Противага нацистській пропаганді: як 70 років тому «Голос Америки» заговорив українською

«Голос Америки» (нині найпотужніша міжнародна мультимедійна радіотелеелектронна система) був заснований урядом США як федеральна радіостанція в 1941-му в Нью-Йорку. Це було одним з етапів підготовки вступу Сполучених Штатів до Другої світової війни: «Голос Америки» мав слугувати противагою нацистській пропаганді. Вперше «Голос Америки» «заговорив» 24 лютого 1942 року німецькою мовою. Невдовзі було налагоджено мовлення англійською, французькою та італійською мовами, на початку 1943-го радіостанція мала 27 національних відділів, а ще через рік в ефір виходили сотні радіогодин понад 40 мовами світу.

Із завершенням Другої світової війни та початком «холодної війни» діяльність «Голосу Америки» набула нового змісту — він став одним із важливих інструментів ідеологічного протистояння США та СРСР у «холодній війні». Так 17 лютого 1947 року розпочала мовлення Російська служба «Голосу Америки». Водночас перед керівництвом радіостанції постало завдання організувати мовлення і мовами інших народів, що проживали на території СРСР, насамперед українською, адже мовлення для українців — нації, що становила найбільшу потенційну загрозу цілісності СРСР (недарма Сталін та радянське керівництво так завзято й цілеспрямовано проводили політику фізичного знищення українців у попередні десятиліття) — відігравало надзвичайно важливу роль в інформаційно-політичній боротьбі з СРСР. До того ж цього домагалася й українська діаспора: американські українці систематично і наполегливо писали звернення до своїх конгресменів, аби ті лобіювали створення Української служби «Голосу Америки». З аналогічними закликами до Конгресу США зверталися й українці, що мешкали в Європі.

Так, у 1948 році було прийняло рішення про організацію першого українського заокеанського радіоголосу. Раніше радіопрограми українською з’явилися на радіо Ватикану (в грудні 1939 р.), Українська редакція радіо «Свобода» існує з 1954 р., а Українська служба Бі-Бі-Сі почала мовлення лише у 1992 р.

По допомогу у створенні Української служби керівництво «Голосу Америки» звернулося до свідомого і послідовного борця за незалежність України та її демократичний розвиток Никифора Григорієва (1883—1953) — українського громадського і політичного діяча, вченого-суспільствознавця, міністра освіти УНР, очільника низки українських установ у Чехії, лідера українських соціалістів-революціонерів, публіциста, видавця та просвітника.

Головними аргументами на користь кандидатури Н. Григорієва для керівництва «Голосу Америки» стали його безкомпромісна позиція щодо більшовицької влади та активна публічна діяльність в Америці, спрямована на популяризацію України та українського національного руху, відповідність його ідей цінностям демократичного суспільства і його авторитет в українській громаді США і Канади та американських медіа, організаторські здібності. Важливим, з огляду на завдання «Голосу Америки», було і те, що Н. Григоріїв контактував із сотнями українських громадських діячів, лідерами різних політичних угруповань та організацій в Європі, Північній та Південній Америці, на Сході. 

Н. Григоріїв мав і чималий досвід журналістської та публіцистичної роботи, був редактором і видавцем низки українських часописів в Україні, Чехословаччині та США. У 1941 р. він став ведучим української радіопрограми у м. Скрентон, й у 1943 р. у розпал Другої світової війни намагався організувати трансляцію українського радіомовлення з Америки до Європи.

У листопаді 1949 р. організацію Української служби «Голосу Америки» було завершено. Її штат складали дев’ять постійних працівників та двоє тимчасових. Символічно, що вони були з різних регіонів України — Київщини, Лівобережжя, Холмщини, Поділля, Галичини. За словами Н. Григоріїва, у такий спосіб Українська служба «Голосу Америки» від самого початку представляла «цілу соборну Україну». Через місяць інтенсивної підготовки служба розпочала регулярне мовлення. Перша півгодинна програма українською пролунала в ефірі «Голосу Америки» 12 грудня 1949 р. об 11.00. Її провели диктори Євген Приходько, Олена Нессіна та Іван Колосів.

На початку мовлення Української служби його обсяг становив п’ять годин на добу для українського населення СРСР, у тому числі одну годину для українців на Далекому Сході СРСР. Причому це був один із найпопулярніших «ворожих голосів», як називали у СРСР західні радіостанції. За даними американських дослідників, у 1980-х роках слухацька аудиторія «Голосу Америки» в Союзі сягала 30 млн.

Однією з найприкметніших особливостей роботи Української служби «Голосу Америки» було те, що поряд з інформуванням про поточні події та політику США, найважливішим напрямом її діяльності стала культурно-просвітницька діяльність, спрямована на ознайомлення слухачів з історією та культурою українського народу і формування національного світогляду. 

Аналіз щоденної сітки програм Української служби за 1949–1952 роки, за керівництва Н. Григоріїва, засвідчує, що майже кожна її програма та кожна хвилина ефіру були заповнені інформацією про Україну, українців, українську історію, культуру, становище українського народу. 

Значна увага приділялась особистісному виміру української історії та культури — визначним політикам, громадським та культурним діячами, історичним постатям, письменникам, які мали вплив на становлення та розвиток української нації. Було проведено передачі про життєвий шлях та внесок у розвиток української культури, науки чи державотворення М. Грушевського, Д. Дорошенка, 

Л. Українки, І. Котляревського, В. Стефаника, М. Коцюбинського, П. Куліша, Г. Сковороди, 

В. Винниченка, О. Олеся та багатьох інших (щодня було по дві-три такі передачі). У Шевченківські дні чи не половина ефірного часу присвячувалася життю та творчості Тараса Шевченка. 

