Чи кожен здогадається чи знає, що автор творів «Бабуся с того світу», «Пан Мурло», «Січові гості Чуприна і Чортоус» — той, хто написав знамениту, хоча і не всіма прочитану «Чорну Раду»?
Так, це все Пантелеймон Куліш — письменник, філософ, видавець, чий 200-літній ювілей згадуємо цьогоріч.
Він товаришував із Тарасом Шевченком, зробив переклад українською мовою «Біблії», був творцем української абетки, яку назвали «кулішівкою», мав 50 років шлюбу з Ганною Барвінок (Олександрою Білозерською), а його захоплення у середньому віці жінками посприяло творчому народженню в українській літературі імені Марка Вовчка.
Розмаїті багатьма подіями й місцями 77 років життя Пантелеймона Куліша ілюструють, зокрема, його псевдоніми: Павло Ратай, Панько Хутірний, Белебень; Гладкий штаблікар і кілька варіантів із цим означенням (насправді завжди за статурою був худорлявим); Гургурдядько, Макогон, Необачний, Опанас Прач; Нанько Небреха та ще подібних колоритних кілька десятків. Його погляди і принципи подобалися не всім раніше, і нині теж. Саме тому в обіг вийшла купюра номіналом 1 тисяча гривень із зображенням «політкоректнішого» науковця Володимира Вернадського, а не зухвалого Панька Куліша (із ним існує презентаційний варіант банкноти 2008 року без вказування номіналу зі всіма пропонованими ступенями захисту, загальним тиражем 2 тисячі штук, які є мрією збирачів рідкісних бон).
Завдяки активності ще в 2018-му кулішезнавців із Інституту літератури імені Тараса Шевченка НАНУ та краєзнавців із Чернігівщини, де минула значна частина життя письменника і видавця, та Сумщини, де народився, — рік 200-ліття Пантелеймона Куліша має офіційний статус важливої для України дати, затверджений постановою Верховної Ради. На її виконання і просто за ініціативою наукових закладів пройшло з десяток представницьких масштабних і менших наукових конференцій, виставок і читань у Києві, Сумах, Львові, Ніжині, Шостці, Новгороді-Сіверському, Чернігові; видано друковані й електронні збірки нових наукових розвідок, твори письменника, а також художньо-публіцистичного «Пантелимона» Лесі Оленівської, яка очолює міжнародний благодійний «Фонд Пантелеймона Куліша».
Більше того, у листопаді відбулася публічна наукова конференція «200-та річниця Пантелеймона Куліша (1819—2019)» в Українському інституті Америки в Нью-Йорку. Її зорганізували Наукове товариство ім. Шевченка в Америці, Українська вільна академія наук, Український інститут Америки та Український науковий інститут Гарвардського університету. Бо, за словами літературознавця професора Джорджа Грабовича, Пантелеймон Куліш був першим українським модерним інтелектуалом, який порушував євроцентричні питання і дав початок інтелектуальній модерній історії.
Навіть «Гугл» у серпні вшановував 200-ліття достойника української справи Пантелеймона Куліша, зобразивши на стартовій сторінці пошуковика козака на коні і з прапором у руці, викликаючи асоціації з «Чорною радою» і любов’ю ювіляра саме до цих тварин. А Микола Нога — міський голова Шостки, де відкрито невеликий музей славного уродженця сусіднього Воронежа і проходять представницькі традиційні всеукраїнські наукові «Кулішеві читання», запрошував через соціальну мережу всіх бажаючих прийняти участь у святкових заходах, сфотографувавшись у письменницькому циліндрі і з пером у руках.
Тарас Компаніченко у Воронежі
у день 200-річчя Пантелеймона Куліша
співав: «Ти — невмирущий цар,
ти й над царями пан».
Фото Шосткинської РДА.
У раніше козацькому Воронежі, за пару десятків кілометрів від російського кордону, — свого часу це були землі Глухівського повіту Чернігівської губернії, а нині Сумщина, — велелюдно й урочисто саме у день народження відкрили пам’ятник молодому Панькові, який із дитинства вирізнявся цілеспрямованістю і був охочим до знань та малювання. Із постаменту відомий уродженець Воронежа на куток, який за прізвищами мешканців здавна односельці називають Кулішівка, почав споглядати, коли поряд співак Тарас Компаніченко виконував його відомий вірш «Поетові»:
Кобзарю! Не дивись ні на хвалу темноти,
Ні на письменницьку огуду за пісні,
І ласки не шукай ні в духів, ні в голоти:
Дзвони собі, співай в святій самотині.
