Універсальний «Мальок»: медик Олена Мосійчук винесла на собі з поля бою близько сотні поранених

Дивлячись на цю тендітну маленьку жіночку, легко уявити її в ролі казкової Дюймовочки в дитячому спектаклі. І аж ніяк не можна представити в ролі медика, який за кілька років на фронті виніс десятки важких чоловіків із поля бою на Донбасі, рятуючи їхні життя і ризикуючи власним. За цей подвиг Олена Мосійчук удостоєна найвищої недержавної відзнаки «Народний герой України», а також кількох медалей...

 

Шлях на війну Олена розпочала з протестного майдану Революції гідності, який розпочався в Дніпрі одночасно з київським. Там сепаратисти за підтримки «тітушок» та завезених російських найманців захопили приміщення обладміністрації, в якій працював батько її подруги. Їх чотири дні утримували всередині, про що не знали навіть рідні. На визволення цих людей зібралися місцеві спортсмени та звичайні патріоти, серед яких була й Олена. Буквально за півтори доби вони змогли вибити загарбників і звільнити заручників, за що дівчина отримала подяку від подруги. Коли ж у Києві розпочалася активна фаза Майдану, знайомі зателефонували Олені та її друзям, що машини, які везуть сюди шини, дрова, медикаменти, одяг, їжу, не пропускають. І попросили допомогти. Жінка на власному авто манівцями возила ці потрібні речі протестантам. Після закінчення Революції гідності Олена залишилася в столичному готелі «Козацький» зі своїми друзями. Разом із ними й розпочався її бойовий шлях в АТО, куди вона виїхала в... лосинах, майці та кросівках.

 

Їхній загін у складі 60 «безбашенних» людей, серед яких були спортсмени, бізнесмени, студенти, навіть колишні зеки з різних міст, озброєні однією каскою та бронежилетом на трьох і кількома помповими рушницями, виїхав у Маріуполь, де сепаратисти захопили військову базу та інші об’єкти. І буквально за півдня за підтримки місцевих патріотів їм удалося звільнити місто від цієї нечисті. Їхня група стала частиною добровольчого батальйону «Азов» і створила базу в Бердянську, де вони навчалися бути універсальними солдатами. Згодом перебралися на базу в Урзуф на Донбасі, розташовану на колишній дачі Януковича, де також активно тренувалися. Олені прислужилися знання парамедика, які вона отримала в Талліннському військовому інституті, а ще вона навчилася... артилерійській справі — вантажила міни, стріляла, коригувала вогонь і т.д.. Їхні хлопці брали участь у боях під Іловайськом незадовго до «котла». Олену тоді пошкодували взяти під обстріли «Градів», тож вона опікувалася пораненими на базі. 

 

Найстрашніший епізод у військовому житті «Малька», як охрестили Олену побратими, був у 2014 році, коли її товариш із дитинства, якого вона називає братом, Олександр «Дєрзкий» разом із «Гюрзою», «Золотим» та «Бєзумним» поїхали машиною на передову під Сніжним і потрапили у засідку. Вороги підбили їх із гранатомета — Сашу буквально прошило наскрізь і він помер, решті вдалося вижити. Під Новоселівкою від розриву ворожих мін загинули «Бізон» і «Вальтер». Сама ж Олена отримала контузію і два осколковi поранення, але продовжувала воювати, оскільки медиків у підрозділі більше не було. Вдруге її контузило під час бойової операції в Широкиному, після якої теж ще послужила. Була й третя контузія. Але одного разу парамедик Мосійчук просто не змогла піднятися — відібрало ліву частину тіла. Її відвезли на лікування до Києва. А оскільки контракт на військову службу в Олени якраз закінчився, то вона вирішила більше не випробовувати долю й не продовжувати його, адже в зоні АТО вже було достатньо медиків. Так і залишилася цивільною...

 

«Із початку служби мої побратими по «Азову» намагалися вберегти мене від участі в бойових діях, мотивуючи тим, що я «баба» і буду істерити, а пізніше на передовій мені самій доводилося ловити їх по полю в істериці,– з усмішкою пригадує бойові будні Олена Мосійчук. — Адже те, що ми переживали там, було дійсно не для слабкодухих. Часто виникали ситуації, до яких не готували навіть натовські інструктори. Іноді доводилося під ворожим вогнем буквально збирати відірвані руки-ноги і разом із пораненим бійцем доставляти у жовту зону, щоб передати медикам, які відвезуть їх у госпіталь, де пришивають ці органи. Моїм головним завданням було надати першу допомогу просто на полі бою — зупинити кров, стабілізувати відірвані кінцівки і довезти їх правильно, щоб можна було пришити, а також нормалізувати дихання, запустити серце, навіть ставити крапельниці. Витягти ж на собі таких бійців з-під обстрілу, доставити до машини — а хлопці ж були вагою і понад центнер при моїх 43 кілограмах, було зовсім нелегко. Але збирала всі сили, підключала адреналін i здобуті навички і робила свою роботу. До речі, вороги старалися вбивати медиків, адже розуміли, що вони рятують бійців. При цьому доводилося рятувати й ворогів для того, щоб наші могли отримати якусь інформацію, а потім передавали їх СБУ, і там уже вирішували, що з ними робити».

 

У цивільному ж житті Олена Мосійчук тривалий час не могла підібрати для себе належної психологічної реабілітації — не допомагали ні лікарні, ні спеціальні центри. І лише коли друзі запросили її працювати у благодійний фонд «Здорове дитинство без меж», який надає допомогу дітям, зокрема в дитбудинках, її душа поступово відійшла від війни. Жінка дуже радіє, коли бачить, як малюки, котрі зазнали багато горя у житті, приймають їхні подарунки, ідуть на контакт і просто оживають від їхніх візитів. А ще колишній парамедик планує вступити до групи швидкого реагування екологічної поліції, щоб захищати природу столиці, адже за цивільною професією вона — еколог. Проте воєнне минуле все ж не відпускає, і якось Олена Мосійчук таки не витримала і знову поїхала в зону АТО на Світлодарську дугу разом із групою медиків-добровольців, яких очолює парамедик «Тайра» — Юлія Паєвська, де півтора місяця знову надавала допомогу пораненим бійцям. Ця безстрашна й мужня жінка є для Олени справжнім прикладом військового медика. Хоча й сама Олена вже стала мало не легендарною, врятувавши близько сотні бійців, за що й отримала звання «Народного героя України».

 

Як зізналася Олена, для неї це було повною несподіванкою. Тоді вона була на передовій у Широкіному, і її навіщось запросили до Дніпра разом із командиром. Дорогою вони прихопили сина і маму й приїхали до театру, де й відбулося нагородження. Почесне звання і орден отримали 34 атовці, з яких тільки четверо живих, решта — загиблі під Дебальцевим та в Іловайському котлі. «Мій синок, який разом із мамою благословляли мене на війну — він навіть віддав тоді мені свого улюбленого собаку, який увесь час був зі мною на передовій, дуже гордиться цією нагородою й своєю мамою, — говорить Олена. — Він сказав мені, що хоче стати військовим, як мама, і захищати нашу землю. А для мене ці слова варті найвищої нагороди. До речі, мене відзначено ще й медалями «За зразкову службу в Збройних силах України» та «За жертовність і любов до України». Хоча воювала я, звісно ж, не за нагороди, а за те, щоб таким, як мій син, не довелося більше проливати кров за незалежність України».