Блага метро

Уже понад півсторіччя метро є невід’ємною частиною повсякденного життя більшості киян. Але, на жаль, короткочасні подорожі цим видом транспорту не завжди приносять задоволення. В уяві одразу спливає образ «улюбленої» години пік. Та це й не дивно: нескінченний натовп, роздратовані пасажири, тиснява... Можна вважати за щасливчиків тих, кому вдалося зайняти омріяні місця на сидіннях? Якби ж то: тут iще потрібно мати неабияку вдачу просунутися до виходу, поки купа нетерплячих осіб на протилежному боцi не почала вриватися у ледь відчинені двері. Тут можна заперечити — у тисняві, та не в образі. Але хто сказав, що метро — не найкраще місце для вирішення конфліктів? 

Лихо та й годі... А давайте зараз усі разом помріємо про яскраве майбутнє нашого Київського метрополітену. Тільки уявіть: ви стрімко крокуєте донизу світлого, чистого та просторого приміщення. Озираєтесь навкруги, а межі між підземною та наземною частинами начебто й немає. Замість бетонних стін — міцне прозоре скло. А кияни, неначе ті рибки в акваріумі, де для кожного знайдеться місце. Ось уже й до турнікетів підійшли: про квитки та жетони тут зовсім не згадують, натомість пропускають лише за відбитком пальців. Ніяких вам черг i метушні. Всі спокійно прямують далі. Хоч людей на платформі менше не стало, але у вагонах тепер є чим дихати. Ви, напевно, здивовані. Так, протиснутися всім до однієї комірки вже неможливо. Після того як вага пасажирів досягає певного ліміту, двері вагону автоматично блокуються. Не хвилюйтеся, по своїх справах ви точно не запізнитеся, оскільки сучасні супершвидкісні поїзди довезуть вас з одного кінця міста до іншого лише за 10 хвилин. А у вагонах так тихо-тихо, як по ставку пливе сухий листок. Ніщо не завадить насолодитися улюбленою музикою або дзвінком від близької людини. Тішить, що традиційно в руках пасажирів можна помітити книжку або ранкову газету, попри те, що в «підземці» є постійний доступ до iнтернету.

На жаль, зараз мрії не зовсім збігаються з реальною картинкою, але все можливо. Хто, як не ми, перетворимо наші уяви у дійсність?