Автор пам’ятника молодий скульптор Володимир Лозовий — випускник столичної Академії мистецтв — розповів, що робота — від ескізувань до результату в матеріалі — тривала впродовж року. «Скульптура зображає юні роки Пантелеймона Олександровича не випадково, адже саме в цей час починаються його правильні поривання, задачі та ідеї, способи йти до мети. Книга в руках митця — символ того, що він обрав для себе науку та знання», — сказав він.
Наймасовішим того дня було традиційне літературно-мистецьке свято «Кулішеві читання» у сусідньому хуторі Гуково, де останні роки жив батько Пантелеймона Куліша. Зокрема, у виконанні вокального гурту «Яворина» Шосткинського району звучала пісня «Зіронька», яку в 1847 році Тарас Шевченко співав на весіллі свого товариша Панька. Показували й інсценізацію оповідання «Циган», яке належить до п’яти творів «воронезької» прози письменника.
Місцева краєзнавиця Наталія Міллер розповідає, що, за архівними документами, вже нема різночитань стосовно місця народження Пантелеймона Куліша — це Воронеж. Там мріють в окремій історичній будівлі зорганізувати його музей (нині це шкільні кімнати) і водити екскурсії у нижню частину церкви, де майже 200 років тому малий Панько у приходській школі вчився малювати.
«Чорна рада», Тарас Шевченко і Валуєвський циркуляр
Донині можна почути обивательські розмірковування на тему: головнішим був Пантелеймон Куліш чи Тарас Шевченко? Про стосунки між ними може говорити хоча б відгук товариша на вихід першого історичного роману українською мовою «Чорна рада». Тарас Шевченко у листі писав: «Спасибі тобі, Богу милий друже мій великий, за твої дуже добрі подарунки і, особливо, спасибі тобі за «Чорну раду». Я вже її двічі прочитав, прочитаю і третій раз, і все-таки не скажу більш нічого, як спасибі. Добре, дуже добре ти зробив, що подарував «Чорну раду» по-нашому. Я її прочитав і в «Руській бесіді», і там вона добра, але по-нашому лучче».
Краєзнавиця Наталія Міллер біля церкви
у Воронежі, де в недільній школі
Панько Куліш захоплювався малюванням.
Варто нагадати, що перші п’ять глав роману «Чорна рада. Хроніка 1663 року» надруковано 1845-го у петербурзькому журналі «Современник» в автоперекладі Куліша російською мовою. Оригінал роману українською вперше вийшов окремим виданням 1857-го у столиці на Неві Російської імперії, до складу якої входила Україна. Того ж року роман надруковано в автоперекладі Куліша російською у Москві: в журналі «Русская Беседа» та окремим виданням. За життя автора роман було видано повністю ще раз: 1860 року в Петербурзі російською.
Тому нема жодних сумнівів у тому, що творчість Пантелеймона Куліша була одним із подразників для влади Російської імперії, яка сумнозвісним Валуєвськиим циркуляром, розісланим у Київський, Московський і Петербурзький цензорні комітети, вже у 1863 році заборонила друкування книг українською мовою. Нагадаємо, перший масштабний літературний твір, укладений розмовною українською мовою, — три частини «Енеїди» Івана Котляревського — були надруковані в 1798 році в Санкт-Петербурзі. (Козацьку державу Росія остаточно ліквідувала ще в 1775—1786 роках). Перший «Кобзар» Тараса Шевченка — 115 сторінок — видрукувало приватне видавництво Фішера в Санкт-Петербурзі тиражем 1000 примірників, які до читачів дійшли цензурованими. А після арешту Тараса Шевченка в 1847-му «Кобзар» був заборонений у Російській Імперії і вилучався не лише з бібліотек та книгосховищ, а й в окремих громадян.
Поряд зі «сквером київської інтелігенції»
з весни 2018 року стоїть арт-об’єкт
«Пантелеймон Куліш. Мислитель,
етнограф, дослідник, мовознавець».
Твір Пантелеймона Куліша про так звану Чорну раду в 1663 році під Ніжином — це і пам’ять, і спроба аналізу. Учасниками того зібрання були заможні й впливові козаки, а також козацька голота і чернь. Останні й обрали гетьманом популіста Івана Брюховецького. Натомість Яким Сомко, якого підтримувала старшина, зазнав поразки. У результаті від обрання Брюховецького не виграли ні козаки, ні простий люд, лише хитруни. А щоб утримати владу, гетьман пішов на значні поступки Московії, зробивши помітні кроки в обмеженні прав Української гетьманської держави. Саме тому історики трактують управлінський період Брюховецького як одну з найтрагічніших сторінок часів Руїни.
