Нова лірична збірка відомого українського поета Ігоря Павлюка «Чорний льон» (Х.: Майдан, 2019) побачила світ пізньої осені, коли земні льони Волині потемніли, а небесні затягнуло темне хмаровиння. Та й у душі щось відцвіло вже синьо-синьо. Тож назва книжки, як і належить, метафоризує почуття ліричного героя та презентує архетип часу (до книги ввійшли поетичні твори 2007—2011 рр.). Так склалося, що поема «Паломник» (2017) і збірка «Перевізник мрій» (2019) випередили «Чорний льон» на шляху до читача. Але над лірикою, написаною десять років тому, час не має влади: вона акумулює свіжість почуттів і філософських узагальнень та передбачень, відбиває креативне світовідчуття завдяки застосуванню прийомів, які дають підстави говорити про особливості ліричного обдарування автора та феномен Павлюкового стилю. Звісно, йдеться не про продуктивність творення текстів: лише цьогоріч «пішли в люде» шість різножанрових творів письменника (а це — понад дві тисячі сторінок!) — а про якісну складову, ті «фішки», що забезпечують пізнаваність авторського письма, поетику творення художнього світу, його неповторність.
Тематологічні домінанти І.Павлюка — це мотиви любові, смерті та зорі як ідеалу прекрасного. Зоря — уособлення зв’язку з родом і долею, символ совісті й пам’яті, нагадування про плинність земного буття й потребу самореалізації, це вічне світло маминих очей в екзистенції сповідальної самоти. Тому поетичні рефлексії часом нагадують нічні промовляння до всесвітньої тиші та тиші внутрішнього космосу. До тиші, здатної слухати і чути. І ця вразлива тиша промовляє то голосом зорі, то її розпачливим криком, то засіває гнізда зірочками, то курИть Чумацьким Шляхом, то розсипається діамантовим димом. Відблиски зорі здіймають підводний вітер, золотіють, — іншими словами, наскрізний образ зорі слугує духовною віссю й небесно-земним опертям поета в його творенні світу за законами краси.
Мотив любові в поезіях І. Павлюка варто розглядати в кількох аспектах: любов до всього сущого в неприрученій природі (рослини, птахи, звірі); любов до людей, рідних по крові і духу (дід, бабуся, діти, друзі); кохання до жінки (мавки, Музи); любов до слова як безкомпромісної правди Творця в собі — і все це, врешті-решт, формує любов до Бога, батьківщини й України. Любов-віру і любов-хрест. Любов-бунт від безсилля хоч щось змінити самотужки і любов-служіння, що межує зі самоспаленням, офірою. Власне, поет торує шлях зернині істини, яка проростає ціною самозречення, що актуалізує життєвий сенс афоризмом: «Жити я готовий цілу вічність. Вмерти я готовий кожну мить».
Багата палітра мотивів відобразилася в композиції збірки, що містить дев’ять циклів, один із котрих має назву «Корчмарське». «Корчмарське» твориво привертає увагу не стільки відомим висловом про істину в вині, скільки можливістю пізнання виворітного світу, де «бандитські писки і салонно-відьомська краса», де «хтось вірить злим свічкам стволів, хтось ніжній скрипці», де «всі душі оптом продають», а «кров і ртуть стають подібні», де любиш, ніби востаннє, бо все людське, природне, мов усмішка, сприймається «як в Бога шрам», тобто абсолютно беззахисним, приреченим. Це антисвіт із фальшивою шкалою цінностей («брехливе дзеркало
сльози...»), пристосуванством як втечею від відповідальності («там, де криси, — там криза»), виродженням («та хани й хами навкруги») і метонімією винищення українства під різними приводами: «І шлях... І скрикують вози — Мов мучить совість». Це апогей страждань, коли закликаєш смерть як визволительку від темного космосу душі («як дитина, усміхнена смерть»). Це абсолютизація тверезого прозріння, виходу за рамки суспільних обмежень — за стіни «скляної корчми» як символічного образу суспільного сп’яніння, пастки — ілюзії вільного вибору. І вихід за її межі засліплює яскравим світлом метаморфоз і феномену відкриття сутності речей:
Ангел, який сміється, —
Це вже трохи біс.
Маски — колишні лиця.
Трави — маленький ліс.
Мудрість — це перша старість.
Ніжність — це юний ніж.
Кобза — бабця гітари.
«Так» — це вчорашнє «ні».
Сонце — поганська свічка.
Цукор — весела сіль.
Постріл — це тиша вічна.
Бог — то забутий біль.
Композиція твору тримається на парадоксі порівнянь, на зіставленні ознак, дій, топосу, часу тривання, причиново-наслідкових зв’язках, зміні релігійних координат і, вочевидь, зумовлює енергетичну напругу як наслідок межового потрясіння.
Мотив туги за ідеалом реалізується розмаїттям способів: навіюванням пізнаваного, репрезентованого в новому фокусі («дорога — фатальне продовження вен»); градаційним ланцюгом («Це гнізда на хрестах, / Це рейки на курганах... / І Всесвіт у стаканах»); сугестією простору самотності, безмежжя якого породжує алюзію сартрівської закинутості у світ («Ця війна не моя. / І душа моя дика не хоче, / Забинтована снігом, / Вертатись назад — до трави»); пробудженням зі стану самозаглиблення звуковою хвилею, породженою голосом, зойком, криком зорі, приземленим відлунням якого сприймаються звуки, рідні для сільського мешканця з дитинства, — крик півня, мекання кози тощо.
