Той, що не скорився: Павло Мамонтов вижив після розгону Майдану й поранення на фронті

Якось ми зустрілися з молодим АТОвцем Павлом Мамонтовим на столичному залізничному вокзалі, звідки він їхав у Запоріжжя ховати свого загиблого побратима Георгія Саларидзе із позивним «Гюрза-2», з яким воював у полку «Азов». Чекаючи відправлення поїзда, Павло розповів про своє недовге, але таке драматичне життя.

 

 

До початку Революції гідності юнак вів активне життя — займався ковзанами, тайським боксом, спортивним орієнтуванням, був громадським активістом.

 

 

Тож із початком подій на майдані Незалежності став активним їх учасником із перших днів — навіть із камінням і «коктейлями Молотова» ходив в атаку на силовиків.

 

 

У день, коли СБУшники підпалили столичний Будинок профспілок, де розташовувався штаб протестувальників, йому мало не проломили череп.

 

Тоді їх оточили «беркутівці» і нещадно лупили Павла палицями по голові. Товариші думали, що його забили до смерті, та коли винесли з цього місива, хлопець виявився живим.

 

Навіть медики, які лікували його рану в Будинку профспілок буквально за півгодини перед підпалом споруди, говорили, що він справжній щасливчик — череп витримав удари... Проте й така серйозна травма не остудила патріотизму Павла, коли почалися бойові дії на Донбасі. 

 

«Якось ми сиділи з мамою біля вогнища на дачі, і я підспівував пісню на телефоні «Поплач за мною, мамо, коли я загину», — пригадав Павло. — Мама тоді категорично сказала, що не дасть мені благословення на війну.

 

Я відповів їй, що все одно піду, але без нього мені буде важче. Тож уже невдовзі переконав маму, що маю поїхати на Донбас, щоб захищати і її спокій, тож вона мене благословила.

 

А останнім поштовхом до цього вчинку було побачене мною відео, на якому наші бійці з батальйону «Азов» звільняли Маріуполь, і я впізнав на ньому кількох хлопців, із якими займався тайським боксом. Тому я теж попросився в цей добробат, але мене не хотіли брати до мінометного підрозділу, бо я був худеньким, а там потрібно тягати важкі міномети і набої.

 

Та я пообіцяв їсти більше каші і терпіти всі труднощі. Зрештою мене прийняли, і Анатолій Шульга з позивним «Бізон» навчав мене премудростей цієї нелегкої справи. Він був нам як батько і старався вберегти від смерті. Ми не раз за час моєї майже піврічної служби в АТО потрапляли під серйозні обстріли, брали участь у боях і завжди вдало з них виходили завдяки мудрості цього командира.

 

Але 28 січня 2015 року під селищем Гранітне нас накрили таким мінометним вогнем, що вижити пощастило не всім. Тоді загинули побратим «Вальтер» і сам «Бізон», а ще шістьох бійців, зокрема й мене, поранили. Неподалік нашого міномета розірвався ворожий снаряд, і мені осколками роздробило кістки передпліччя, порвало м’язи, ще й отримав опіки».

 

Павла доставили на проміжну базу, де надали першу допомогу, потім у кузові авто перевезли в госпіталь у Маріуполь. Тут йому зробили операцію і зафіксували руку апаратом Ілізарова. Потім перевезли в Запоріжжя в обласну лікарню, де провели декілька операцій, скріпили кістки титановими пластинами.

 

Тут він лікувався довгих три місяці. А крім бойового поранення, молодому бійцю довелося пережити ще й моральну травму, коли одного разу військовий зі штабу приїхав переписати, у кого які ушкодження.

 

Якась медсестра сказала йому, що у Павла травма, бо він... невдало в окоп упав. Хлопець став доказувати, що в нього бойове поранення, проте в документах йому все одно написали щось не те, тож після госпіталя довелося ще довго «вибивати» пенсію учасника бойових дій. Тоді ж він переніс важке лікування, адже розтрощені кістки під металом почали гнити, і медикам довелося видаляти відмерлі тканини, робити інші болісні процедури, але повністю вилікувати його так і не вдавалось навіть у Києві, де також провели декілька операцій.

