«Ірпінь — це пам’ять про людей і літо»
21 червня 1990 року газета «Лiтературна Україна» надрукувала мою досить велику статтю пiд назвою «Повернення».
З пiдзаголовком «Спiлка письменникiв України поновила у своїх лавах Григорiя Порфировича Кочура».
Ішлося про людину, яка повторила гiрку долю повоєнної української iнтелiгенцiї: знавець майже усiх європейських мов i багатьох азiйських, автор блискучих перекладiв вiдомих i маловiдомих поетiв свiту, раптово вихоплений iз затишного кабiнету з книжковими шафами й портретом Шевченка, вiн був кинутий на вугiльнi шахти Воркути та Інти у забутiй Богом Комi АРСР.
«Провина» — типова для тих часiв — «український буржуазний нацiоналiзм».
Там, на шахтi вугiльнiй, його гнiтила не тiльки фiзична, а й моральна наруга: друзi-письменники, колеги-перекладачi майже одностайно виключили його з лав Спiлки письменникiв України, нiхто не знайшов у собi смiливостi протистояти «магiчним» фразам «є думка», «треба вирiшити питання», а особливо «там так вважають» — зал наче онiмiв...
Цього Григорiй Порфирович зрозумiти не мiг. І навiть тодi, коли помер «батько народiв» i хрущовська вiдлига повернула на батькiвщину тисячi в’язнiв, тавро «нацiоналiста» тяжiло над ним незмивною плямою, i знадобилася горбачовська перебудова, аби колеги-письменники так само одностайно поновили його у своїх лавах.
Іще якихось десять днiв тому я був в iрпiнськiй квартирi Григорiя Порфировича, озброюючись фактами з його нелегкого життя, i ось уже свiжий номер iз присвяченою йому статтею. Менi дуже хотiлося зробити йому приємне, i я, прихопивши кiлька примiрникiв газети, знову приїхав у Ірпiнь. Яким же був мiй подив, коли Григорiй Порфирович хоч i розгорнув газету, але не прочитав жодного рядка. Я зрозумiв: образа на колись дорогу для нього Спiлку письменникiв була надто великою, i те, що його вдруге прийняли до Спiлки, не зворушило його.
— Григорiю Порфировичу, — почав я, — колегам-письменникам вам дякувати нема за що, а хто ж були вашi вчителi, хто проклав вам дорогу до мистецтва перекладу?
— Їх було троє: Микола Зеров, Микола Лукаш, Борис Пастернак.
— Пастернак? — здивувався я. — Тож вам доводилося їздити до нього у Москву, бувати в Передєлкiному?
— Усе було навпаки, — посмiхнувся вiн. — Саме Борис Леонiдович у червнi незабутнього 1930 року приїхав сюди, в Ірпiнь, провiв тут усе лiто. В Ірпiнi вiн вiдпочивав вiд гомiнкої Москви, писав поезiю та прозу. Жив вiн на вулицi Пушкiна, 47, не так уже й далеко вiд мене, i я не мiг не скористатися такою нагодою.
На прощання вiн усе ж подякував за публiкацiю в «Радянськiй Українi» й пообiцяв її прочитати. Вiн говорив iще щось, але його слова я сприймав машинально: в моїй головi мiцно засiла адреса: Пушкiна, 47...
Тодi, у дев’яностих, Ірпiнь нараховував 40 тисяч мешканцiв, по мiсту були розкиданi малоповерховi будинки-«хрущовки», подекуди й «сталiнки», проте родзинкою мiста вважали окремi цеглянi будиночки, якi стояли просто в лiсi. Тут жили звичайнi українськi селяни, якi на лiто кудись зникали, звiльняючи свої садиби iменитим квартирантам — письменницькiй i музичнiй елiтi.
Не без труднощiв розшукав я будинок iз позначкою «вул. Пушкiна, 47» — той, де провiв усе лiто уславлений гiсть iз Москви. З надiєю натиснув кнопку дзвiнка... Пауза. Нiяких слiдiв життя. Аж раптом дверi вiдчинилися, й лiтня жiнка пiдiйшла до паркану, стала бiля хвiртки:
— Вас цiкавить Пастернак? — вгадала вона. — Проходьте, але одразу хочу попередити: про нього нiчого не пам’ятаю, бо тодi лише вчилася ходити.