Поезії збірки — як партитура настроїв, де превалюють синьо-сиві психологічні кольори («тривога синя», «сива кров», «сива ліра» і «сива глина неба», «нервами бродить синенький струм», «квітка газу синя», «світить сивий Місяць у волоссі» , «сивий голос поля»), а то спалахує золотий і червоний («осінній цвіт сльози», «золотіють і сивіють всі, хто хоч трохи дерева», «Знов піду проти всіх і зостанусь один на один / Поміж синім і жовтим, чорнично-багровим», «позолочені трави лягають на Схід, / А корінням — до мене»). Символічна українська колористика. Зрима, щемка, болісна. Колір стає носієм образу українського воїна-захисника, типологічним узагальненням ідеї національної незалежності.
У результаті одночасного поєднання сприйняття кількох рецепторів народжуються несподівані метафори, що синтезують багатовимірний образ світу: «Голосом риби пахне степ, Світлом отруйним — місто», «світло солоне із довгих вен». Поезомислення вібрує непередбачуваними асоціаціями: «Блудна вода», «стежок аорти», «пісні тонкі, як ультразвуки», «артезіанська печаль»; буденне уподібнюється до високого («А поїзд суне.../ І ложки в чаї / Дзвенять, як дзвони»), аби з контексту конденсувати іронію: «Мене любили жінки і звірі. / За що — не знаю... / За те, що, може, любив Почайну / Більш, ніж Почаїв», — у такий спосіб тонко артикулюючи відмінності між топосом прийняття християнської віри та її метаморфозами.
Художній світ «Чорного льону» — це гойдалка між світами — земним із українськими реаліями («базар, бардак і бар»), де можливості самореалізації у побудові ідеальної держави настільки мізерні, що підтекстово перебування ліричного героя у «скляній корчмі» не стільки викликає осуд, скільки асоціюється з безсиллям джина в закоркованій пляшці (як і з безсиллям стороннього А. Камю вплинути на перебіг подій, коли ти в абсурдній грі без правил), — та уявним світом, де самітництво козака-характерника Мамая приголомшує відкриттям приреченості безсмертного духу на імпровізований рай: якщо його ні з ким розділити, рай стає пеклом.
Психологічна гойдалка — такий ефект зумовлюють поетичні твори І.Павлюка. Це своєрідне потрясіння-пробудження реципієнта тонко сугерованим естетичним впливом: від витоків роду — до прірви, від світового суму за непроминальною любов’ю до фіксування масок успішності «хана й хама», від язичницького поклоніння квітці і пташці — до знецінення впливу християнства на душу нашого сучасника: «То кроки смерті. / І сніжинками квітне / Пропаща синь. / Спить повістка на фронт / У дешевім конверті. / Світ — як дзвін золотий. / Егегей! Огого!.. — / Чорна церква — / Як тінь підсніжника». Урешті-решт, образ Землі як метонімія людства — це дифузія добра і зла, божественного й інфернального в людині — постає пекло-раєм, чистилищем, де розпізнається парадоксальна звіринна сутність людини: з одного боку, в боротьбі за територію, поживу, лідерство, розмноження, а з іншого — пристосуванство, підкорення сильнішому, ціна приручення задля вивищення над іншими, паразитування на багатстві. У цій шкалі цінностей поет мусить почуватися динозавром в епоху початку льодовикового періоду. Чужий будь-якій системі, він приречений бути очевидцем і літописцем, нервом історії, деревом без кори, яке знає «ніжність ножа». Прозорість перетікання «юний ніж — ніжність» візуалізується, синтезуючи перехід семантичних одиниць з інтригуючої чуттєвості одного регістру на низький больовий поріг дактильності, провокуючи одивлене відкриття відомих істин: будь-яка річ за своєю сутністю не є доброю чи злою — тою чи іншою вона стає в руках користувача; надмір будь-чого продукує свою протилежність (за законом переходу кількості в якість); нас убиває те, що ми любимо; але якщо ти не любиш — ти не живеш, а животієш, бо «Бог — то забутий біль». Такі глибинні смисли закодовані, на мою думку, в поезії І.Павлюка, закодовано його в етико-естетичну концепцію світобачення. Звідси — оксиморон «тяжкої краси», нетривкої внутрішньої гармонії («прилетіло щастя моє — коротке, мов пісня кулі»), якій дисонує то «щастя вкраїнське — ставочки, млиночки, базари», то «темне-темне щастя» бунту, аби вивершитись філософським висновком: «Пропащо всі щасливі», «жорстоке щастя — жити на планеті, що вмира від нас».
Імовірно, одне з низки тектонічних зрушень простору українства знайшло відлуння в підсвідомому застереженні від Апокаліпсу: «Земля — зріле яблуко райське в пекельнім саду» з міжпланетною пітьмою між представниками людської цивілізації та інстинктами канібальства в центрі Європи. Як розвиток мотиву відчуження й передчуття нових форм чорнобилів сприймається візія-проспекція «Повний кінець романтики. Міни лягають поруч», цитування Віктора Цоя («Коли мені брешуть — я не люблю. Від правди втомився теж») і усвідомлення приреченості на жертви: «Велика душа — наче дзвін великий: Не вміє дзвеніти весело». Однак автор уміє притлумити пафос іронією, що зринає з виголошення високим стилем задумів буденних, або, здавалося б, недоречних побутових деталей, однак саме завдяки їм художня правда позбавляється претензійності на роль ідейного рупора — вона проста, як повітря, що може бути і передгрозовим озоном, і вихлопними газами: «А дорога моя — Безконечно амбітна й трембітна — То в терновий вінок... То в радянський веде гастроном». Чи не тому поетичне мислення І.Павлюка сприймається як мовлення «хлопця з нашого двору», який зачаровує дивацтвом гри в парономазію (амбітна — трембітна, поклони — прокльони, бідна — рідна тощо), який здатен конденсувати прикмети часу до афоризму і в уявному конфлікті морального вибору — безсмертя характерника чи Україна — серцем обирає честь...
