Нехитра справа: які наслідки може мати в майбутньому ухвала проєкту закону про обіг земель

Розроблений найближчим оточенням президента Зеленського і протягнутий його ж політичною силою через український парламент у першому читанні закон про ринок землі несе в собі велетенську небезпеку для української нації.

 

Нічого подібного світова практика земельних відносин не знає. Що ж означає продати в одні руки 210 (двісті десять тисяч!) гектарів сільськогосподарських угідь?

 

Для довідки: загальна площа орних земель найменшої Чернівецької області становить усього 330,8 тисячіі га, а найбільшої Дніпропетровської — 2 мільйони 127,4 тисячі га. І ще таке уточнення: 210 000 га — це 2100 кв. км.

 

Для порівняння, аби уявити масштаби проєкту, зазначу площу деяких європейських держав: Монако — 2,02 кв. км; Ліхтенштейн — 160,2 кв. км; Люксембург — 2,6 тис. кв. км. Тобто передбачається продаж української землі площами майже, як уся держава Люксембург в одні руки.

 

Уже з цього видно, що апетити у когось неабиякі. Але одним-єдиним олігархом справа не завершиться. Не могла ж компашка Зеленського пропихати проєкт закону лише під одну особу. Звідси випливає, що родина з п’яти осіб, за законом Зеленського, може викупити 1 мільйон 50 тисяч гектарів, що дорівнює 10 тисяч 500 квадратних кілометрів. А якщо таких родин буде кілька?

 

Дві сім’ї з п’яти осіб кожна, за законом Зеленського, можуть спокійно викупити 21 тисячу квадратних кілометрів української землі, що більше площі держави Ізраїль, яка складає 20 тисяч 770 квадратних кілометрів.

 

Отже, планується скупка української землі у розмірах не лише районів і областей, а цілих країн. Невже на півдні України планують створити державу в державі? То для кого ця законодавча цілком очевидна і безсоромна афера Зеленського готується? 

 

Безумовно, що закон про ринок землі має свого ініціатора, організатора і конкретного автора. На нього чітко вказує факт виключення з  фракції «Слуга народа» (саме у такій вимові вони себе величають) двох депутатів, які не погодилися із очевидним лиходійством і не голосували за цей завідомо злочинний, на моє глибоке переконання, закон. Виключення з президентської парламентської сили одразу двох депутатів дуже багато про що свідчить, насамперед — таке не могло статися без відома Зеленського.

 

Отже, саме він є головною дійовою особою цього всесвітнього крутійства, саме йому дуже добре відомі імена тих, хто вже готовий розтерзати українську землю небаченими навіть у дуже хворій уяві розмірами — «порціями» по 2100 квадратних кілометрів! Тому є більш ніж достатньо підстав назвати цілком очевидну аферу про ринок землі «Законом Зеленського». Народ має знати своїх героїв поіменно і пам’ятати про них навіть через 100 і більше років.

Земля — це головна підвалина буття кожного народу. Ось чому законодавства всіх країн ЄС, окрім хіба що Латвії, практично унеможливлюють, а то й прямо забороняють іноземцям набувати право приватної власності на землю сільськогосподарського призначення.

 

У США кожен штат має власне законодавство щодо продажу землі, у більшості з них існує пряма заборона на продаж землі іноземцям, подібне спостерігаємо в Канаді. В Ізраїлі земля взагалі не продається нікому. А у Франції, окрім численних перепон для іноземців, існує пряма законодавча заборона продавати їм виноградники.

Після революції троянд у Грузії панувала неабияка ейфорія, всі очікували див та іноземних інвестицій. І вони прийшли з неочікуваних країв. Законом про вільний продаж земель скористалися кмітливі мешканці Пенджабу, що в далекій Індії. Вони продавали свої невеликі наділи на історичній батьківщині та купували землю в Грузії. В Індії продавали гектар за 50 тисяч доларів, а набагато родючіший гектар у найкращих долинах Грузії коштував 1400 доларів. Для грузинів то були тоді шалені кошти. Тепер гроші грузини проїли і дивляться, як на їхній, уже колишній землі, вміло господарюють пенджабці у своїх незмінних індійських тюрбанах. Так у серці Грузії виник шматочок Індії. Міжнаціональна напруга в Грузії спалахнула вже через рік, і закон про продаж землі спішно скасували. 

