1904 рік був для Джозефа Конрада похмурим: важко хворіє дружина, нездужає сам.
Нерви украй розсмикані, а тут іще російсько-японська війна та «революція» в Росії — а «там не може бути чогось іншого, крім повстання рабів».
Ожили фамільні скелети в шафі — царат звів у могилу чи не всю Конрадову сім’ю, польських націоналістів.
І визнаний сорокап’ятирічний британський літератор, ім’я котрого вже звучить поруч Бернарда Шоу, Ред’ярда Кіплінга і Джона Ґолсуорсі, пише незвичний для власного стилю текст — есей «Самодержавство і війна», щойно тепер перекладений-виданий в Україні (К.: Темпора, 2019).
Коженьовський-Конрад добре знав монстра, що тоді знову оселився на перших сторінках світових газет. Дитячо-юнацькі враження — матричні. А ті його роки — депортація родини в російську глушину, коли чи не щороку помирав хтось із близьких. І от тепер, на початку ХХ століття, у його вже третій батьківщині (Україна—Польща—Англія) він бачить «стан гарячкової легковірності» щодо справжньої подоби Росії. Бачить, як «крізь вуаль неадекватних слів» до масової свідомості британського суспільства заповзає «ретельно виплеканий фанатизм». Мусив писати — «для тих, хто убогий розумом, а їм ім’я — легіон».
В есеї згадано, як Бісмарк, колись пруський посол у Росії, означив по закінченні своєї дипломатичної каденції місце перебування: «Росія — це ніщо». Конрад пропонує розшифрування цього коану: «Вона була і є просто запереченням усього, задля чого варто жити... Партнер беззаконня... В Росії не було ніколи законності, вона є її запереченням, як і запереченням геть усього, що має своє коріння в розумінні та сумлінні».
Джозеф Конрад не зважає на політкоректність, коли ходить про «русскій мир»: «Це кара Божа... Виплід потойбіччя, що має риси невситимого упиря... Постать зі страшних сновидінь... Лиховісний фантом». Та попри емоційну наснаженість, його оцінки досі не втрачають політологічної вартості, як-от: «Уважне вивчення російської літератури, російської церкви, адміністрації та незгідних течій її думки повинно скінчитися вердиктом, що нинішня Росія не має права подавати свій голос у жодному питанні, що стосується майбутнього людства». Зрештою, «Самодержавство і війна» є аналітикою для нового Нюрнберзького процесу, котрий таки має відбутися — задля самозбереження європейської цивілізації: «Найтяжчий злочин проти людства, характерний для цієї системи... нещадне знищення незліченних душ... Відгороджені від повітря, світла й від усяких знань про себе і про світ, поховані живцем мільйони російського народу».
Та в одному Конрад помилився — бо надто хотів вірити у зникнення кошмару. Есей писано, коли японська армія одержала перші перемоги над російською. «Японія виконала своє завдання, здійснила місію: примару російської могутності вбито... Проява зникла, щоб більше ніколи не повертатись у світ... Нарешті вона зникла назавжди». Тепер ми знаємо, що зникнути потворі не дала саме Британія.
Так — бажане за дійсне. Так, викид зболеної ейфорії. Навіть у самому тексті аналітик не погоджується зі знервованим громадянином: для Росії «єдиним можливим самореформуванням є тільки самогубство... Російське самодержавство не досягло успіху ні в чому: воно не мало історичного минулого і не може сподіватися на історичне майбутнє. Воно може тільки скінчитися».
А як — скінчитися? Вірогідно, питання способу анігіляції Росії ніколи не полишало Конрада. Схоже, не випадково саме після «Самодержавства і війни» він пише два шпигунські романи («є зачинателем жанру шпигунської прози», — значить сучасний британський дослідник Роберт Гемпсон у передмові до першого тому Повного зібрання творів), а 1910-го завершує роман «Очима Заходу», де бачимо цілу зграю російських шпигунів-терористів, таємно очолюваних урядом, «очільником загального поліційного нагляду над Європою».
Цей роман вважають такою собі дискусією з Достоєвскім, хоч сам автор цього не акцентував. Так, персонажі «Очима Заходу» — вважай, ті самі, що і в «Бісах», а головний «герой» — ніби Раскольніков зі «Злочину і покари», хіба у профіль. Схоже, Конрад був переконаний, що надмірна емпатія, з якою російський письменник змальовує соціальних лузерів-збоченців, замилює очі й не дає змоги бачити суть інфекційної хвороби під назвою «Росія». Через те Конрадові персонажі, особливо другорядні, мають карикатурний присмак.
