Грона гніву

Якось несподівано назбиралося стільки глобальних проблем, які нинішня влада взялася вирішувати всі і разом, мов одним махом розрубувати Гордіїв вузол. А так буває лише в казках чи в легендах, коли «одним махом побивахом». Адже правду мовить народна мудрість: «Сім разів відміряй, а один — відріж», щоб без промахів, без помилок, які виправити потім ой як нелегко.

Так відбувається і з земельною реформою, яку нинішні керманичі надумали вирішити одним помахом руки «диригента» у Верховній Раді — раз, і всі проблеми вирішено, а так не буває. Чомусь це завдання взялися розв’язувати люди далекі від землі, від сільського господарства (у мене також лише далекі родичі залишились у селі, але тема ця болить мені). Зрештою, і на селі далеко не всі розуміють підступність поспіху в таких речах. Здається, ось дозволять продавати землю — продам свій пай та й куплю собі чи дітям... якусь дрібничку, бо на щось серйозне і вагоме тих грошей не вистачить, ошукають, як і з ваучерами свого часу: хтось скупив їх за безцінь, а сам придбав за них завод чи фабрику, адже в простих людей не назбиралося б грошей скупити достатню кількість тих папірців. Те саме відбудеться і з паями — ну звідкіля у простого фермера стільки готівки, щоб викупити ті паї, а брати кредити під шалені відсотки — це лізти у зашморг, та ще й дітей своїх туди тягнути.

Пригадую, яке сильне враження справив на мене роман нобелівського лауреата Джона Стейнбека «Грона гніву»: тисячі людей вимушені були знятися зі своїх насиджених місць і виїхати світ за очі, адже їхні ферми були закладені-перезакладені у банках, які просто зганяли людей з їхніх земельних ділянок, що переходили у власність банкірів. На місці маленьких затишних ферм, які стирали з лиця землі гусениці тракторів, найнятих новими хазяями, простягалися безкраї лани, які обробляла одна бригада трактористів чи комбайнерів, а тисячі колишніх дрібних власників гинули по дорозі до землі обітованої — благодатної Каліфорнії, куди вербували обездолених фермерів рекрутингові компанії на збір фруктів. Про дорозі сотні людей гинули, втративши віру й надію на кращу долю, доки не наливалися грона гніву, які вихлюпувалися у непокору.

Щось подібне може трапитися і з нашими селянами, яким, правда, нікуди буде податися, продавши свою землю, бо новим господарям, які житимуть за кордоном, а капітал зароблятимуть на наших чорноземах, буде байдуже до проблем чужого для них села. Чого не скажеш про нинішніх фермерів (звісно, не всіх), які живуть у тих же селах, де й господарюють, податки сплачуть за місцем проживання, які йдуть на розвиток громади — шкіл, садочків, доріг тощо. Мабуть, слід було б проводити роз’яснювальну роботу серед самих селян, пояснювати їм усі загрози, які чекають на них у випадку приходу на їхні землі чужинців-олігархів, які перетворять їхні села на фата-моргану. Боюсь, глевким вийде млинець тої земельної реформи, бо не пропікся як слід...