Небагато розповiла вона й про себе: звати Лiдiя Іванiвна, прiзвище Берлiзова, помешкання успадкувала вiд рiдних, якi, звичайно, знали все — хто тут жив i коли, але тодi це чомусь нiкого не цiкавило.
Про себе розповiла, що все життя працювала таксатором лiсiв у мiсцевому лiсгоспi, заробляючи так мало, що жалюгiдних грошей ледь вистачало на харчi, на придбання дров i гасу, аби не замерзнути взимку. Тож через брак коштiв нiчого в хатi не мiняла: ось лiжко з панцирною сiткою, на якому, ймовiрно, спав Пастернак, ось стiл, за яким вiн обiдав i працював, а за вiкном збереглася й стежина, якою вiн iшов далеко в лiс i думав, розмiрковував...
Не поручуся, що вона знала iм’я та по батьковi Пастернака i те, чим вiн займався, бо на кожне моє запитання щодо нього вiдповiдала однозначно: «Звернiться до Гришi», «Спитайте у Гришi». Жила вона без телефону i познайомила мене iз загадковим Гришею в єдиний доступний для неї спосiб: доручила дiвчаткам iз пiдшефної школи, якi прийшли допомогти їй по господарству, вiдвести мене до нього.
Григорiй Дем’янович Мандронь займав крихiтну квартиру в блочнiй багатоповерхiвцi, i вже з перших слiв було зрозуміло, що це освiчена людина, знавець рiдного краю, про що свiдчили вщент набита книжкова шафа i теки з документами на вiдкритих полицях. Колись успiшного викладача iсторiї з середньої школи в 58 рокiв «виперли», як вiн сказав, на пенсiю, аби працевлаштувати чиновника з Ірпiнського райкому партiї, який через зникнення КПРС залишився без роботи. Розмову Григорiй Дем’янович почав охоче i здалеку:
— На початку минулого столiття дрiжджовi фабриканти Микола та Іван Чоколови на однiй з околиць Києва заснували робiтниче селище, нинi вiдоме як Чоколiвка. Цю мiсцевiсть знають усi кияни, але нiхто не знає про те, що один iз братiв — Іван Чоколов — викупив першу лiнiю в Ірпенi й бiля однойменної рiчки побудував розкiшну садибу, на основi якої в тридцятих роках створили Будинок творчостi Спiлки письменникiв УРСР. Усерединi будинку розташували їдальню, бiблiотеку, адмiнiстративнi та господарськi служби, а для письменникiв, для їхнього вiдпочинку та творчостi за рiк-другий звели дерев’янi та цеглянi котеджi, в яких одразу ж оселилися мало не всi класики української радянської лiтератури. Недарма ж цю мiсцевiсть Максим Таде-
йович Рильський називав «лiтературною оазою».
— Чи не могли б ви назвати якiсь конкретнi прiзвища?
— Ірпiнський будинок творчостi тiсно пов’язаний з iменами Олександра Довженка, Павла Тичини, Володимира Сосюри, Остапа Вишнi, Андрiя Малишка, Юрiя Яновського, Олександра Корнiйчука, Андрiя Головка, Миколи Бажана, Василя Земляка, Оксани Іваненко, Максима Рильського, якого я вже згадував.
У рiзнi часи тут плiдно працювали Павло Загребельний, Олесь Гончар, Михайло Стельмах, на честь якого й перейменовано колишню першу лiнiю.
Перебуванням тут українськi лiтератори продовжили традицiю таких корифеїв, як Леся Українка, Панас Мирний, Олександр Купрiн, Степан Васильченко, якi жили i творили тут iще в дореволюцiйнi часи. Степан Васильченко, зокрема, писав рiдним: «Тут гарно. Лiс, правда, суворий, туманний. Ірпiнь — рiчка холодна, дача в глухому краю лiсу, над усiм тиша i сон, а все ж гарно».
Із кiнця тридцятих рокiв, коли Раднарком України дозволив окремим письменникам мати дачну нерухомiсть у приватнiй власностi, багато хто з них цим скористався, як сказали б нинi, приватизував її.
— Тодi в усiх була одна країна i одна столиця — Москва. Хто з московських лiтераторiв приїздив сюди на вiдпочинок?
