Поезія нового покоління — вона існує? Чим надихаються юні поети та як знаходять час для творчості? Про це дізнаємося на прикладі Віталія Білозіра — українського поета-школяра, що ось уже 13 з лишком місяців дивує всіх навколо своїм хистом. Він родом із Жашкова, що на Черкащині. Як сумлінний одинадцятикласник — готується до ЗНО та будує плани на найближче майбутнє, але, до всього, встигає ще й писати.
Жашківчанин хвалиться, що читає свої вірші, як тільки є слушна нагода, але першою слухачкою авторських рядків стала бабуся — «людина, яка змусила писати». Трохи більше року тому почалася історія народження нового таланту. Тоді на шкільному святі до Дня вчителя Віталій декламував чужу поезію. «Бабуся приїхала на шкільне свято (вона любить так їздити, дивитись на мене), послухала мене. Опісля вона запитала, «чому я не пишу свої вірші?. За два дні я написав свій перший...»
Ця справа не відразу стала щоденною. Перші місяці писалося час від часу. Віталій ніби брав розгін перед стрімким бігом по творчій доріжці.
«Із січня я почав писати багато-багато... Треба писати багато, щоденно, бо з такої праці можна виокремити щось для себе і для людей, щось дійсно цінне і вагоме», — так роздумував поет, а тоді зізнався, що найбільша пауза між його віршами тривала 9 днів.
На питання про витоки натхнення відповідає з посмішкою: «Прикликаю натхнення сам. Бо доки буду чекати його приходу — я й посивію... (Сміється). Я кожен день пишу. Просто встаю вранці й думаю: сьогодні мені треба написати вірш — і крапка. Народна творчість є підґрунтям для особистої творчості, я вважаю. Михайло Коцюбинський любив, як йому співала мама... Бабуся мені колискові співала раніше. Зараз не так часто можна її допроситися... А я люблю пісню. «Виряджала мати сина у солдати» і «Ой у вишневому саду» — мої улюблені, а от «Несе Галя воду» уже набридла».
Віталій Білозір починав писати, черпаючи образи та прийоми в улюблених авторів: «Я читав Костенко, Симоненка, читав усіх, хто мені подобався. Читав їхні окремі поезії, які залюблювали світ у себе». Та зараз він намагається стати самобутнім, віднайти нову нішу поезії, тож фантазує на повну.
«Я пишу вірш швидко: хвилин 10–15, залежно від розміру. Але потім iще години дві з ним граюся, бо розумію, що його треба ще доопрацювати».
Свій доробок поки в блокноти не впорядковує — збирає тільки стоси списаного паперу на робочому столі. Проте в соціальних мережах відразу викладає «свіжі» рядки та береже поезію в телефоні.
«Було багато тих, хто критикував мої вірші, але ніхто ніколи не казав «не пиши». Мене читають, навіть за кордоном», — каже Віталій про свою аудиторію у «Фейсбуці» та «Інстаграмі».
Світлана СЕМИВОЛОС, студентка
