«Щорс» проти «Чапаєва»
На початку тридцятих рокiв безрадiсне напiвголодне життя радянських людей ознаменувалося яскравою неординарною подiєю: на екрани країни вийшов звуковий художнiй фiльм «Чапаєв». У наш час це важко назвати «подiєю», а тодi в країнi коїлося щось неймовiрне: не окремi глядачi, а цiлi трудовi колективи, тримаючи в руках транспарант iз написом «На Чапаєва», єдиним строєм заповнювали зали кiнотеатрiв, про зайвий квиток, звичайно, годi було й думати. Дiйшло до того, що наркому кiнофотопромисловостi СРСР Борису Шум’яцькому зателефонував комендант Кремля Микола Спирiдонов, який сказав йому тоном наказу: iз знiмальною групою хоче зустрiтися товариш Сталiн.
Борис Захарович знав, що Йосиф Вiссарiонович закоханий у кiно, бiля робочого кабiнету має мiнi-кiнозал, слiдкує за новинами екрана, але до того, щоб зустрiтися з кiномитцями, справа не доходила. І Шум’яцький перевершив себе: не знаючи, чи доведеться колись iще зустрiтися кiномитцям iз вождем, вiн запросив у Кремль провiдних майстрiв радянського кiно: Ейзенштейна, Александрова, Пир’єва, Ромма, Герасимова, акторський «цех» представляли Орлова, Ладинiна, Раневська, Жаров, Ільїнський, Крючков, Тєнiн, Алейнiков, Андреєв, Бернес i багато iнших.
І от Георгiєвський зал Великого Кремлiвського палацу. Панує цiлковита тиша — всi у зосередженому чеканнi, напруга вiдчувається в усьому.
Як завжди, несподiвано й не з тих дверей, де на нього чекали, з’являється Сталiн. У залi вибухає нестримна овацiя, та Сталiн, пiднявши руку, знiмає її. Говорив вiн тихо, iз сильним кавказьким акцентом, тож стояла цiлковита тиша:
— Великий Ленiн заповiдав нам, що найголовнiшим з усiх мистецтв для нас є кiно. Чому вiн так вважав? Тому, що вглиб країни столичний театр не приїде, а кiнопересувка дiстанеться будь-якої глушини, знайомлячи глядачiв зi справжнiми шедеврами екрана. Такими, скажiмо, як фiльм «Чапаєв», який радянський народ назвав видатним явищем сучасностi.
Вiд iменi ЦК ВКП(б) i Радянського уряду я вiтаю виконавця головної ролi блискучого Бориса Бабочкiна, талановитих режисерiв Георгiя та Сергiя Васильєвих...
Виступ вождя уважно слухали двоє друзiв: молодий, але вже знаний український режисер Олександр Довженко та кiнодраматург i кiнокритик Вiктор Шкловський. Пiсля вишуканої вечерi з традицiйними для господаря Кремля грузинськими винами й добiрними фруктами, яка затягнулася до пiзньої ночi, вирiшили заночувати в Сашка, як називав його Шкловський. Приїхали до його будинку, господар тихо вiдчинив дверi. У монографiї «Сашко Довженко» — так, саме українське Сашко, а не Олександр, Шкловський згадував:
«Квартира Сашка на Можайському шосе чиста i дещо порожня: три невеликi кiмнати, дуже свiтла пiдлога в поєднаннi з темними плiнтусами, надає кiмнатам вiдчуття одвiчного порядку; книжковi полицi з непофарбованого дерева, кактуси на вiкнах i якiсь дивнi рослини на стiнах (замiсть картини). Сашко вже сивiв, але був стрункий i рухався легко.