 

Якщо в Грузії з чиєїсь хворої голови фактично обдаровували іноземців невеликими ділянками, то в Україні мають намір «продавати» їх у розмірах по пів області в одні руки. Очевидно, хтось добре розуміє, що земельну аферу неминуче скасують, тому прагне відразу хапнути якнайбільше, бо приватну власність вже ніхто не відбере — закон зворотної сили не має.

 

У Польщі основою сільськогосподарського виробництва є сімейне фермерське господарство. Загальна площа такого господарства не може перевищувати 300 гектарів. Для набуття статусу фермера і купівлі землі громадянин повинен мати середню або вищу освіту за фахом, досвід особистої роботи в сільському господарстві не менш як п’ять років і мешкати в тій гміні (щось на зразок нашої сільської ради), де розташована земля, на якій він має намір створити господарство.

 

До 2016 року в Польщі був чинним мораторій на продаж землі іноземцям, а тепер їм купувати землю нібито й можна, але на певних умовах: тільки громадянам ЄС і лише якщо вони збираються її обробляти та проживають у тій самій гміні, де розташована виставлена на продаж земельна ділянка, або в сусідній, упродовж 5 років.

 

І навіть якщо іноземець відповідає цим вимогам, він може набути у приватну власність сільськогосподарську земельну ділянку тільки в тому разі, якщо її не хоче придбати ніхто з членів сім’ї продавця чи фермерів, зареєстрованих у місцевій сільськогосподарській палаті. То хто з українців зможе купити землю у Польщі?

 

Законодавство цієї країни передовсім захищає національні інтереси Польщі, це є правильно, виправдано та цілком зрозуміло. А що команда Зе пропонує Україні?

 

У Польщі встановлено обмеження — один власник може володіти не більше 500 га, а в Україні верхню межу пропонують встановити у ДВІСТІ ДЕСЯТЬ ТИСЯЧ ГЕКТАРІВ! Це загальна площа усіх орних земель п’яти середніх районів!

 

Наприклад, у Бродівському районі таких земель є 42,5 тисячі га; у Золочівському — 49,4; Радехівському — 45,6; Буському — 36,5; Радивилівському — 48,4. На якого «дядю» розрахована така законодавча новела політичної сили президента Зеленського? Це перше питання. А ось і друге: «Хто на цій, викупленій в недостатньо обізнаних і обдурених українців землі, буде жити і працювати?». І тут мені пригадалася така історія.

У травні 1991 року в складі делегації українських парламентаріїв мені довелось брати участь у симпозіумі ОБСЄ з питань охорони культурної спадщини Європи, який проходив у Кракові. У рамках цього форуму ми мали зустріч із віцепрезидентом американської компанії, етнічним росіянином на прізвище Волконський, він дуже пишався тим, що один з головних героїв роману Льва Толстого «Війна і мир» — його прадід.

 

Пана Волконського найбільше цікавили українські реформи, зокрема закони про іноземні інвестиції та продаж землі. Тоді ще існував Радянський Союз і продажу землі не було в найсміливішому проєкті, а цим питанням уже цікавилися на Заході.

 

Але найбільше здивували і вразили плани пана Волконського. Він заявив, що його компанія готова купити в Україні орних земель на один мільярд доларів та на стільки ж внести інвестицій і зробити замкнутий цикл виробництва — від вирощування зернових і соняшнику до виготовлення різноманітної готової продукції. Ні існуючі тваринницькі комплекси, ні елеватори, ні населення українських сіл його не цікавили — лише земля, бажано на Півдні України та суцільними масивами, все необхідне самі, мовляв, збудуємо. Робочу силу його компанія теж готова завезти в Україну і забезпечити всім необхідним.