«Чорною радою» сам Пантелеймон Куліш, помічаючи «початки вищої громадянськості», хотів показати «політичну нікчемність Малоросії» — така була публічна оцінка подій письменником, обумовлена його відвертим характером. Згодом Миколі Зерову ця позиція була помітною в романі. Натомість сучасник Куліша Микола Костомаров наполягав на тому, що «Чорна рада» однаково відзначає «й міць, й слабкість духовного життя народу».
«Дати українській мові гражданство»
«Я — не поет. Я — не історик. Ні,
Я — піонер, з сокирою важкою».
Ці слова Пантелеймона Куліша досить часто цитуються, утім не всім відоме їхнє походження і навіть повне значення.
Такою була відповідь автора рядків на звинувачення-закиди в амбіціях перевершити Тараса Шевченка поемою «Україна від Володимира Святого до Богдана Хмельницького», яка закінчується словами «в благословенному місті Києві, у квітні 1843 року».
«Куліша непокоїла доля окремішньої української літератури, яка лише розпочинала свій шлях до європейської цивілізації, — переконує магістр балканістики та слов’янознавства, докторант Кіпрського національного університету (м. Нікосія) Богдан Косенко. Тому підсвідоме прагнення «дати українській мові гражданство» спонукає 24-річного Пантелеймона Куліша на велику працю: він узявся за написання української «Іліади» — поеми-епопеї «Україна». Куліш мав бажання познаходити всі думи про гетьманів та й зложити з них таку книжку, як Гомерова «Іліада».
«Але всі думи не були знайдені, а можливо, їх і не існувало, — розмірковує Богдан Косенко. — І Куліш заходився заповнювати ці прогалини власними творами. Він розумів, що взявся за діло майже непідйомне. Адже в «Іліаді» всі події втиснені в сорокаденний термін, а Кулішева епопея охоплювала майже 8 століть».
Пантелеймон Куліш пробуджує Україну.
Через щиросамокритичність Пантелеймон Куліш свою поему-епопею назвав «фантастичною імітацією народних дум». Упродовж наступних 18 років після її закінчення він не писав поезію. Повернувся до цього жанру лише після смерті Тараса Шевченка.
Загалом Пантелеймон Куліш є автором романів, повістей, поетичних збірок, ґрунтовних історичних досліджень, розвідок із народної культури і фольклору, першої фонетичної абетки української мови («кулішівка»), літературної критики, перших перекладів на українську мову творів світової культури (зокрема, майже всього Шекспіра). Ця творча спадщина складає 40 томів.
Дуже плідно працював він і як видавець, наполегливо і послідовно долаючи цензурні заборони. Протягом майже 40 років здійснив перший повний переклад Біблії українською, вивчивши задля цього давньоєврейську та давньогрецьку мови. «Я передаю світові пам’ятки духу народного, яким у моїх очах нема ціни» — писав він в одному з листів.
Раз у житті буває 200 років Пантелеймону Кулішу, нагадує Олесь Федорук, керівник виокремленого в Інституті літератури імені Тараса Шевченка НАНУ іменного Центру дослідження життя і творчості Пантелеймона Куліша. І це ще один привід осягнути велич непересічної особистості української історії.
ДЕТАЛІ
Учителювання і власна друкарня у Петербурзі
Микола ЄВТУХ, дійсний член (академік) НАПН України
Навіть «Гугл» вшанував ювілей достойника української справи.