Пiсля зустрiчi в Кремлi сон не йшов. Ми пили саморобне вино iз зеленої сулiї, закушуючи хлiбом iз зеленою цибулею, яку вмочували у сiль, i це була найкраща їжа пiсля кремлiвських делiкатесiв. Першим почав говорити я. Пригадав, як до нас на «Ленфiльм» прийшли два, по сутi, технiчнi працiвники — Георгiй i Сергiй Васильєви. Нiколи ранiше вони не знали одне одного, але з моєї легкої руки почали називати себе братами. Вони були операторами, вмiло ставили свiтло, а коли поталанило, стали помiчниками таких майстрiв, як Козинцев i Трауберг. У результатi обидва вони за якихось три-чотири роки ввiйшли до золотого фонду радянської кiнематографiї, випередивши навiть своїх учителiв...
Сашко, зi свого боку, зауважив, що нiчого дивного в їхнiй стрiмкiй кар’єрi вiн не побачив, адже i його фiльми «Сумка дипкур’єра», «Арсенал», «Звенигора», «Аероград» знайшли визнання глядача, а фiльму «Земля» позитивну оцiнку дав товариш Сталiн, премiювавши його, Довженка, квартирою в Москвi...
Я знав, що Сашко планує екранiзувати «Тараса Бульбу» за Гоголем, уже й сценарiй фiльму написав, i я обережно спитав його, як iдуть справи.
«Розумiєш, — вiдповiв, — у мене не йде перша сцена, коли Тарас при зустрiчi з сином одразу починає битися з ним. Цього не може бути, помiтно обурюється Сашко, такого не буває в Українi...»
Уранцi Шкловський пiшов, Довженко залишився один. Присiв до столу, замислився...
Василь Іванович Чапаєв — вiйськовий дiяч iз народу, якщо точнiше — отаман. Мовою кiно це персонаж другого або навiть третього плану. Його короткочаснi локальнi перемоги над колчакiвцями нiякого впливу на хiд громадянської вiйни не мали, то чому ж раптом вiн, саме вiн став всесоюзним героєм, рятiвником радянської влади?..
І раптом страшна здогадка пронизала його: це тому, що всi справжнi герої громадянської вiйни зникали безвiсти: за нез’ясованих обставин i не на полi бою раптом загинули Фрунзе, Котовський, Пархоменко, по єжовських тюрмах чекають «вищої мiри» Тухачевський, Якiр, Блюхер, Єгоров.
Але ж країнi потрiбнi герої, країна не може без героїв... Тому й не знала обмежень у накладi повiсть Фурманова «Чапаєв», а брати Васильєви, треба їм вiддати належне, зробили з Чапаєва чи не головного героя громадянської вiйни, улюбленця народу.
А потiм прийшла до нього й така думка: чому б вам, Олександре Петровичу, сценаристу та режисеру, який тут, у Москвi, представляє українське кiномистецтво, не зняти фiльм про українського героя громадянської вiйни? І на кому зупинили б ви свiй вибiр?..
Незаплямованими i не звинуваченими тодi в «ренегатствi» були три Миколи — Подвойський, Криленко, Щорс. Навiть не роздумуючи, Довженко зрозумiв, що його героєм буде Щорс, бо обидва вони були з Чернiгiвщини, тобто були земляками: Довженко народився в Сосницi на мальовничому березi Десни, а Щорс — у Сновську, на протилежному березi Десни. Та не це головне: у березнi буремного 1919 року, ставши вiйськовим комендантом Києва, Щорс прийняв делегацiю викладачiв унiверситету Святого Володимира на чолi з професором Олексою Левицьким, якi запропонували увiчнити в Києвi свiтле iм’я Тараса Шевченка, i Щорс пiдписав найперший наказ вiйськового коменданта: Бiбiковський бульвар надалi називати бульваром Тараса Шевченка...
Отже, Щорс. Майже однолiток Довженка, вiн закiнчив Київське, а згодом i Полтавське вiйськове училище, ставши пiдпоручиком царської армiї, отримав призначення в росiйську Самару. Та коли полк, де вiн служив, влився в бiлогвардiйську Добровольчу армiю, Щорс утiк на Україну, де очолив послiдовно Богунську, Уманську, Таращанську дивiзiї.