— У нас нерiдко бували Костянтин Паустовський, Микола Тихонов, Ольга Форш, «батько» Незнайка Микола Носов. При всiй повазi до них мушу зазначити: над ними недосяжною брилою височить постать всесвiтньо вiдомого поета, письменника, перекладача, лауреата Нобелiвської премiї Бориса Леонiдовича Пастернака. Нам, iрпенчанам, незрозумiло, чому його вважають росiйським письменником, у нього ж глибоке українське корiння: батько його — Леонiд Йосипович, мати Розалiя Ісидорiвна родом з Одеси, а тут, в Ірпенi, вiн зустрiв свою справжню любов, закохався, втративши голову. Ірпiнське лiто, як висловився Пастернак, «перевернуло все моє життя».
Вiн любив наше мiсто, впродовж життя часто згадував його:
Ірпень — это память о людях и лете,
О воле, о бегстве из-под кабалы,
О хвое на зное, о сером левкое
И смене безветрия, света и мглы.
— У тридцятi роки Ірпiнь i справдi був лiтературною Меккою: тут вiдпочивали та плiдно працювали найвiдомiшi українськi поети, прозаїки, драматурги. Чи спiлкувався хтось iз них iз Борисом Пастернаком?
— Маститi, уже визнанi майстри не мали потреби спiлкуватися з кимось iз москвичiв, прислухатися до їхнiх порад. А от лiтературна молодь — Леонiд Первомайський i Григорiй Кочур — таки навiдувалася до нього.
І знову — Кочур. Тодi, пiд час першої зустрiчi, мене цiкавив тiльки вiн, його понiвечена доля, а тепер зовсiм в iншому свiтлi пригадалися слова Григорiя Порфировича, що серед його вчителiв був i Борис Пастернак. Я зрозумiв, що через якийсь час знов потурбую його, i героєм нашої нової зустрiчi буде вже не вiн, а той, кого вiн назвав своїм учителем. Розраховував i на те, що будь-яка лiтня людина залюбки згадує роки, коли вона була молодою, коли все життя — попереду.
І в прогнозах своїх не помилився — самотня людина, вiн радо зустрiв мене i навiть зрадiв, що не про нього, а про iншого пiде мова.
— Усе почалося з того, що на початку 1930 року газета «Молодняк» надрукувала уривок мого перекладу поеми Пушкiна «Евгений Онегин», — поринув у спогади Григорiй Порфирович. — Уже за кiлька днiв мене, студента лiтературно-лiнгвiстичного факультету Київського iнституту народної освiти, наш викладач, професор Степан Володимирович Савченко залучив до роботи над «Антологiєю чеської i словацької поезiї», над якою вiн тодi працював, а через деякий час академiк Олександр Іванович Бiлецький запропонував менi взяти участь у створеннi «Хрестоматiї античної лiтератури» (переклади з давньо-
грецької та давньоримської), роботу над якою вiн очолював. Я, тодi 22-рiчний студент, iз радiстю прийняв обидвi пропозицiї.
А влiтку того ж таки 1930 року в Ірпенi з’явився Борис Леонiдович Пастернак. Тодi йому виповнилося сорок рокiв, вiн був у розквiтi творчих сил. У його доробку були збiрки вiршiв «Поверх барьеров», «Близнец в тучах», «Сестра моя — жизнь», iсторичнi романи «Девятьсот пятый год», «Лейтенант Шмидт», iншi поезiї й повiстi, а також блискучi переклади Шекспiра, Гете, Верлена, якi з успiхом iшли у московських театрах.
Сам я не наважувався зайти до такого метра, але коли до мене приїхав мiй однолiток Леонiд Первомайський (тодi вiн був Льоня Гуревич), я посмiлiшав, а коли дiзнався, що Первомайський прихопив iз собою товстенний зошит iз вiршами, всi сумнiви вiдпали.
Борис Леонiдович сидiв у дворi iз сином на колiнах, а коли побачив нас i зрозумiв, що ми — до нього, передав сина дружинi, а нас запросив до хати.
— У вас вiршi? — звернувся до Первомайського, — давайте сюди.
