Традиції «маленького Риму»: столиця рідкісного ремесла Опішня планує стати українською туристичною Меккою

На опішнянських землях розташоване газове родовище, власники якого сплачують чималу ренту за користування природними ресурсами. Раніше ці гроші осідали в районній казні, тому наприкінці 2017 року, коли була створена ОТГ, селище мало у розпорядженні скромні 8 мільйонів гривень. Утiм уже через якихось 11 місяців завдяки перерозподілу фінансів стартова сума зросла майже у 8 разів, і тепер громада вважається «реверсною», віддаючи частину коштів до держбюджету. 

 

Децентралізація у майновій сфері дала вражаючі результати: Опішнянська ОТГ — одна з «наймолодших» у Полтавській області, але її здобутки кількісно й якісно перевищили сумарні досягнення попередніх голів селищної ради за всі роки незалежності. «Коли ми прийшли, працювала тільки одна машина з прибирання ву­лиць, та й та зупинилася наступного дня, — каже Микола Різник. — Тепер у нас є цілий парк комунальної техніки. Ми також відре­ставрували спортивну залу центру фізичного здоров’я, школу, дитсадок «Світлячок» у селі Малі Будища, що теж входить до ОТГ».

До речі, згаданий дошкільний заклад не працював більше 10 років через відсутність ремонту, а тепер тут тепло, красиво і затишно. На черзі — відновлення Малобудищинського клубу, що теж був списаний у небуття через вічне безгрошів’я. 

 

У перші ж дні після об’єднання в Опішні створили інвестиційний відділ, який почав займатися пошуком нових фінансових партнерів. Так, за підтримки міжнародної програми «ULEAD з Європою» в оновленому Будинку культури недавно відкрили сучасний ЦНАП, а завдяки участі у проєкті «Питна вода Полтавщини» отримали частину коштів для буріння артезіанської свердловини. «Самі б ми з цим об’єктом ніколи не впоралися, бо вартість робіт перевищувала весь наш річний бюджет до об’єднання, — повідомив Микола Різник, — але тепер наша давня проблема вже вирішена. Загалом, децентралізація — це перший випадок в історії країни, коли повноваження та ресурси не концентруються в центрі, а навпаки передаються на місця, що дає чималий поштовх для розвитку сільських громад. Гріх  було не скористатися таким історичним шансом». 

 

Наразі в Опішні відновили занедбаний центральний парк, займаються ремонтом доріг, налагоджують цивілізований збір сміття і облаштовують енергозберігаюче вуличне освітлення, що працює на сонячних батареях. Була спроба освітлити вулиці звичайною електрикою, але «Обленерго» запросило для підключення системи таку астрономічну суму, що вирішили скористатися автономним проєктом. 

 

Утiм в ОТГ не все так спокійно, як може здатися на перший погляд, бо війна із самостійною громадою не вщухає й понині. Влітку, наприклад, Миколу Різника заарештували, звинувативши в тому, що він узяв 12 тисяч хабара за дозвіл відкрити автосервісну фірму. Заступник селищного голови Теймур Мустафаєв тоді повідомив пресі, що підприємець підкинув Різнику пакет iз грошима для «підстави», оскільки тієї ж миті до кабінету зайшла чимала група правоохоронців. І хоча справа була шита білими нитками, розголос пішов по всій країні. У жовтні з пана Миколи зняли підозру, але проблема лишилася. Схоже, війна за ренту — з розряду вічних. 

Влітку цього року Опішнянська ОТГ ви­грала конкурс Мінкульту «Малі міста — великі враження», запропонувавши на розгляд фактично без­програшну ідею. Можна навіть сказати, що за своїх земляків замовив авторитетне слово сам Іван Котляревський, який у безсмертній «Енеїді» (ніби і на такий випадок) залишив влучний рядок: «Латин по царському звичаю Енею дари одрядив. Лубенського шмат короваю, корито опішнянських слив». Словом, цариця місцевих садів автоматично стала королевою однойменного фесту, що вразив мистецьким і водночас надзвичайно смачним культурно-гастрономічним міксом, пробудивши у місцевих жителів неабиякий підприємницький хист. На участь у заході організатори отримали півтори сотні заявок від майстрів, крафтових виробників і підприємців. Враз ожили і господині, які ще пам’ятають давні місцеві рецепти сливових напоїв, начинок, джемів і дивовижних кулінарних страв. Гості так завзято розмітали всю виставлену на продаж смакоту, що опішнянці тепер просять надати фестивалю статусу щорічного, а наступного літа зібралися висадити у рамках заходу додаткову сливову алею.   