Довженко зрозумiв, що знiме фiльм про цю людину, сам i сценарiй напише. А оскiльки на росiйських кiностудiях навряд чи вдасться зняти проукраїнську стрiчку, вiн знiме її в Києвi.
У лютому 1938 року першим секретарем українського ЦК i головою Раднаркому УРСР було призначено Микиту Хрущова. Етнiчний росiянин, вiн iз повагою ставився до чеснот українського народу, тож одразу по приїздi в Київ, аби завоювати авторитет українського народу, пiдписав низку заходiв щодо спорудження в Києвi пам’ятника Тарасу Шевченку у зв’язку з наближенням 125-ї рiчницi вiд дня народження поета. Довженко зрозумiв, що такий керiвник пiдтримає i його творчi намiри.
І не помилився. Микита Сергiйович радо прийняв його, запевнив, що Раднарком профiнансує всi витрати, пов’язанi з фiльмом.
Далi Довженко спустився вниз, увiйшов до Театру iменi Івана Франка i в супроводi художнього керiвника театру Гната Юри зайшов у гримерну актора Вiктора Добровольського. Назустрiч пiдвiвся красивий високий чоловiк. Вiктор Миколайович був приємно вражений: сам Довженко — уславлений український режисер — раптом розшукав його.
Довженко одразу перейшов до дiла: повiдомив, що на Київськiй кiностудiї розпочинаються зйомки художнього кiнофiльму «Щорс», що вiн, режисер Олександр Довженко, офiйцiйно запрошує його, Вiктора Добровольського на головну роль, на що Добровольський вiдповiв словами Шекспiра: «Я отвечаю радостным согласьем». Щоправда, висловив застереження: Щорс не злазив iз коня, а виконавець його ролi нiколи на коня не влiзав. Довженко запевнив, що то не є вадою, пообiцявши запросити iнструктора-кiннотника.
Уже було вiдзнято чверть картини, як на робочому столi Довженка пролунав мiжмiський телефонний дзвiнок. Голова Держкiно СРСР Большаков, формально поцiкавившись, як просуваються зйомки, повiдомив, що йому дзвонив начальник Головного полiтичного управлiння Червоної армiї Лев Мехлiс, просив показати йому вiдзнятий матерiал.
«Для чого це? — здивувався Довженко, — фiльм на стадiї знiмального процесу, i я як режисер не маю намiру показувати «сирий» матерiал».
Большаков вiдповiв, що вiн також пояснював це Мехлiсу, але той був категоричний: Щорс — вiйськова людина, а все, що стосується вiйськових, не може не узгоджуватися з Головним полiтичним управлiнням армiї.
І от уже два кур’єри везуть до Москви металевi коробки з плiвкою. Щойно вони прибули до Москви, як знову мiжмiський телефонний дзвiнок, i чоловiчий голос мовив тоном наказу: «З вами розмовлятиме товариш Мехлiс».
— Ви що собi дозволяєте, Довженко, — почав гримати Мехлiс, — за втрату полiтичної пильностi пiд трибунал захотiли?!
— Не розумiю вас, Леве Захаровичу...
— «Не розумiю», — повторив Мехлiс. — У вас Щорс говорить iз сильним українським акцентом, а коли звертається до вiйська, то взагалi на українську переходить!
— Так це ж природно, — заперечив Довженко, — вiн народився в Українi, навчався вiйськової справи в Києвi, потiм у Полтавi...
— Помиляєтеся, Олександре Петровичу, Щорс давно став загальнодержавним героєм, тож облиште хуторянство, не треба нав’язувати йому щось нацiональне. Ви ж розумiєте, що за цим стоїть?
Довженко розумiв: по Українi прокотилася хвиля iнспiрованих Москвою судових процесiв, прикритих «боротьбою з нацiоналiзмом», «Спiлка визволення України», «Український нацiональний центр» тощо. У результатi найкращi представники української iнтелiгенцiї опинилися в Соловецьких концтаборах.