Оскільки важливим завданням, яке ставили перед Українською службою Н. Григоріїв та вище керівництво, було викриття радянсько-більшовицької влади як тоталітарної та окупаційної, чимало уваги приділяли висвітленню й інтерпретації тих чи інших її дій, спрямованих проти українського та інших народів СРСР. Самі лише назви радіопрограм початку «холодної війни» розкривають діапазон порушених Українською службою проблем: «Диктаторський режим в СРСР», «Національна політика в СРСР», «Чекісти і людське життя», «НЕП і колективізація в Україні», «Методи радянської індустріалізації», «Цифри голоду в Україні», «Доля українських письменників», «Українська інтелігенція на Соловках», «Самогубство Скрипника». Важливо, що ці програми були не суто декларативними, а справжніми аналітичними оглядами. Прикладом може слугувати окрема програма, проведена в 1951 р. у річницю «сталінської Конституції», в якій на конкретних прикладах було продемонстровано, як її статті розходяться з реальним життям в Україні. 

Спеціальними програмами було відзначено всі роковини виявів більшовицького терору в Україні, зокрема замовчувані у СРСР масове вбивство політв’язнів при відступі червоної армії з Харкова у 1941 р., події у Західній Україні під час «возз’єднання» з УРСР, арешти та винищення української інтелігенції тощо.

Досить детально Українська служба висвітлювала становище в УРСР — нестерпні умови праці, безвідповідальну політику місцевої влади у сільському господарстві, промисловості, культурі. Здобуту інформацію ілюстрували повідомлення очевидців-біженців із СРСР — про реальне становище у колгоспах і на виробництві, катування у тюрмах, думки відомих українських емігрантів на кшталт «Листа від «переміщених осіб» або «Чому я не хочу повертатися додому» І. Багряного або «Чому я відкидаю комунізм» Л. Омелюка.

Диктори зачитували спогади колишніх політв’язнів про їхнє перебування у радянських тюрмах і концтаборах та уривки з художніх творів українських письменників, що додавали образності відомостям про становище українського народу та злочини проти нього сталінського режиму. Наприклад, після передачі про вбивство С. Кірова у 1934 р., яке поклало початок масових репресій у СРСР, було зачитано твір С. Підгайного «Недостріляні» про те, як смерть комуністичного діяча позначилася на долі радянських політв’язнів. Регулярно зачитувалися уривки із заборонених у Союзі творів І. Багряного «Тигролови» і «Сад Гетсиманський», з неопублікованого роману В. Винниченка «Слово за тобою, Сталін» та його публіцистичної праці «Заповіт борцям за визволення».

Найбільший інтерес у слухацької аудиторії Української служби викликали передачі про життя американців українського походження, вільний розвиток там української культури та науки та різні аспекти соціально-економічного життя, побут (для прикладу можемо згадати програми «На американській фермі», «Колгоспи в СРСР та приватні ферми в США», «Вартість автомобілів у США і СРСР», «Українці в Голлівуді», «Українська вільна академія наук в США». Проведення паралелей із ситуацією в УРСР слугувало потужною психологічною та ідеологічною «зброєю» проти радянського режиму.

Слухачі українського «Голосу Америки» отримували інформацію про життя українців по всьому світу, знайомилися із забороненою (а отже — цілком невідомою) в УСРР українською емігрантською літературою та її авторами. Наприклад, романом Д. Гуменної «Діти Чумацького шляху» чи повістю О. Драгоманової про українців в Аргентині «По той бік світу». 

В ефірі постійно лунала українська музика — колядки, щедрівки, народні пісні, козацькі думи, а також уривки з українських опер і класичні твори українських композиторів, зокрема М. Лисенка та К. Стеценка, записи Української капели бандуристів під орудою Г. Китастого. Музичне оформлення супроводжувало й поезію, яка теж часто лунала в ефірі поряд із гуморесками, байками, фейлетонами, сатиричними оповіданнями.

Українська аудиторія «Голосу Америки» входить до десяти найчисленніших у світі Закладені Н. Григоріївим принципи роботи Української служби «Голосу Америки» в перші роки були підтримані і в подальшому. Збереглася й традиція, розпочата у службі від першого керівника — її очільниками ставали не лише професіонали-журналісти, а й авторитетні українські громадські діячі, зокрема Є Залевська (1953—1955), В. Кедровський (1955—1963), М. Терпак (1964—1977), О. Драган (1977—1988), М. Француженко (1988–1991), В. Біляїв (1991—1998), А. Кармазин (2005—2015), М. Гонгадзе (з 2015 р.). Усі вони намагалися зберегти і продовжити закладені на початку принципи роботи. Окрім інформування про події у світі, Америці та Україні, основними завданнями Української служби залишалися культурно-просвітницька робота, боротьба з радянсько-комуністичним режимом, пропаганда демократичних цінностей, ідея незалежності України та об’єднання навколо неї українців. 

Після здобуття Україною незалежності, Українська служба залишилася однією з найуспішніших національних редакцій «Голосу Америки». І навіть нині, коли доступ до інформації необмежений, а радіомовлення Української служби припинене понад 10 років тому, вона продовжує активно працювати зі своєю аудиторією (українська аудиторія «Голосу Америки» входить до десяти найчисленніших у світі), й не лише інформує про головні події та політику США, а й допомагає формувати українцям громадянську і національну позицію, розбудовувати демократичне суспільство. 

Це засвідчили й події останніх десятиліть — висвітлення Українською службою «Голосу Америки» найважливіших суспільно-політичних процесів, подій Помаранчевої революції та Революції гідності, інформаційна підтримка демократичних перетворень і відстоювання Україною свого суверенітету в умовах російської збройної агресії, активна протидія російській пропаганді в сучасній інформаційній війні.