Версії, інтриги, скандали ЗЕдвору: чи загрожує відставка Андрію Богдану

Фотографії не на пам’ять

 

Зауважимо, що на початок президентської кар’єри Зеленському був потрібен саме такий провідник у світ політики. Аналітики давно зійшлися у твердженні: якби Богдана не було, його слід було б вигадати.

У перші місяці президентства Зеленському часом могло здатися, що не він, а саме Богдан насправді керує країною. Ставши главою офісу президента, Андрій Богдан  сконцентрувався на вирішенні внутрішніх питань. 

 

Саме він мав вирішальний дорадчий голос при Зеленському у питаннях розпуску Верховної Ради, ведення кампанії, наповнення списку партії «Слуги народу» і оперативного пошуку кандидатів на округи, перезапуску ЦВК.

 

Врешті — формування уряду так само відбувалось за активної участі Богдана. Чинного прем’єра Олексія Гончарука спершу на Банкову, а потім і в Кабмін запропонував саме глава ОПУ.

Він же, як сірий кардинал, відповідає і за те, щоб уряд Гончарука показував результати, а не лише свою відданість президенту. 

 

Інший член найближчого кола Зеленського, Андрій Єрмак, курує зовнішній вектор держави.

 

Як стверджують знавці з високих кабінетів, після приходу Зеленського Росія активно шукала виходу на нового президента. Навіть на Авакова виходили. Вийшли і на Єрмака. Саме йому Зеленський дав добро. 

 

Розмови Єрмака з куратором України в Москві Дмитром Козаком швидко почали давати результат. Обмін полоненими 35 на 35 у вересні 2019 року, коли окупанти звільнили Сенцова, Кольченка, Клиха, Сущенка, моряків та решту. Повернення захоплених Росією українських кораблів; зустріч у «нормандському форматі». І останній обмін полоненими наприкінці 2019 року. 

 

Після кожного такого досягнення Єрмак, про якого раніше ніхто не чув, ставав усе публічнішим і все ближче на фото підсувався до президента Зеленського, відтісняючи Андрія Богдана.

 

Публічні пристрасті

 

Перша публічна демонстрація тривалого конфлікту між двома ЗЕ-Андріями сталася 19 січня на церемонії прощання із загиблими в Ірані. Андрія Богдана не було там не просто так.

Начебто напередодні заходу глава ОПУ, узгоджуючи деталі, розмістив помічника президента у другий ряд — за спинами спікера, президента і прем’єра. Де тому і годилося б бути, згідно з дипломатичним протоколом.

 

Однак Єрмак, який відповідав за вирішення «іранської кризи» і який докладав зусилля для того, щоб загиблі повернулись додому, вирішив, що Богдан чинить несправедливо. Про що і заявив президенту. 

 

Зеленський заступився за свого помічника. Глава ОПУ на це сказав: «Тоді не прийду я». І таки не прийшов.

Несприйняття двома Андріями один одного, суть якого боротьба за наближення до тіла президента і вплив на прийняття ним рішень, переросло в перманентний конфлікт на всіх рівнях, і побутовий у тому числі. 

 

«Це така типова ситуація, боротьба в найближчому оточенні президента. Якщо  йдеться про високих чиновників, людей з посадами, то це здебільшого апаратна війна. За моїми даними, така конкуренція за вплив на президента між Богданом і Єрмаком іде з осені 2019 року», — каже політолог Володимир Фесенко.

 

Насправді причин у цьому конфлікті більше, й за своєю суттю вони глибші, ніж видається на позір.

 

Вийшов Єрмак із туману...

 

Ну що ж, Андрій Єрмак бувалий у високих справах чиновник. Він стрімко піднявся за останні місяці на міждержавних темах і взагалі, як «старий кінь» борозни ще не зіпсував, ну, чи ледь не зіпсував неоднозначністю коментувань першого дня після трагедії українського літака в Ірані.

 

А молодий «жеребець» Андрій Богдан уже підпсував повітря. Хоча б тим, що він — гедоніст з авторитарними звичками — прийшов у владу змінювати і робити це негайно.

 

За характером Богдан важкий, вибуховий, хоч і креативний; нестримний і взагалі нестриманий. Для делікатної справи, в якій може проглядатись тонка межа «східного» сусідського інтересу, дещо «стрьомний» персонаж.

 

І саме Єрмака чомусь називають ефективним каталізатором віртуозного іудства промосковської групи, просоченої у владу і водночас потужним генератором ідей зі спільного виживання. Усе лягає на нотну грамоту, як музика. Але не будемо відволікатись на високе.

 

Не до мистецтва, коли за прокремлівськими агресивними інтересами в Україні проглядаються відточені роками служіння куму Путіну рухи Віктора Медведчука. А він жорстко шикує і розводить усіх — і провладних, і тих, хто такими прикидається; і тих, хто поряд, і хто з ним гектар ділити гидує. Бо йому ж відступати нікуди. Позаду Москва.

 

Тепер складаємо два плюс два — це той випадок, коли виходить п’ять. Бо покриваються ще щільнішим туманом перспектива й аргументи подальших перемовин із Путіним про війну і мир. На яких умовах? І які моральні, державницькі цінності виставлятимуться як предмет відкупу чи торгу?