Коли П. Куліш залишив університет, М. Максимович (тодішній ректор Київського університету) надзвичайно близько пройнявся його подальшою долею. Згодом він організовує йому зустріч із помічником попечителя Київського учбового округу М. Юзифовичем, характеризуючи П. Куліша як надзвичайно талановиту людину, і просить влаштувати його вчителем в одну із гімназій округу. І незабаром 28 січня 1841 р. П. Куліш був призначений учителем російської мови в Луцьке повітове дворянське училище. Йому, як молодому вчителеві, були створені найкращі побутові умови. Тут його, як зазначав П. Куліш у листі до М. Максимовича від 23 березня 1841 року, «любили і ласкали». Досить за короткий час молодий учитель проявив свій педагогічний хист і швидко завоював авторитет серед учнів. Про це він сам із великою радістю і задоволенням хвалився М. Максимовичу: «Меня больше всего радует то, что я перед учениками сумел повести себя так, что без всяких усилий заставил их повиноваться мне безусловно: уроки выучивают отлично, а в классе во время моих лекций так тихо, как в университетской аудитории, чего другие учителя не могут добиться никакими строгостями» [1, с. 5]
Згодом у серпні 1841 року П. Куліша було переведено на посаду вчителя російської мови і словесності до Києво-Печерського та Києво-Подільського дворянських училищ. А в подальшому в серпні 1845 року П. Куліша було призначено старшим викладачем історії Рівненської гімназії. Наприкінці цього ж року він переїхав до Петербурга, де з 15 грудня працював старшим учителем російської словесності 5-ї гімназії, а згодом одночасно ще й викладачем російської мови для неросійських студентів Петербурзького університету. Як перспективного викладача Петербурзького університету П. Куліша Академія наук відряджає за кордон для здобуття вченого звання професора слов’янських літератур і щоб згодом обійняти посаду завідувача кафедри слов’янських мов. Це відрядження відкрило перед молодим ученим широкі наукові перспективи. П. Куліш, перебуваючи в товаристві кращих ідеологів української національної свідомості (Кирило-Мефодіївське братство) глибоко переймався думками про українську школу, підручники, написані українською мовою для навчання грамоти. За його надто активну діяльність власті засилають на три роки П. Куліша до Тули, заборонивши йому викладацьку роботу.
Повернувшись із заслання, П. Куліш береться за написання підручників для практичної роботи в українській школі. Він засновує в Петербурзі свою власну друкарню, що і сприяло поширенню книжок написаних українською мовою у 60-х роках. Однією з найкращих книжок, виданих П. Кулішем у 1857 році, була читанка «Граматка», зміст якої складався переважно з церковних творів, оскільки тогочасна цензура, насамперед духовна, навряд чи пропустила б інший варіант. Однак ці релігійні мотиви були великої моральної вартості. У розділі «Яка була доля нашого рідного краю од найдавніших часів» П. Куліш подає коротку історію України, характеристику її політичного самоврядування...
Твори українських письменників, 39 назв
Наталія АНТОНЕЦЬ, старший науковий співробітник Інституту педагогіки НАПН України
Сходження на престол Олександра ІІ поклало початок нового етапу в історії держави — етапу вимушених реформ, адже під тиском економічної необхідності країна потребувала негайної модернізації. Одним із перших кроків нового імператора в напрямку пом’якшення напруження в суспільстві стало оголошення ним у березні 1856 р. наміру скасувати кріпосне право. Певна лібералізація життя в Росії активізувала діяльність демократичної частини суспільства, яка, крім іншого, починає виступати за впровадження загальної освіти, засуджувати становість школи, тілесні покарання, вимагати автономію вищої школи, вболівати за розвиток жіночої освіти тощо.
Вперше в історії імперії педагогічні проблеми починають широко обговорюватися громадськістю, більш того — вони стають предметом громадських ініціатив. Так, на рубежі 50—60-х рр. ХІХ ст. життя країни збагачується на нове явище — громадсько-педагогічний рух. Зміни в імперії стали поштовхом і для активізації національно свідомої інтелігенції в українських губерніях. Вбачаючи свій обов’язок як у розвитку національної культури взагалі, так і в поширенні освіти серед власного народу зокрема, тогочасна українська інтелігенція своєю діяльністю започатковує в новоствореному загальноросійському громадсько-педагогічному русі окремий просвітницький напрям.
Масовість учасників просвітницького руху української інтелігенції приводить у містах до логічної заміни поодинокої індивідуальної культуротворчої роботи на діяльність цілих об’єднань — громад. Такі напівлегальні громади на рубежі 50—60-х років з’являються у Києві, Петербурзі, Полтаві, Чернігові, Харкові, Одесі та інших містах. Усвідомлюючи, що головною проблемою народної школи в Україні є російськомовне навчання, громадівці починають намагатися переконати керівні органи в необхідності зміни такого неприродного стану. Хоча клопотання у вищі урядові інстанції залишилися без позитивного реагування, ще з 1859 р. навчання рідною мовою явочним порядком почало поступово ставати реальністю — нею самовільно велося викладання в перших на підросійській Україні недільних школах, а також у поодиноких самочинно влаштованих україномовних щоденних школах
Організація україномовного навчального процесу в недільних та щоденних школах потребувала відповідних підручників, яких на той час на Наддніпрянщині не було. Це стало поштовхом для виникнення першої потужної хвилі створення нового покоління українських навчальних книг, до якої залучився цілий ряд визначних діячів. Так, побачили світ «Українська абетка» М. Гатцука (1861), «Арифметика або щотниця» (1863) та «Українські прописи» (1862) О. Кониського, «Граматка» П. Куліша (1857, 1861), «Букварь южнорусский» (1861) Т. Шевченка та ін.