На завершення розмови Мехлiс повiдомив: аби «врятувати» фiльм, Москва пропонує свого актора на головну роль. Людина ця перевiрена, член ВКП(б), щоправда, з невеликим стажем, анкета його бездоганна. І головне: його кандидатура узгоджена з секретарем ЦК товаришем Ждановим.
Розпачу й обуренню Довженка не було меж, майже фiзично вiн вiдчув, як Москва брутально вдарила його бюрократичним чоботом. Виходу не було: або зняти фiльм з «узгодженим i перевiреним» виконавцем головної ролi, або вiдмовитися вiд подальшої роботи. Але ж позаду сотнi метрiв вiдзнятого матерiалу, колосальний труд усiх iнших учасникiв зйомок.
Не встиг Довженко прийняти якесь рiшення, як перед ним постав молодий, красивий «перевiрений» Євген Самойлов. Досвiдченим оком Довженко уявив його на чолi ескадрону у вiйськовому френчi й... повiрив актору — iншого виходу не було.
Але дуже скоро виявилася iнша вада: якщо Вiктор Добровольський говорив з українським акцентом, то Євген Самойлов — iз сильним росiйським, з вимовою актора столичного академiчного театру. Ну от, примiром, дiалог Щорса з Боженком. Самойлов каже: «Эх, бацька, червоные полки идут по Украине, и бежит немецкая нечисть». Або: «Вот закончится война, и мы с тобой, бацька, пойдем поднимать зябь».
Зрозумiло, Щорс не мiг так висловлюватися, бо так в Українi не говорять.
...У травнi 1939 року фiльм «Щорс» вийшов у всесоюзний прокат — вiд Ленiнграда до Магадана. Успiх фiльму був сенсацiйний: народ прийняв його, посадовцi всiх рiвнiв обiймали Довженка, наче рiдного брата, Євгена Самойлова оточували тисячi глядачiв...
Не забарився й результат: iще до початку вiйни Довженка було занесено до Всесоюзної Книги пошани, удостоєний звання заслуженого дiяча мистецтв УРСР, затверджено заступником голови Комiтету зi Сталiнських премiй у галузi лiтератури i мистецтва, очiльником Київської кiностудiї, лауреатом Сталiнської премiї першого ступеня.
Вiйна з чужими
Починаючи з 1930-х рокiв Сталiн пильно стежив за розвитком радянського кiно, особисто переглядав усе нове, що з’являлося на екранi, а потiм почав визначати стратегiю розвитку радянського кiно, даючи оцiнки та вказiвки по кожному фiльму.
Пiсля виходу знакового для Довженка фiльму «Земля», який зазнав всесоюзної слави, Сталiн чи не перший розгледiв непересiчний талант українського митця й почав приязно (наскiльки це в нього виходило) ставитися до Довженка. Однак увага вождя, а згодом i радянської влади не «розвернули» Довженка обличчям до цiєї влади, вiн вiдверто її не любив, не поважав i Сталiна.
Ну от, скажiмо, такий факт: коли почалася вiйна, Довженко жив у Москвi, а в Києвi, в центрi мiста, на вулицi Карла Лiбкнехта (нинi вулиця Шовковична) жили його батьки — Петро Семенович та Одарка Єрмолаївна. Довженка приголомшило те, що по мiрi наближення нiмецьких вiйськ до Києва всi «отцi мiста», за ними й очiльники республiки, рятуючи власнi шкури, повтiкали з Києва, виявивши абсолютну байдужiсть до цивiльного населення, i батькiв Довженка в тому числi. Олександр Довженко: «Випхали мене з Києва, залишивши нещасних моїх батькiв напризволяще. Щодня проходили повз i ні один не зайшов. Нiколи було... А потiм i самi повтiкали в закритих машинах, а батькiв моїх кинули на смерть. Скiльки жив буду — не прощу. Будьте ви проклятi, холоднi, жорстокi кар’єристи».