 

«Мене врятували волонтери, — говорить Павло. — Вони дізналися, що це можуть зробити французькі медики, тож буквально за добу зробили мені візу, і я разом з іншим тяжко пораненим побратимом полетів туди на лікування. Після детального обстеження мені зробили декілька операцій, провели курс реабілітації. Добре, що на весь час перебування у Франції нам обом надала притулок у своєму будинку сім’я вихідців з України, адже потрібних на проживання коштів у нас не було. А після повернення на Батьківщину мене чекав іще один «сюрприз» — звинувачення в тому, що не мав права виїжджати на лікування, хоча туди мене відпустили з частини. Тож за таке «порушення» її керівництво стало вимагати 15 тисяч гривень штрафу, які довелося заплатити...».

 

Після курсу реабілітації Мамонтов три місяці працював у відділі роботи з пораненими в Маріуполі. Потім повернувся до Києва, де довелося пережити ще кількамісячні митарства з оформленням пенсії — оббивати пороги пенсійного відділу головного управління Нацгвардії. Аж доки його не пожалів якийсь підполковник і буквально матюками по телефону добився того, що з частини таки прислали потрібні документи. 

 

Водночас з оформленням пенсії, особливо не сподіваючись на сите й безтурботне життя на ній, Павло вирішив самотужки робити його повноцінним і цікавим.

 

Він став вивчати англійську мову, закінчив бізнес-школу, вступив на навчання до школи управління Українського католицького університету у Львові за магістерською програмою публічного адміністрування.

 

Адже він має чітку громадянську позицію щодо змін, які відбуваються в країні, тож хоче брати безпосередню участь у цих процесах.

 

Чоловік вважає, що здатний реалізувати себе і принести користь іншим якщо не на війні із зовнішнім ворогом, то на фронті боротьби за реформи в країні, яка також нелегка, і АТОвці мають брати в ній активну участь, незважаючи на рани і навіть інвалідність. Цьому він навчає й інших побратимів.

 

А ще Павло Мамонтов активно займається спортом і захищав честь України на «Іграх нескорених» (Invictus Games) для колишніх воїнів з інвалідністю зі всього світу в Торонто (Канада), у яких виступав у категоріях «велоспорт» і «веслування на тренажері».

 

До них він готувався дуже серйозно і самовіддано. Навіть свою молоду дружину Ніну посадив на велосипед, який сам купив, — їй теж дозволили тренуватися разом із ним на столичному велотреці.

 

Доводилося під керівництвом тренера намотувати кола — за три години мав проїжджати мінімум 100 кілометрів, А через невелику перерву знову повторювати тренування. І так два тижні поспіль. До того ж, були і тривалі виснажливі тренування на тренажері з веслування, буквально зціпивши зуби, щоб витримувати біль у плечі.

 

При цьому Павло ще й встигав працювати у турагенції, тож доводилося їздити в Італію та Єгипет, де також примудрявся знаходити можливість для тренувань. Дружина як тільки могла підтримувала його в усьому ,і в Канаді вболівала за чоловіка. Їхні спільні старання не пропали марно — Мамонтов завоював бронзову медаль у веслуваннi на тренажері.

 

«А ще ми з кількома побратимами хочемо здійснити подорож на велосипедах по Америці, — ділиться планами Павло. — Мій товариш-«кіборг» із позивним «Чуб» раніше вже об’їздив із половину штатів, то тепер запропонував і нам. Ми збираємося проїхати тими містами, де проживає найбільше наших земляків, щоб познайомитися з цими людьми і розповісти їм якомога більше правди про події в Україні. Під час «Ігор нескорених» ми відчували велику підтримку діаспори в Канаді, тож упевнений, що й в Америці нас прийматимуть дружньо і тепло».