Читати почав не швидко, бо вiршi були українською, однак це не було перешкодою. Запропонувавши Первомайському залишити вiршi на кiлька днiв, вiн пiдiйшов до валiзи, витяг i простягнув Леонiду якусь брошуру. Це була книжка Маяковського «Как делать стихи». Вiд себе Пастернак додав: «Ставитися до рядка треба так само нiжно, як i до жiнки. Пам’ятайте про це. Вважаю також, що поезiя, хоч моя, хоч ваша, має бути на межi неможливого, саме неможливого, на емоцiйнiй межi, тiльки тодi вона сколихне душу читача, слухача...
Потiм пiдiйшла моя черга. Мої переклади Пушкiна вiн не схвалив у принципi, мовляв, будь-хто в Українi залюбки прочитає Пушкiна саме в оригiналi, будь-хто в Росiї вiзьме в руки шевченкiв «Кобзар», i «Реве та стогне Днiпр широкий» — чи треба це перекладати росiйською, чи не втрачається вiд перекладу український колорит?
А от переклади з давньогрецької, давньоримської, про якi я йому повiдав, це, звичайно, «вещь», отут i можна «вiдкрити Америку».
Ми слухали його з напруженою увагою, i скоро вiн зрозумiв, що це — його середовище. Довго й захоплено розповiдав про театральнi та лiтературнi новинки Москви, не забув i про себе: зараз вiн перекладає «Синий цвет» Нiколоза Бараташвiлi й має намiр перекласти його всього, оскiльки вiн не поступається своєму земляковi Шота Руставелi. Але головне, наголосив вiн, у нього в планах розпочати широке епiчне полотно у прозi про долю росiйського iнтелiгента, якого накрила хвиля Першої свiтової вiйни, двох революцiй, громадянської вiйни.
Кожна епоха, мовив вiн, давала свiй лiтературний персонаж. У Толстого, примiром, героєм роману був князь або граф, у Достоєвського — рiзночинець, а в нього, Пастернака, буде iнтелiгент, лiкар, який, маючи тонку душу, пише вiршi.
Ми з Первомайським переглянулися: бач куди взяв. До Толстого, до Достоєвського...
І ще ми знали напевно: письменники — люди забобоннi, розповiдати про свої творчi плани не люблять, а про сюжети — тим паче: що, як книжка не вийде, зiрветься, або хвороба завадить... Виходить, Пастернак виявив безстрашнiсть: ледь розпочавши роман, вiн уже розкрив карти незнайомим людям, оприлюднивши свої плани i навiть сюжет.
— Але за роман «Доктор Живаго», визнаний свiтом, йому присуджено Нобелiвську премiю...
— Звичайно, це видатне явище у радянськiй повоєннiй лiтературi, це не лише моя думка.
— Ви перекладач i вiн перекладач, чи перехрещувалися вашi шляхи впродовж життя?
— В Ірпенi в мене була з ним iще одна зустрiч, тривалiша, яка мала суто методологiчний робочий характер. Але ж примхи долi непередбачуванi: пройде 25 рокiв, i ми знову зустрiнемося з Борисом Леонiдовичем на спiльному професiйному шляху — з середини п’ятдесятих рокiв видавництво «Советский писатель» почне видавати серiю «Мастера перевода», i ми обидва — Пастернак i я — будемо там членами редакцiйної колегiї.
Серцю не накажеш
Що ж до Пастернака, то не лише поезiєю чи зустрiчами з колегами-перекладачами запам’ятався йому Ірпiнь: тут поет зустрiч жiнку, яка перевернула його життя, ввiрвалася в це життя єдиною, жаданою, незрiвняною, любов до якої, як висловився Пастернак, перевела його «в iншу вiру». І, дивна рiч: кохану жiнку вiн зустрiв не на вишуканому бенкетi, i була вона не в коштовнiй сукнi, i руки її не були в дiамантах, i волосся не пахтiло запахом парфумiв. Пастернак випадково зайшов до оселi, яку зняв на лiто пiанiст Генрiх Нейгауз, також iз Москви, i побачив у передпокої «царствену особу», яка... прала бiлизну в жерстянiй лоханi, i її довге чорне волосся спадало на неправдоподiбно бiлi плечi...
— Менi до Генрiха Густавовича, — мовив Борис, а вона, небагатослiвна й сором’язлива, вiдповiла:
— Проходьте, будь ласка.