У цьому є логіка, варта пильної уваги, особливо у наш час преклоніння перед симулякром «на реальних подіях». «Слова, як відомо, є великими ворогами реальності», — значить Конрад, і далі формулює кредо модернізму, як опонента реалізму: «За допомогою вигадки виразити загальну істину... Тільки правда виправдовує будь-яку вигадку». Лише так, на його думку, можна «прозирнути в найдальші глибини самоомани... небезпечної недосвідченості».
Джозеф Конрад реалізує цю концепцію у власний фірмовий спосіб: події висвітлюються через сприйняття пересічної особи (зазвичай — у більшості його творів): «кухонний» погляд, як засіб аналітики. В підсумку на поверхню спливає те, на що професійна політологія зазвичай не звертає уваги: оцінка в координатах культури повсякдення. «Груба кмітливість», котру автор дорівнює жіночій інтуїції: «Жодну жінку ніколи не можна одурити до кінця».
І крізь таку оптику раптом чітко бачиш багато що. Наприклад, телевізійних політиків: «Як і у випадку з дуже обдарованими папугами, інколи запідозриш, а чи вони справді розуміють, що кажуть». Або блогерську опозицію: «Мрійне сп’яніння ідеаліста, нездатного зрозуміти причину речей... страшна інфантильність... Ці люди були не здатні побачити, що все, чого вони досягнуть, — це лише зміна назв». Краще розумієш досі як слід не усвідомлене українцями поняття «ресентимент»: «Безглуздий відчай, спровокований безглуздою тиранією... у країні, де погляди можуть становити кримінальний злочин».
А відтак стає ясно, що «таємниця глибокої інакшості росіян полягає в тому, що вони ненавидять життя». Бо — «люблю свою країну, не маючи нічого іншого для любові й надії». У цьому корені глобально інспірованого росіянами тероризму. Як зізнається головний персонаж «Очима Заходу»: вони, мовляв, «месники, які просто вбивають тіла гнобителів людської гідності... Це не вбивство, а війна, війна. Мій дух боротиметься далі в тілі іншого росіянина, аж поки знищить усю неправду, яка панує в світі». У мить просвітлення цей персонаж здає собі справу, що має до діла з «заразною хворобою, яка якщо й не відбере життя, то забере все, заради чого варто жити».
Отже, війна без будь-яких територіальних/часових/етичних обмежень. Суть Росії. «Його слід було спинити», — читаємо десь у тексті роману. Джозеф Конрад повсякчас намагався спинити гібридну агресію Москви («хіба вся ця таємна революційна діяльність не спирається на безумство, самооману й брехню»). У ранішому романі «Серце пітьми» об’єкт оповіді Курц лишає на рукопису звіту про свої колоніальні пригоди напис: «Убийте всіх!». В екранізації цього роману Френсісом Фордом Копполою («Апокаліпсис сьогодні», 1979) цей епізод навіть підсилено: «Скиньте бомбу! Знищіть їх усіх!». Це лишень на перший позір заповіт Нерона. В тому й фокус різних Конрадових голосів — одразу впадає в око абсурдність, майже як у Кафки («це цілковита, диявольська несподіванка»). Схоже, насправді Курц мав на оці тих схиблених «начальників», що перетворили його на монстра. До речі, у Копполи звучить така характеристика-інтерпретація полковника Курца: «Він міг стати генералом. Натомість став собою».
Ну, так: знищення імперців (москалів) як епідеміологічна операція (або хірургічна, ампутація гангрени) — блага вість. Але після провалу сподівань, висловлених в есеї «Самодержавство і війна», Джозеф Конрад, схоже, збагнув: Росію можна здолати хіба на символічному терені. Знищуючи сам її дух. А «дух Росії — це дух цинізму... У Росії все знання заплямоване фальшем... так, що європейська свобода скидається на дебош».
І тут мимоволі згадаєш блискучу книжку Володимира Горбуліна «Мій шлях у задзеркаллі» (К.: Брайт Букс, 2019), де визнаний аналітик радить не так дискутувати про повернення ядерної зброї в Україну, як про розбудову національного спецназу — що складатиметься не лише з джеймс-бондів, а і з агентів символічного впливу. Так, СРСР завалився через власні хвороби, але західні музично-джинсові-літературні голоси його підштовхнули, чи не так?
