Стильний напрямок
Разом з А. Михайлюком, І. Маловічком, Ґео Шкурупієм, А. Чужим належали до яскравого грона літераторів-футуристів, відзначались новаторством і експериментами в поезії, палко обстоювали нові форми та жанри в мистецтві й пристрасно поборювали у письменстві архаїчність, народність і провінціалізм. Утім, за версією більшовицьких спецслужб, М. Семенко, М. Скуба, А. Михайлюк становили кістяк однієї т. зв. «контрреволюційної націоналістичної організації, що готувала терористичні атаки проти керівників партії та уряду». Типове для періоду Великого терору звинувачення, за яким приховано сфальсифіковані архівно-кримінальні справи, відсутність доказової бази, фізичне знищення митців, а з ними й цілого пласту модерної української культури 1920-х — 1930-х років.
Українські футуристи перебували у доволі специфічних стосунках із радянською владою. Художньо-естетичні пошуки цього стильового напряму з апологією індустріального зростання, орієнтацією на урбанізм і творення «мистецтва майбутнього», з одного боку, цілком відповідали потребам комуністичної системи, що прагнула остаточно утвердитись у підкореній Україні. Не випадково, літературний критик Ф. Якубовський (до речі, також розстріляний у вересні 1937) писав, що «футуризм ...був корисний для того, щоб нищити чужі класові впливи й розчищати новий шлях».
З іншого боку, український літературний футуризм розвивався цілком у руслі європейського, пропагував модерні західні напрями (дадаїзм, сюрреалізм), що, поза сумнівом, суперечило уявленням партійних функціонерів про те, як має розвиватись українське пролетарське письменство. Десь з кінця 1920-х — початку 1930-х припиняють діяльність осередки і видання футуристів, митці зазнають численних нападів у пресі, а дехто й зовсім відходить від літературного процесу. Проте навіть перелаштування на «пролетарські рейки» не порятувало багатьох поетів від переслідувань і сумної долі «Розстріляного відродження».
Два ордери на арешт
М. Семенка заарештували 26 квітня 1937 р., його молодшого побратима по футуристичному цеху, М. Скубу — аж 12 вересня 1937 р. Про пильну увагу радянських спецслужб до М. Семенка як до своєрідного лідера літературного угруповання опосередковано свідчать і два ордери на арешт, виписані за адресою його фактичного проживання у Харкові (славнозвісний будинок «Слово») та за місцем періодичного перебування у Києві (готель «Континенталь»), і долучені до архівно-кримінальної справи витяги з допитів педагога Є. Сорочана від 8.03.1933 р., письменників М. Любченка від 25.01.1935 р., О. Савицького (Юхима Ґедзя) від 16.11.1936 р. та інших. А вже свідчення морально зломленого М. Семенка співробітники НКВС скрупульозно долучили як доказову базу до справи М. Скуби.
Радянським репресивним органам за відсутністю будь-яких інших підтверджень провини було важливо окреслити коло спілкування футуристів, їхні ділові контакти чи родинні зв’язки. Адже розмаїті й довгі переліки прізвищ, на думку чекістів, мали б переконати партійні чи наглядові органи в існуванні контрреволюційної організації у письменницькому середовищі.
Мабуть, тому першим запитанням до «великих терористів» М. Семенка і М. Скуби на перших же від моменту арешту допитах стало таке: «Коли ви почали займатися літературною діяльністю?». Співробітники комуністичних спецслужб у такий химерний спосіб прирівняли літературну діяльність до терористичної, випитуючи у заарештованих, хто з ними працював у редакціях різних часописів і газет, від кого і як отримували листування, вимагаючи охарактеризувати того чи іншого письменника, видавця, редактора. Так у допитах поетів-футуристів з’являються прізвища М. Рильського, А. Бучми, М. Бажана, О. Вишні, А. Хвилі, М. Ялового тощо. Зокрема, на допиті від 4 травня 1937 р. оперуповноважений IV відділу УДБ НКВС УРСР Акимов наполегливо цікавився у М. Семенка особою його київського видавця:
«Запитання: — Хто такий Комендант Павло?
Відповідь: В 1918 р. Комендант був власником вид-ва «Сяйво», за своїми переконаннями націоналіст. Через нього я видав дві книжки «П’єро кохає» та «Дев’ять поем». З ним я мав періодичні зустрічі до 1924 року. Пізніше я дізнався, що він був заарештований і засуджений» (тут і далі цитати подаються у перекладі з рос. — Авт.).
У жовтні 1937 р. (недбало або зумисне не проставлена конкретна дата допиту) той самий слідчий Акимов уже у М. Скуби вимагає чітко охарактеризувати М. Семенка. Слід зауважити, що учень не зрікся знайомства зі своїм літературним учителем і намагався подати лаконічну й дуже виважену інформацію:
«Запитання: — Хто такий Семенко?
Відповідь: — Із Семенком я познайомився у 1928 р. у м. Харків. З його слів мені відомо, що він колишній член партії боротьбистів, був членом КП(б)У і в 1921 р. вибув механічно. Близькі стосунки з Семенком я встановив у 1929 році та підтримував з ним зв’язок до квітня 1937 року, тобто до дня його арешту.