І раптом Пастернак вiдчув, що не зрушить iз мiсця, погляд його буквально вчепився в чарiвну дружину Нейгауза. Пастернак пiдiйшов до неї, поклав руки на її плечi, притягнув до себе.
— Що ви робите? — знiтилася жiнка. — Не треба, я прошу вас...
Тонким вiдчуттям поета Борис вiдчув, що вона не вiдштовхне його...
— Борисе, любий, я радий тебе бачити, — мовив Нейгауз, виходячи з кiмнати. Вони вийшли до ошатного садка, i Борис спiймав себе на думцi про те, що слухає Нейгауза машинально, бо всi його думки навколо чарiвної Зiнаїди, дружини Нейгауза. Борис вiдчував нестримний потяг до неї, але ж вона замiжня...
Одного разу, коли Генрiх обговорював щось iз київськими композиторами Ревуцьким i Лятошинським i перебував у вихорi музики, Зiна вiдчинила хвiртку — вiн чекав на неї... Удвох пiшли до рiчки. Ірпiнь виблискував мiсячною дорiжкою, навкруги була цiлковита тиша... Раптом Борис почав вкривати поцiлунками її обличчя, плечi, руки... Зiна не чинила опору...
Того вечора сон не йшов до Зiнаїди. Лежачи в лiжку, вона думала: чи є у свiтi бiльша нiсенiтниця, нiж ця несподiвана любов? Справдi, у неї забезпечений уславлений чоловiк, двоє дiтей, у Бориса — дружина й дитина, для неї й Бориса це буде обтяжлива, потворна любов, яка створить купу проблем. Але ж пристрасть Бориса так не схожа на той ерзац любовi, яку дарував їй Генрiх, бо вiн несамовито любив не її, а музику.
Не мiг заснути й Борис. Вiн витягнув на лiжку свої довгi ноги й дивна поезiя виплеснулася назовнi:
Мне сладко при свете неярком,
Чуть падающем на кровать,
Тебя и твой жребий подарком
Безценным своим сознавать...
Увi снi солодко потяглася дружина Євгенiя, заплакав п’ятирiчний син Євген...
Трiумф, якого не сталося
Перебуваючи в Ірпенi, Пастернак не мiг не побувати в Києвi. Вiн довго стояв бiля Золотих ворiт, милувався днiпровськими краєвидами, вiдвiдав Софiю i Лавру, вклонився князю Володимиру i... закохався вдруге — цього разу в Київ, в Україну, у спiвучу українську мову. Перебуваючи в лавах Росiйської асоцiацiї пролетарських письменникiв (РАПП), Пастернак прийшов до своїх колег — українських письменникiв, якi були членами творчих об’єднань «Київ-Гарт»,«Київ-Плуг», «Жовтень». Із невимовним болем тут розповiдали про те, як безжально нищили українську мову три Петра: «цар Петро I, мiнiстр внутрiшнiх справ Петро Валуєв, прем’єр-мiнiстр Петро Столипiн) i двi Катерини — I i II. Чого вартий такий, примiром, факт: коли 1911 року прем’єр Петро Столипiн вiдвiдав Київ, у мiстi зникли всi написи українською мовою, навiть вивiски магазинiв — аби не «дратувати» Петра Аркадiйовича.
І раптом Пастернак переглянув свої погляди: якщо ранiше вiн вважав, що Пушкiна не треба перекладати українською, а Шевченка — росiйською, мовляв, це спорiдненi мови, то тут, на письменницькому пленумi, привселюдно заявив: повернувшись до Москви, вiзьметься за переклади вiршiв великого українця Тараса Шевченка, обiцяючи зробити їх доступними для росiйського читача. А оскiльки ми на порозi 120-рiччя вiд дня народження Тараса Шевченка, вiн i «засяде» за Кобзаря.
Працював iз пiднесенням i скоро зрозумiв: українська та росiйська — це все-таки рiзнi мови.
На початку березня 1936 року його дружина Зiнаїда Пастернак (колишня Нейгауз) готувалася вiдзначити свiй день народження. Серед iнших її поздоровив телеграмою колишнiй чоловiк. Телеграму пiдписав помпезно: «професор Московської консерваторiї, народний артист РСФСР».
