознайомлення загалу з ними — то річ найнеобхідніша, адже потрібно у якийсь спосіб «вибивати» із підсвідомості тих, хто ще встиг пожити у «совку», сформований пропагандистським кіно образ «петлюрівця» як персонажа з «малоросійської комедії». Дуже помічною під цим оглядом бачиться світлина очолюваного Петлюрою одного з перших наших добробатів — Гайдамацького коша Слобідської України. Тільки-но придушивши спробу «арсенальських» більшовиків захопити владу в Києві, ці люди усім нечисленним своїм гуртом зазнімкувалися біля Михайлавського собору. Справжні, а не опереткові «петлюрівці» — вони там.
...Цікаво іноді буває «домислювати» світлинам майбутнє, міркуючи об тім, як склалися долі тих, хто на них зображений. Той гімназист, який на Першому українському святі Свободи із таким захопленням дивиться «в об’єктив», — що з ним сталося далі: загинув під час цієї веремії? Виїхав на еміграцію, навчався в Українській господарській академії в Подєбрадах і помер десь і Франції—Бельгії? Залишився «під совєтами» і до кінця життя зберігав затаєну пам’ять про весну українського відродження? А селяни з Андріївки Роменського повіту на світлині березня 1917-го: хто з них дожив до 1927-го? А скільки пережило 1933-й та 1937-й? І ті жінки, які тримали Шевченків портрет, коли до Києва поверталася Центральна Рада, — як їм повелося у царстві ЧК?...
Світлини цього не скажуть, бо знаковані вони тільки однією датою. Але без кожної з цих дат не було б цілої нашої історії.