Запитання: — Коли і де ви зустрічались із Семенком у 1937 році?
Відповідь: — У 1937 році я з Семенком зустрічався декілька разів у Києві, у приміщенні спілки письменників по вул. Леніна,7. Приблизно в квітні місяці 1937 року я та Михайлюк Андрій зустріли Семенка і за пропозицією Михайлюка зайшли в пивну на вул. Леніна, навпроти готелю «Західна Україна». [...]
Запитання: — При зустрічах з вами Семенко вів антирадянські розмови?
Відповідь: — Семенко зі мною не вів антирадянських розмов.
Запитання: — Ви даєте брехливі свідчення. Слідством встановлено, що Семенко вів з вами відверті антирадянські розмови.
Відповідь: — Ніколи жодних антирадянських розмов зі мною Семенко не вів».
«Великі терористи» — за версією НКВС
Видається логічним, що дружбу між поетами-футуристами, посиденьки у вузькому колі, іноді чаркування, а також розмови про долю української літератури чи й просто побутові бесіди слідчі НКВС зумисне використали для підкріплення своєї версії про існування антирадянської терористичної організації. Принаймні, аналогічну ситуацію спостерігаємо зі знищеними у липні 1937 р. письменниками-гумористами Ю. Вухналем, Ю. Ґедзем, В. Чечвянським, чиї спілкування й співпраця у журналі «Червоний перець» так само стали «доказами» існування вже іншої «контрреволюційної терористичної організації, що ставила своєю метою боротьбу з Радянською владою».
У чому ж конкретно, за версією НКВС, полягали т.зв. терористичні цілі письменників і що вони планували зробити? На очній ставці між А. Михайлюком і М. Семенком від 17 вересня 1937 р. лідер українських футуристів сказав: «У першій половині квітня 1937 р. я особисто вручив Михайлюку Андрію бомбу у дворі буд. №17 по вул. Воровського. Я йшов у будинок Спілки радянських письменників, щоби зустрітись із Михайлюком, випадково я його побачив на розі вул. К. Маркса і Хрещатика і сказав йому, що я повинен дещо передати. За моєю пропозицією ми зайшли у двір №17, де я, як вказав вище, дав йому бомбу. Цю бомбу Михайлюк Андрій повинен був кинути 1 травня 1937 р. в урядову трибуну, при проходженні з демонстрантами біля неї». Попри те, що поет А. Михайлюк повністю підтвердив слова М. Семенка, версія про бомбу у вигляді пляшки (ймовірно, йшлося про коктейль Молотова?) уже на початках не витримує критики. Член Спілки радянських письменників України йде в офіційну установу (не за місто, не до якоїсь закинутої будівлі) для передачі знаряддя терору. А потім і взагалі обирає двір у самому центрі міста, у безпосередній близькості від важливих державних установ, а відтак із більшим скупченням міліції та іншої охорони. Та й надійність бомби «у вигляді пляшки» теж викликає сумніви. Недаремно на тій маячні (а по-іншому свідчення А. Михайлюка назвати не можливо) хтось згодом напише червоним чорнилом «терорист не вміє поводитись із бомбою!»
Важливо зазначити, що жодного іншого можливого виконавця терористичного акту М. Семенко 17 вересня 1937 р. не назвав. Проте через місяць, 18 жовтня 1937 р., на очній ставці з М. Скубою т. зв. «бомба» уже міфічно роздвоїлась, і вже Микола Якович фігурує в іпостасі того, хто мав би вчинити 1 травня 1937 року замах на життя С. Косіора, партійного діяча, відповідального за Голодомор і розгортання в Україні терору (Сам С. Косіор не надовго пережив представників української інтелігенції, проти яких стимулював широку репресивну кампанію, у 1939 році його розстріляли у Москві). М. Скуба однозначно й чітко заперечив подібні закиди, зазначивши: «Семенко у мене в 1937 році на квартирі не був. Бомбу я від Семенка не отримував. Взагалі зі мною Семенко жодних розмов про організацію та підготовку терористичного акту не вів».
Не зайвим буде підкреслити, що при обшуках у жодного з поетів-футуристів не було знайдено ані вибухівки, ані її креслень чи якихось складових. Окрім офіційних документів, у помешканнях письменників співробітники НКВС вилучили блокноти, велику кількість різного листування, фотографії, деякі книжки, рукописи творів, зокрема й поеми «Німеччина» М. Семенка. На жаль, ці матеріали так само були знищені, як і їх власники, а імена митців надовго викреслені з історії української літератури.
Незалежно від свідчень, які під прицілом чекістів дали заарештовані, їм судилась спільна доля за життя й спільні кроки у вічність. Окрім М. Семенка й М. Скуби, з когорти футуристів у київській в’язниці НКВС розстріляли: 13 липня 1937 р. — В. Ярошенка, 24 жовтня 1937 року — А. Михайлюка, 26 дистопада 1937 р. — І. Маловічка. Їхні змучені тіла покояться у братських могилах на території колишньої таємної спецділянки НКВС у Биківнянському лісі на околиці Києві (нині — це територія Національного історико-меморіального заповідника «Биківнянські могили»).
