«Призабутий український енциклопедист»: праця та доля Євгена Онацького

У 1929 році, перебуваючи у вимушеній еміграції, Онацький знайомиться з полковником армії УНР Євгеном Коновальцем, який на той час очолював Українську військову організацію й уже став одним із символів зброй­ної боротьби українців за свою державність.

 

Знайомство з Коновальцем швидко переросло у міцну дружбу, яка істотно вплинула на політичні погляди Євгена Онацького. Події Української революції, а відтак тріумф і поразка Української Народної Республіки, роздуми про перспективи національно-визвольного руху — це питання, які на той час найбільше хвилювали більшість українців, які опинилася на чужині.

 

Євген Коновалець належав до тих, хто наполягав на продовженні боротьби за самостійність України, але на якісно інших світоглядних, ідеологічних й організаційних засадах.

 

Він вважав, що ідеї соціалізму й інтернаціоналізму, якими пере­ймалися провідні діячі УНР, повністю себе вичерпали, як і дотеперішні форми і методи боротьби за реалізацію української національної ідеї. 

 

Відтак виник намір заснувати підпільну Організацію Українських Націоналістів, яка б ставила собі за мету революційним шляхом здобути незалежність і соборність України.

 

Євген Онацький не тільки поділяв такі міркування, а й глибоко перейнявся ними. Від полковника Коновальця він отримав запрошення взяти участь у роботі Конгресу українських націоналістів, який відбувся у Відні 1929 року, а згодом став одним із чільних діячів ОУН, яку очолив Євген Коновалець.

 

Перебуваючи в Італії, він налагодив тісну співпрацю з офіційними і неофіційними виданнями ОУН, публікуючи у них статті на ідеологічну і зовнішньополітичну тематики.

 

Помешкання Євгена Онацького в Римі перетворилося на центр українського емігрантського життя. Тут зупинялися студенти з України, яким не було де переночувати, діячі ОУН, гостювали Євген Коновалець і Олег Кандиба (Ольжич).

 

26 серпня 1939 року в Римі, в будинку колишньої української амбасади, в пансіоні професора Євгена Онацького відбувся ІІ Великий збір українських націоналістів, на якому головою ОУН обрано полковника Андрія Мельника (Євген Коновалець на той час був убитий радянськими спецслужбами. — Ред.).

 

Ось як про цей період у його житті пише історик Любомир Винар: «Український організований націоналізм у 1920-х роках народився як реакція на втрату української державності, що творилася під егідою різних соціалістичних партій.

 

Онацький був співучасником і свідком цих подій і бачив багато помилок різних соціалістичних діячів, різних соціалістичних партій. ОУН він вважав за реальну політичну силу в новому етапі боротьби за українську державність.

 

Проте Євген Онацький ніколи не був політичним догматиком або партійним док­тринером... Онацький був глибоко моральною людиною і заразом політиком-реалістом, який усю свою діяльність розглядав під кутом інтересів і добра української нації». 

Оскільки ОУН перебувала на нелегальному становищі, професор Онацький постійно перебував під прицілом спецслужб різних країн, що в 1943 році призвело до арешту німецькою поліцією у Римі та ув’язнення у тюрмах Берліна і Оранієнбурга.

 

Причиною арешту стало надання іноземним журналістам матеріалів про «варварства німців», які вони чинили в Україні.

 

Деякий час Онацький перебував у італійській в’язниці «Реджина Челі», а згодом його перевели до німецького концтабору «Заксенхаузен», зокрема блоку №9, бункера для особливих злочинців, де утримувався і був закатований фактичний голова ОУН на українських землях, поет і вчений Олег Ольжич.  

 

У 1947 році, після звільнення з в’язниці, Євген Онацький став мішенню для НКВС. Він пам’ятав про трагічну загибель Євгена Коновальця у 1937 році в Роттердамі від рук московського агента Судоплатова. Щоб уникнути такої долі, переїхав до Буенос-Айреса.

Саме з ініціативи голови ОУН Коновальця у 1932 році Євген Онацький на сторінках часопису «Новий шлях», який перебував під ідейним впливом ОУН і виходив у Канаді, розпочав публікацію статей на літеру «А» (переважно політичного характеру), які планувалося видати окремою брошурою і використовувати для вишколу української молоді.

 

У 1954 році у Буенос-Айресі на сторінках щомісячника «Дзвін» статті з «Нового шляху» передруковували під назвою «Мала українська енциклопедія». Згодом з ініціативи голови Братства св. Покрови о. Бориса Арійчука статті з’явилися окремими 120-150 сторінковими книжками і поширювалися мережею українських книгарень та індивідуальною передплатою.

 

Перше видання УМЕ з’явилося у 1957 році в Аргентині й одразу ж отримало високу оцінку. Автора підтримали такі моральні авторитети того часу, як архієпископ Іван Бучко, голова НТШ у Торонто Євген Вертипорох, літературознавець і бібліограф Володимир Дорошенко, редактор газети «Українське слово» у Парижі Олександр Бойко та багато інших. Відчуваючи підтримку широкого загалу, Євген Онацький у надзвичайно складних обставинах еміграційного життя упродовж наступних десяти років видав усі 16 книжок «Української малої енциклопедії».

 

Слід наголосити, що на той час уже існували «Українська загальна енциклопедія» Івана Раковського у трьох томах і перша частина «Енциклопедії українознавства» Володимира Кубійовича.

Однак «Українська мала енциклопедія» посідає особливе місце в україністиці.

 

Як слушно зауважив Микола Мушинка — один із небагатьох дослідників життя і творчості Євгена Онацького, «в УМЕ переважають гасла з виразним національним і християнським світоглядом, зокрема з історії культури. Читаючи їх, так і відчуваєш, що автор — високоерудований учений, уболіває за знедолений український народ і вірить у його майбутнє у вільній, незалежній і соборній Україні».

 

Як бачимо, на ідейно-художній та науковий зміст УМЕ значний вплив мала заангажованість її автора у діяльність українського національно-визвольного руху, знайомство з його провідними діячами, зокрема головою ОУН Євгеном Коновальцем. Власне, світоглядно-ідеологічний контекст, у якому творилася УМЕ, сформований в атмосфері боротьби українського народу за свою національну державність.

 

Відомий український учений Іван Дзюба назвав «Українську малу енциклопедію» Євгена Онацького «однією з найкращих гуманітарних енциклопедій». Проте до цього часу в сучасній Україні перевидано тільки перший том УМЕ (2016, «Університетське видавництво ПУЛЬСАРИ»). 

 

У Буенос-Айресі, крім наукової діяльності, Євген Онацький одразу ж занурився у громадське життя української діаспори, впродовж багатьох років очолював Українську центральну репрезентацію в Аргентині. Помер Євген Онацький 27 жовтня 1979 року й був похований на кладовищі Чакаріта в Буенос-Айресі. Перепохований  у 1986-му на цвинтарі у Монте-Гранде — найбільшому некрополі української діаспори в Південній Америці.

 

Очевидно, що для відновлення пам’яті про Євгена Онацького — одного з найбільших українських вчених і видатного діяча українського національно-визвольного руху — зроблено вкрай мало. Постать Євгена Онацького вшанована тільки у Глухові (тут народився майбутній енциклопедист) і Чернігові, де на його честь названі вулиці.

Його життя і творчість, без сумніву, потребує подальших досліджень, а Українська держава зобов’язана гідно вшанувати пам’ять про нього. 

 

Богдан ЧЕРВАК