До речі, «СливаFest» автоматично спричинив і не­абиякий комунальний бум, оскільки завдяки призовим та місцевим коштам громаді вдалося з нуля створити необхідну для прийому гостей інфраструктуру. Тепер на дозвілля тут роблять особливу ставку. «Рента — не вічна. Рано чи пізно вона скінчиться, — каже Микола Різник, — тому вже тепер треба думати про інші способи заробляння коштів». У планах — будівництво сторожової вежі, лижний «курорт», будинки відпочинку, зелений туризм. 

Якщо перших земних людей Адама та Єву Господь справді виліпив із глини, то вона неодмінно була опішнянською. Тож невипадково місцеві майстри за епохальною значимістю вважають себе другими після Бога і впродовж багатьох століть підтвер­джують свій статус конкретним ділом.

 

Теперішні володарі гончарного круга не лише ремісники, що й далі у дідівський спосіб горщики ліплять, а й художники, які через призму свого мистецтва глибоко осмислюють життя. По світу мислителів подібного ґатунку нині лишилося не так і багато, тому вони щоліта з’їжджаються до Опішнянського національного музею українського гончарства на симпозіум і впродовж місяця створюють глиняні шедеври на заздалегідь обумовлену тему. Словом, усі дороги сучасних гончарів ведуть до Опішні, яку вони за аналогією називають «маленьким Римом». Частина їхніх унікальних робіт залишається тут, завдяки чому експозиція музею давно вийшла зі стін двоповерхового будинку й тепер займає добрих 20 гектарів. 

 

 

Блукати між скульптурними шедеврами, які густо «заселяють» схожу на серпантин місцевість, — приємна душевна робота, бо тут кожен витвір мистецтва має свою історію, а земне межує з високим. Скажімо, на центральній алеї є справжній віз, вщент наповнений глиняним посудом (це щоб люди бачили, як у давнину гончарі розвозили свій товар по ярмарках та селах), але є і великий похилений хрест iз відбитками людських долонь. Саме так львівський майстер Тарас Левків побачив «Хресну силу», яка трохи похилилася, але ніколи не впаде, оскільки її підтримують мільйони людських рук. «Долучитися до підтримання віри ніколи не рано і не пізно, — запевняє екскурсовод Юлія Нижник. — Знайдіть тут долоньку свого розміру, і тоді загадане вами бажання обов’язково збудеться». 

 

Скульптурний шедевр «Лев при двох головах» у музеї вважають перлиною своєї колекції, оскільки місцевий майстер Василь Омеляненко зумів чималого за розміром царя звірів (2,5 метра довжиною і майже метр заввишки) виліпити монолітним, тобто без жодного фрагментарного шовчика. У гончарному ремеслі така унікальна праця прирівнюється до дива, тому в музеї «увічнили» не лише скульптуру та ім’я автора, а й шматочок музейного подвір’я, де те диво з’явилося на світ. Юлія Нижник так і каже: «Ось на цьому місці стояло гончарне горно, яке палилося дві доби. Воно мало дві топки, і дрова підкидалися саме там, де були голови». До речі, свій шедевр Василь Омеляненко створив два десятиліття тому. Зараз йому вже 94 роки, а він, слава Богу, й досі працює.

Роботи жінок-гончарів — ще одна окрема історія, яка приємно дивує контрастом. Кілька років тому темою опішнянського симпозіуму був стиль «ню», після якого тут лишилася робота харків’янки Лариси Антонової «Дама з міста». Це навіть не скульптура, а маленька вистава з трьома діючими особами. По центру лежить жінка, на якій з одягу — лише туфлі на підборах і відкладена книжка, а з протилежних боків крізь дірки у паркані на неї дивляться сільські чоловік та жінка. «Яка богиня, — думає вражений дядько, — мені б таку». «От же ж безсоромниця, — хитає головою стурбована тітка, спостерігаючи за обома. — І що ж він такого там побачив?» Словом, два світи, два різних погляди. 

 

А ось наша колишня співвітчизниця, а нині жителька Болгарії Варвара Карнаух побачила «Дизайн людини» вщент зацифорованим, тому її абстрактна людська постать, що примостилася на високому музейному паркані, усіяна різними кодами. Одні з них абсолютно конкретні й читаються легко (дата народження і смерті), а між цими двома епохальними подіями маса символів, які потребують окремого тлумачення. «Інформація, що приходить до нас, — якісно різна, — розкодовує символіку майстрині Юлія Нижник. — Темні намистинки відображають негативні новини, рожеві — позитивні, але з-поміж них найбільше нейтральних. Можливо, для нащадків навіть нейтральна для нас інформація буде важливою, тому на деяких із них авторка для більшої пізнаваності зобразила пташечки. Висновок простий: ми повинні брати з інформаційного простору те, що для нас є важливим, бо наші мізки не можуть утримати все».  

 

Утім передати енергетику Опішні, де що не двір, то взірець української самобутності, — дуже непросто. Сюди варто приїжджати щороку, аби спочити душею. А про туристичні зручності для своїх гостей в ОТГ вже подбали.