Зiнаїда зрозумiла його натяк, мовляв, ти хоч усвiдомила, кого втратила, розлучившись зi мною?..
Борис також зрозумiв натяк її колишнього чоловiка i мовив: «Не переймайся, ти пiдеш зi мною i все побачиш».
...16 серпня 1936 року Колонний зал Будинку спiлок був переповнений ущент: щойно мав розпочатися лiтературно-мистецький вечiр «Поэт в России больше, чем поэт». І Пастернак запросив дружину, аби вона стала свiдком його поетичного трiумфу. Широкою ходою вiн пiдiйшов до мiкрофона, i тут у зал ринули уривки його неповторних творiв:
Гул затих. Я вышел на подмостки,
Прислонясь к дверному косяку.
Я ловлю в далеком отголоске,
Что случился на моем веку...
Але що це? У залi панує цiлковита тиша. Потiм один за одним пiдводяться колеги-поети, пiддаючи його нищiвнiй критицi: у нього, «Гамлета вiд поезiї», жодного вiрша, присвяченого рiднiй партiї, великому Сталiну, поет увесь у минулому, вiдiрваний вiд реального життя, його свiтогляд не вiдповiдає вимогам епохи i потребує переорiєнтацiї, зрештою, вся його творчiсть...
Найбiльш ображеним виявився поет Микола Тихонов, автор поем «Ленiн з нами», «Кiров помiж нас», «Величальна Сталiну»: «Не раз буваючи на Українi, Пастернак оспiвав якусь глушину на iм’я Ірпiнь, але вiн «не помiтив» такого українського велета — первiстка першої п’ятирiчки, як Днiпрогес, який велично розкинувся по обидва береги Днiпра, принiсши свiтло українським селянам i навколишнiм промисловим гiгантам, «не помiтив» вiн i стахановського руху, який виник на Донбасi, а нинi охопив увесь Радянський Союз...»
Трiумфу не сталося, i, виходячи, Пастернак iз гiркотою мовив дружинi: «Я кончился, а ты живи».
Борис був у розпачi, але Зiнаїда в цю важку хвилину пiдтримала чоловiка, свято вiрячи в його майбутні перемоги. І не помилилася: восени 1958 року її чоловiк, чи не єдиний у Радянському Союзi, став лауреатом Нобелiвської премiї в галузi лiтератури за роман-епопею «Доктор Живаго». І знову все повторилося: на Пастернака ополчилися не лише колеги по лiтературному цеху, а весь величезний СРСР — сталевари й шахтарi, вiйськовi та колгоспники раптом перетворилися на лiтературних критикiв, засипаючи ЦК КПРС гнiвними вiдгуками. Ось характерний лист iвановських ткаль: «Ми не читали роман «Доктор Живаго», але ми рiшуче засуджуємо його». А провiднi росiйськi лiтератори, до яких вiн звернувся по допомогу, вiдштовхнули його чоботом байдужостi, опублiкувавши у «Правдi» колективний лист: «Пастернак свiдомо перекручує факти, адже iнтелiгенцiя царської Росiї не сприйняла iдеалiв Великого Жовтня, вона поповнила лави бiлогвардiйських армiй або осiла в Парижi. А те, що аполiтичний iнтелiгент Юрiй Живаго залишився в Росiї, спiвпрацюючи з новим режимом, нiщо iнше, як вигадка автора».
Урештi-решт, беззахисний Пастернак не змiг винести загальносоюзного цькування, i на догоду офiцiйнiй владi... вiдмовився (!) вiд Нобелiвської премiї. Невдовзi вiн помер.
Радянська Україна, наслiдуючи приклад «старшого брата», також вороже ставилася до все-
свiтньо вiдомого поета, письменника, iгноруючи навiть те, що Борис Леонiдович зробив блискучi переклади Тараса Шевченка. Й лише тодi, коли Україна виборола омрiяну Незалежнiсть, вона повернулася обличчям до Нобелiвського лауреата. Найперше треба було знайти слiди його перебування в Українi, адже, крiм Ірпеня, вiн жив також i в Києвi. Але ж у кого, за якою адресою?