Проте мало було допомогти нижчим станам суспільства здобути елементарну грамотність — треба було ще дати їм можливість розвиватися далі або принаймні створити умови для самостійного закріплення набутих знань. У цьому могли допомогти лише рідномовні доступні за ціною книжки, які постачали б народу поживу для інтелектуального вправляння. Перший, хто зробив практичні кроки для вирішення цієї проблеми, став Пантелеймон Куліш.
Відбувши покарання за причетність до Кирило-Мефодіївського братства, він оселився в Санкт-Петербурзі, де став одним із засновників місцевої української громади, котра відігравала помітну роль у громадсько-педагогічному русі аж до 1917 р. Організувавши у 1857 р. за власний кошт першу українську друкарню, П. Куліш, зокрема, за три роки (1860—1862) у серії «Сільська бібліотека» випустив у світ 39 назв невеликих дешевих брошур із творами українських письменників. Це були оповідання І. Квітки-Основ’яненка («Підбрехач», «Купований розум»), Марка Вовчка («Чари», «Ледащиця»), Д. Мордовцева («Салдатка», «Дзвонар»), М. Номиса («Дід Мина і баба Миниха»), О. Стороженка («Закоханий чорт», «Голка»), самого П. Куліша («Орися», «Січові гості Чуприна і Чортоус»), його дружини Ганни Барвінок («Лихо не без добра», «Восени літо»), поетичні твори Т. Шевченка («Гамалія», «Наймичка», «Гайдамаки», «Перебендя») та ін.
Цю фактично першу в царській Росії спробу систематичного видання корисних дешевих українських книг для народу підтримали інші громадівці. Вважаючи, що П. Куліш деякою мірою забезпечив українського читача белетристикою, вони намагалися зосередитися на створенні науково-популярної та релігійної літератури. Так, заходами харків’ян анонімно виходять книжечка природничого змісту «Про тепло» (1862) та брошура «Правдиве слово до селян та хуторян» (1862), у якій роз’яснювався зміст підписаного Олександром ІІ «Загального положення про селян, звільнених з кріпацтва». Кияни видають книжку про фізичні явища в природі «Дещо про світ Божий» (1863), петербуржці — «Оповідання з Святого писання» (1863) С. Опатовича та ін.
Як сприймали ці видання ті, для кого вони друкувалися, свідчить, зокрема, автор статті «Ежедневная школа в Киеве» в журналі «Вестник Юго-Западной и Западной России» О. Стоянов. «Ученики почти с жадностью перечитывали все изданные украинские брошюрки, — писав О. Стоянов із жалем з приводу закриття владою школи при київському університеті, — и почти позаучивали их напамять. Особенно были в ходу: «Катерина» Шевченка, «Дзвонарь» Мордовцева и «Лист про злодія у селі Гаківниці». Зауважимо, що всі три згадані твори було видано в серії П. Куліша «Сільська бібліотека».
Широкий громадсько-педагогічний рух української інтелігенції не міг не викликати, врешті-решт, спротиву імперської влади. Першого нищівного удару було завдано 10 червня 1862 р., коли під приводом боротьби з поширенням пропаганди соціалістичних ідей було заборонено всі недільні школи та народні читальні. Це стало симптоматичним сигналом для місцевих адміністрацій, які вже давно з підозрою стежили за діяльністю громадівців. Значна частина активних українців у другій половині 1862 р. під тим чи іншим приводом зазнала репресій. Проте найбільш активні члени громад, незважаючи на складність ситуації, намагалися продовжувати просвітницьку діяльність — здебільшого в єдиній ще можливій формі видання дешевих книжок рідною мовою.
На знищення цього єдиного джерела національної освіти й було спрямовано дію Валуєвського циркуляра (1863), що трагічним чином вплинув на розвиток української культури. Але всі ті форми конкретної практичної просвітницької діяльності, які виникли на рубежі 50—60-х років ХІХ ст. ((у тому числі видання дешевих україномовних брошур), більш чи менш активно (залежно від політичного барометра) використовувались українською інтелігенцією аж до 1917 р.)
(Зі збірки виступів учасників сьомих Колесівських читань у Львівському національному університеті імені Івана Франка).