Якщо Довженко слав прокльони чиновникам за байдужiсть до батька та країни в цiлому, то Петро Семенович без проблем розiбрався, хто ж головний винуватець всенародного лиха: «Умираючи в Києвi од голоду, од голодної водянки, нещасний мiй батько не вiрив у нашу перемогу i в наше повернення. Вiн вважав, дивлячись на колосальну нiмецьку силу, що Україна загинула навiки разом з українським народом. Вiн проклинав Сталiна за невмiння правити i воювати, за те, що мало готував народ до вiйни i вiддав Україну на розорення Гiтлеру, помiгши йому пiдкорити Європу.
Його прокльони на голову Сталiна були безупиннi й повнi страждань i розпачу. Вiн бачив у ньому одному причину загибелi свого народу, бачив крах своїх старечих надiй на добро, крах сподiвань на добробут народу пiсля понесених жертв i трудiв i, безумовно, цiлком вiрно вiдчував гниль нашого виховання i всю мерзоту моральної непiдготовленостi до вiйни».
Так, початок вiйни виявив кричущу непiдготовленiсть країни до бойових дiй: неочiкувано стрiмкий наступ нiмецьких вiйськ утворив так званi «котли» — Корсунь-Шевченкiвський i Київський. То були гiгантськi оточення, в якi потрапив мало не мiльйон радянських бiйцiв, а вцiлiлi почали масово тiкати з армiї, про якийсь контрнаступ не могло бути й мови.
І тут виходить «знаменитий» сталiнський наказ: «Нi кроку назад!» — тих, хто не витримував ворожих атак i кидав зброю, розстрiлювали спецзагони НКВС, кожен, хто перебував у нiмецькому полонi, вважався зрадником батькiвщини i пiдлягав вiдправцi в концтабори. Обуренню Довженка не було меж: «Понад два мiльйони нещасних синiв України блукають у прифронтовiй смузi, щоб перейти до нас. А ми замiсть того, аби зробити все, щоб вони хутчiш перейшли, i кинути їх у бiй, ми, холоднi законники та мiстечковi патрiоти, вже об’явили їх державними злочинцями й гонимо їх у табори. Уже дехто тiкає назад, проклинаючи долю. Боже, якi ж бо ми нерозумнi, поганi вчителi та керiвники, як мало у нас, очолених найвищою iдеєю братства, гуманiзму, комунiзму, чулостi, навiть простої практичностi державної, як мало в нас, по сутi кажучи, любовi до нашої людини, вона в нас замiнена холодною формулою вiрностi iдеї Радянського Союзу».
Вiйна зi своїми
Попри нищiвну критику радянського ладу й стратегiчних «талантiв» Сталiна, Олександр Петрович виконав свiй громадянський обов’язок: у формi полковника прибув у розпорядження полiтуправлiння Пiвденно-Захiдного фронту, де був призначений iнструктором-лiтератором фронтової газети, але фактично очолив її. Його нариси тiєї пори ряснiють епiзодами бойових дiй, прикладами героїзму, роздумами про невмирущiсть i нездоланнiсть народу. Звiвши окремi епiзоди в єдине цiле, Довженко публiкує у своїй газетi документальний нарис «Нiч перед боєм». Й одразу неабияка удача: статтю без жодного виправлення передрукував центральний армiйський орган — газета «Красная звезда». Та й це не все: в селi Померки пiд Харковом його розшукав перший секретар українського ЦК, член Вiйськової ради Пiвденно-Захiдного фронту Микита Хрущов. Обличчя його iскрилося радiстю: «Олександре Петровичу, дорогий, щойно менi зателефонував товариш Сталiн i сказав: передайте Довженковi мою подяку, вiн сказав народовi, армiї те, що конче потрiбно було сказати».
Скажемо вiдверто: слова подяки вiд скупого на похвалу вождя — з одного боку, рiч приємна. Але не про це думки Довженка: нашi вiйська вiдступають без упину, ворог захопив усю Україну. Довженко бачив, як українцi, залишаючи Україну, брали з собою грудочку рiдної землi, а лiтнi бiйцi плакали...