На щастя, знайшлися у нас небайдужi люди, i я з приємнiстю називаю їхнi iмена — мистецтвознавець Людмила Пономарьова, дослiдник лiтератури Галина Мельник, києвознавець Михайло Кальницький. Склавши свої зусилля, вони встановили, що київською адресою Пастернака була вулиця Свято-
славська (Чапаєва), будинок 9, квартира 7. У тридцятих роках тут жив двоюрiдний брат Зiнаїди Пастернак Євген Перлiн — лiтературознавець, викладач Робiтничого унiверситету, якого у кривавому 1937-му було репресовано, тобто знищено.
Отже, помешкання Пастернака збереглося й до наших днiв, хоча за цiєю адресою живуть iншi люди. І от уже iнiцiативна група звертається до мера Леонiда Черновецького з проханням перейменувати вулицю Чапаєва на вулицю Бориса Пастернака, але тодi до декомунiзацiї було ще далеко, натомiсть Київрада дозволила на будинку №9 по вулицi Чапаєва встановити меморiальну дошку.
20 лютого 2008 року, в день народження Бориса Пастернака, за вказаною адресою зiбрався цвiт української iнтелiгенцiї. Вiд iменi письменникiв України, киян i всiх українцiв бронзову меморiальну дошку вiдкрив Іван Драч:
— Шевченко нiколи не був легким для перекладача. Тим бiльший подив викликає у мене Борис Пастернак i його блискучi переклади «Марiї», «Катерини» та iнших творiв. Так перекласти «Кобзаря» може людина, яка досконало знає не лише класичну українську мову, а й специфiчнi мовнi вирази.
Іще зазначу, що Пастернак Шекспiра та Шевченка ставив поруч, а вже пiсля них вдався до перекладiв француза Поля Верлена та грузинiв Шота Руставелi та Нiколоза Бараташвiлi.
Хочу наголосити: вдячна Україна нiколи не забуде Бориса Леонiдовича Пастернака. n
Мистецтво перекладу
(публiкується вперше)
Тарас Шевченко
«І мертвим, i живим...»
Схаменіться! Будьте люди,
Бо лихо вам буде.
Розкуються незабаром
Заковані люде,
Настане суд, заговорять
І Дніпро, і гори!
І потече сторіками
Кров у синє море
Дітей ваших... І не буде
Кому помагати.
Одцурається брат брата
І дитини мати.
І дим хмарою заступить
Сонце перед вами,
І навіки прокленетесь
Своїми синами!
Умийтеся! Образ Божий
Багном не скверніте.
«Марiя»
Марія навіть не ховалась
З своїм младенцем. Слава вам,
Убогим людям, чабанам,
Що привітали, заховали
І нам Спасителя спасли
Од Ірода. Нагодували,
І напоїли, і дали
Кожух і свиту на дорогу,
І, небораки, додали
Ослицю дійну. І небогу
З її дитяточком малим
І посадили, й провели
Вночі тайними манівцями
На шлях Мемфіський . А мітла,
Мітла огненная світила,
Неначе сонце, і дивилась
На ту ослицю, що несла
В Єгипет кроткую Марію
І нарожденного Месію.
Борис Пастернак
«И мертвым, и живым...»
Опомнитесь! Будьте люди,
Иль горе вам будет:
Скоро разорвут оковы
Скованные люди.
Суд настанет, грозной речью
Грянут Днепр и горы,
Детей наших кровь прольется
В далекое море
Сотней рек. Вам ниоткуда
Помощи не будет:
Брат от брата отречется;
Сын про мать забудет;
И дым тучею закроет
Солнце перед вами,
И прокляты вы будете
Своими сынами.
Умойтеся! Образ Божий
Грязью не поганьте!
«Мария»
Мария и не хоронилась
С своим младенцем. Слава вам,
Убогим людям, пастухам,
Что сберегли Ее и скрыли
И нам Спасителя спасли
От Ирода. Что накормили
И, напоив, не поскупились
Ей дойную ослицу дать,
Хотя и горемыки сами;
И с сыном молодую мать
Пустились ночью провожать
Кружными тайными путями
На путь Мемфисский. А метла,
Метла горящая светила
Всю ночь, как солнце, и плыла
Перед ослицей, что несла
В Египет кроткую Марию
И в мир пришедшего Мессию.
