Заходжу в синову кімнату — це найзатишніше місце в нашому домі. Тут усе таке рідне і дороге. Тут його дух, його запах, його світлини на стіні. Ось він на Новорічному святі у дитсадку в костюмі пірата. Такий кумедний — чи то серйозний, чи наляканий спалахом фотокамери. Тут йому лише три. А ось уже школяр. Розумні допитливі оченята, рум’янець на щічках — тут уже десять. Ось уже випускник — кружляє у танці з Оленкою. Як вони дивляться один на одного! Кохання так і ллється з їхніх очей, зливається в єдине, утворюючи повноводну ріку, в якій вони пливуть, ніби два лебеді — чорний (мій Юрась) і білий (Оленка), не помічаючи нікого навкруг. А ось найсвіжіше фото — у камуфляжі, з автоматом, разом із побратимами. Знаю кожного — адже стільки часу вони пліч-о-пліч у тих вогких окопах під ворожими кулями. Усі вони стали для мене синочками. У сина завжди було багато друзів. Напевно, оця щира посмішка, блиск в очах притягували людей до мого Юрасика. На цьому фото усе такий же і водночас зовсім інший: дорослий і змужнілий — уже не хлопчисько, а солдат, громадянин, захисник Вітчизни. А погляд переконливо доводить: не бійся, мамо, будь спокійна, я охороняю твій сон, я на сторожі миру в країні, вір мені.
Ой, треба ж йому написати й сьогодні! Пишу щодня. «Здрастуй, Юрасику. Як ви там сьогодні? Моя подруга — сусідка Галина — дивується: «І про що ти йому пишеш щодня? Де вже й тих слів набратися?». Дивна вона. Я ж мати. Слова линуть із материнського серця, як птахи з вирію до рідного краю. У кожного слова своє призначення. Якесь приголубить, якесь зігріє, а те збадьорить, інше допоможе підвестися, якщо, крий Боже, впаде. А може, він якраз схилиться над моїм листом, щоб розібрати в сутінках, що там написано, і в цей момент куля ворожого снайпера, призначена Юрасику, пролетить мимо. Отакі вони, материнські слова, синоньку мій: м’які й теплі, мов пух, і тверді та міцні, як криця. Кожне моє слово — то оберіг. Твій і твоїх побратимів. Ми так вас любимо, прагнемо захистити, молимося, щоб настав мир і ви повернулися живими. А ще — ми віримо, що Україну ви не віддасте.
Зізнаюсь, Юрчику, що сьогодні в мене з’явилось якесь дивне передчуття — воно бентежить мене і тривожить. Чогось із самого ранку заходилась прибирати у твоїй кімнаті. Тепліше натопила грубку. Відсувала фіранку, щоб впустити промінці вранішнього сонця у твою кімнату, і замилувалася кущем калини у білій сніговій шубі. Пам’ятаєш, як він у нас з’явився? Ще малим ти якось побачив снігура, спитав, що то за пташка. Потім сміявся: мовляв, чому зветься снігур, якщо він зовсім не білий, як сніг, а червоногрудий. Я й сказала, що це тому, що взимку снігурі харчуються червоними ягодами калини, тому їхні грудки і почервоніли. Ти сказав, що хочеш посадити кущ калини біля хати, щоб до нас прилітали снігурі. І не забув — весною ми посадили цю калину під твоїм вікном. Ти підростав — і калина розрослась. Цієї весни вона зацвіла так, ніби молоком облита. А восени віти аж вгиналися під вагою червоних кетягів. А сьогодні вночі сніг припорошив усе білою пухкою ковдрою. Я глянула й отетеріла: калинові ягідки, що подекуди виднілися з-під снігового покриву, здалися мені краплинками свіжої крові, що просочується крізь білі бинти на пов’язці пораненого. Як у мене защеміло серце! Як воно закалатало! Який крик вирвався у мене з грудей! А в уяві, мов кінокадри, пробігали жахливі сцени бою… Я обм’якла всім тілом і опустилась на стілець. Не знаю, як довго була в тому заціпенінні. Та раптом кущ захилитався, снігові шапки посипались додолу — це прилетіла зграйка снігурів. Вони весело щебетали, діловито дзьобали червоні ягідки, а один, перехиляючи голівку набік, увесь час поглядав і чорною блискучою намистинкою свого ока дивився просто на мене крізь віконну шибку. Може, дякував за ласощі чи, може, сповіщав щось про тебе? Любий синочку, де ти? Як ти? Чи живий-здоровий? Так хочеться тебе обійняти. Розцілувати. Господи, а чи не поганий знак принесли мені снігурі?
Чую: брязнула хвіртка, сніг рипить під чиїмись ногами. Бровко не гавкає, а радісно скавулить — значить, не чужий. Це, певно, Галя-сусідка. Вона щоденно навідується: то ніби по сіль, то по якусь таблетку, а насправді — щоб розрадити мене — знає, як мені тривожно і самотньо без сина. Цікаво, яку причину вона назве сьогодні. «Та заходь уже, що ти там тупцяєш! Я тут, у Юрковій кімнаті». — «Це не Галя, це я, мамо! Я приїхав!»
Тамара СТАНКОВА,
член Національної спілки письменників України
Сарни, Рівненська область