У цей надзвичайно тяжкий час вiн робить такий запис: «Страшеннi дiла роблять на Українi. Страшеннi дiла. Уже знищено багато мiльйонiв людей, а скiльки вмре од голоду, од снарядiв, од бомб i розстрiлiв, одному Богу вiдомо. Лавру Печерську зiрвано мiнами, мовляв, «зачем она?»
Нiмцi мстили, а нашi ще мститимуть українському народовi — всi цi слiдчi з трибуналiв, уже мстять».
У цей час Олександр Петрович погано спить, його непокоїть думка, яка майже фiзично вривається у свiдомiсть: Україна в огнi. І вiн як кiномитець вирiшує показати трагiзм рiдного краю мовою документального кiно, яке вiн так i назве: «Україна в огнi».
Сценарiй вiн пише майже без зусиль, а найбiльш вдалi епiзоди до пiзньої ночi читає очiльнику України Микитi Хрущову. Олександр Довженко: «Микитi Сергiйовичу сценарiй «України в огнi» дуже сподобався, i вiн висловив думку про необхiднiсть друкування його окремою книжкою. Росiйською та українською мовами, мовляв, нехай читають, нехай знають, що не так воно просто на вiйнi».
...Здавалося, нiщо не вiщувало бiди: уривки з «України в огнi» регулярно друкували «Известия», раптом йому та Хрущову подзвонив секретар ЦК Георгiй Маленков, повiдомив, що його, Довженка, пропозицiю щодо заснування ордена Богдана Хмельницького вирiшено позитивно, подякував за «Україну в огнi», пiдкресливши, що в нiй є спiрнi та критичнi мiсця.
Аж от дзвiнок голови Держкiно Большакова, i схвильований, стурбований тон: щойно художня рада Держкiно почала знайомитися з його твором, як подзвонив секретар Сталiна генерал Поскрьобишев i зажадав: остаточний варiант твору передати товаришу Сталiну, як було сказано, «для ознайомлення».
Через якийсь час той же Поскрьобишев подзвонив Хрущову i запросив його на засiдання Полiтбюро ЦК ВКП(б). І додав: присутнiсть Довженка обов’язкова.
До кабiнету Сталiна Олександр Петрович входив без трепету: з часiв виходу «Щорса» вiд вiдчував приязне ставлення вождя до себе, а якщо ж у своєму сценарiї вiн припустився якоїсь помилки, так хто ж iз митцiв її не припускався...
За великим столом, ближче до стiни, сидiли члени Полiтбюро, а дещо окремо — українськi письменники Максим Рильський, Микола Бажан, Олександр Корнiйчук. «Чому вони тут, навiщо запросив їх господар Кремля?» — запитував себе Довженко.
Аж от увiйшов Сталiн. Усi пiдвелися, i Сталiн одразу перейшов до дiла:
— Хочу ознайомити вас iз порядком денним засiдання Полiтбюро: «Про антиленiнськi й нацiоналiстичнi перекручування в кiноповiстi Довженка «Україна в огнi».
Сталiн був розлючений. Вiн тримав у руцi сценарiй, густо позначений синiм олiвцем. Трохи заспокоївшись, продовжив:
— Великий Ленiн майбутнє українського народу бачив у тiсному союзi з росiйським. І от знайшлася людина, вiдома, до речi, всiй країнi, яка дозволила собi зревiзувати ленiнське положення. Скажiть, Довженко, от ви пишете «Хай живе Україна! Хай живе Радянський Союз!» Чому Україна на першому мiсцi?
— Україна поруйнована, як нi одна країна у свiтi, — пiдвiвся Довженко. — Поруйнованi й пограбованi всi мiста. У нас немає нi шкiл, нi iнститутiв, нi музеїв, нi бiблiотек. Загинули нашi iсторичнi архiви, загинуло малярство, скульптура, архiтектура. Поруйнованi всi мости, шляхи, розорене народне господарство, вiйна понищила й побила людей, повiшала, розiгнала в неволю. У нас нема майже вчених, обмаль митцiв. Кому ж, як не менi, сказати було слово на захист, коли отака вселенська бiда впала на нещасну мою землю?..
— Усi вашi дiйовi особи — українцi, i здебiльшого спiлкуються українською мовою. Ви що, не побачили на фронтi росiян? Чому ви так не любите росiян, Довженку?
— Нiколи не бажав i не бажаю зла народу росiйському, певен, що за законом загальнолюдським вiн не осудить мене за мою безмежну любов до мого українського народу, якому я служу всiма своїми силами, всiм серцем i розумом своїм. Я написав оповiдання чесно, отак, як воно є. Я знаю, мене обвинувачуватимуть у нацiоналiзмi, за нехтування класової боротьби та ревiзiю вчення класикiв. Але це не лежить в основi твору, не в цьому рiч. Я прагнув правдиво вiдповiсти на запитання: чому ми здали проклятому Гiтлеру свою Україну? Товаришу Сталiн, невже любов до свого народу є нацiоналiзм?
— Ваш сценарiй про вiдступ, вiн увесь просякнутий вiдступом з України, — продовжив Сталiн, крокуючи просторим кабiнетом, — про це вiдверто говорять вашi герої Кравчина i Запорожець, i не лише помiж собою. Заявляю вам: я не вiдступав, — вимовив Сталiн рiшуче, — i вiйська отримали вiдповiдний наказ. А те, що на Волховському фронтi вiдступив генерал Павлов, а на Пiвденно-Захiдному — генерал Кирпонос, так вони за це суворо вiдповiли.
І тут сталося те, чого Олександр Петрович нiяк не очiкував: Микита Хрущов, який за межами сталiнського кабiнету всiляко нахвалював «Україну в огнi», раптом почав несамовито лаяти її: виявляється, Довженко ошукав Хрущова, написавши щось вiдверто вороже народу, партiї та уряду, твiр ряснiє брутальними ворожими нападками, нацiоналiстична полуда настiльки затьмарила свiдомiсть Довженка, що вiн перестав бачити ту величезну виховну роботу, яку провела наша партiя, особисто товариш Сталiн для поглиблення братерської дружби народiв СРСР...
— Ви дивак, Довженко, — заговорив Берiя. — Навiщо видiляти лише одну нацiю — українську, хiба iншi постраждали менше? Моя вам порада: зробiть ваших героїв росiянами, нехай вони заговорять росiйською, i, будь ласка, знiмайте ваш фiльм...
Сталiн пiдiйшов до мiсця, де сидiли українськi письменники:
— Хто з вас читав цю рiч?
За всiх вiдповiв Корнiйчук:
— Мы разделяем вашу точку зрения, товарищ Сталин!
Сталiн знову пiдiйшов до Довженка:
— Якби ви не були художником, я б iз вами повiвся iнакше.
Резолюцiю засiдання Полiтбюро зачитав Маленков: «Критикуючи роботу нашої партiї та уряду з виховання народу, Довженко не зупиняється перед перекрученням iсторiї України з метою звести наклеп на нацiональну полiтику радянської влади.
Довженко, очевидно, не в ладах iз правдою. Інакше як зрозумiти, що Довженко у своїй кiноповiстi не викрив мерзенних зрадникiв українського народу — нацiоналiстiв? Вони вiдсутнi в кiноповiстi Довженка, нiби не iснують».
P. S. Зi спогадiв Юлiї Солнцевої, дружини Довженка: «Я побiгла вiдчиняти дверi. Вiн стояв розгублений, знiчено всмiхаючись. Я нiколи не забуду його обличчя в ту мить:
— Ти знаєш, мене, здається, вже немає. Там, у Кремлi, мене було порубано на шмаття й окривавленi частини моєї душi розкидано на ганьбу й поталу. Все, що було злого, недоброго, мстивого, все топтало й поганило мене. План з мого знищення перевиконано». n