 

Ось таку перспективу тепер взялася втілювати в життя зелена команда та ще й з дуже великим поспіхом — у так званому «турборежимі». А тепер поглянемо на вже наявний вітчизняний досвід роздачі українських земель та поселення на них іноземців крізь призму закону про ринок землі. Якщо його таки протягнуть і підпише президент — то це стане міною сповільненої дії з непередбачуваними тяжкими наслідками: соціальними і міжетнічними потрясіннями в майбутньому.

 

Малюнок Миколи КАПУСТИ.

 

Саме такий результат може мати продаж землі іноземцям та, як наслідок, — їхнє компактне поселення в Україні з практично неминучими конфліктами в майбутньому. Цілком реальну ймовірність такого розвитку подій досить добре видно з не такого далекого минулого Брідщини, яскравим прикладом є історія галицького села Гута Пеняцька, яке поляки досі називають польським.

Це село наприкінці XVIII— на початку XIX століть заснувала влада Австрійської монархії, яка саме тоді захопила Галичину після першого поділу польської Речі Посполитої. Австрійці тут, посеред лісів Вороняцького горбогір’я Подільської височини, збудували гуту — склозавод, на якому виготовляли скляний посуд, пляшки, віконне скло. Належність тутешніх земель до сусіднього села Пеняки дала назву новому поселенню — Гута Пеняцька. Майстрами працювали фахівці, завезені з Богемії та інших австрійських територій. Згодом тут поселилися українці, поляки та євреї. Наприкінці XIX століття більшість населення села вже становили поляки. 

 

До Другої світової війни жодних міжетнічних конфліктів не спостерігалося: українці, поляки, австрійці, євреї жили у взаємній злагоді між собою і жителями сусідніх сіл. Усе змінилося у роки воєнного лихоліття. Найголовнішою причиною розбрату і взаємної ненависті стала захланна, загарбницька політика польського емігрантського уряду в Лондоні, який прагнув відновити після війни свою владу на всіх, захоплених у 1920 році, західноукраїнських землях від Сяну і Західного Бугу на Заході до Збруча на Сході; будь-які розмови про самостійну Українську державу та прагнення українців до Незалежності заперечувалися й сприймалися вкрай вороже. 

 

Уже в 1942 році розпочалися масові вбивства українців на всіх етнічних українських землях: Холмщині, Підляшші, Надсянні, Лемківщині, Волині, Поділлі. Небувала хвиля терористичних актів практично не припинялася — польські бойовики вбивали авторитетних українців: вчителів, інженерів, активістів українських культурологічних організацій і керівників господарських установ та навіть священників. Найбільш резонансними в околицях Гути Пеняцької стали вбивства перед Святим вечором 6 січня 1944 року директора Ясенівської школи Івана Вавріва з дружиною Софією, а наступного дня, тобто на саме Різдво, 7 січня, — греко-католицького священника Мартина Балюти в полі поблизу Жаркова, родини Вікаторських 4 лютого у Ясенові. Усі ці та інші вбивства місцеві жителі пов’язували лише з бо­йовиками сусіднього села Гута Пеняцька та навіть називали їхні імена. 

 

Вбивства супроводжувалися ще й постійними психологічними залякуваннями, і не лише словесно. Досить частими стали нічні обстріли сусідніх українських сіл. Польські бо­йовики гутапеняцької АК (Армії Крайової. — Ред.) відкрито страхали українців, погрожували їм розправою, заявляли, що то «польска земя», невпинно повторювали гасло: «Украінци — за Збруч!»; називали Гуту Пеняцьку столицею, з якої розпочнеться побудова «Велькей Польскі од можа до можа», тобто від Балтійського до Чорного морів, а першим суто польським селом вони зроблять сусідні Пеняки, і в ньому не житиме «жаден украінєц». Звісно, що таке лякало, українці на ніч часто залишали свої домівки і втікали з Пеняків до родичів і знайомих у сусідні Чепелі. 

Дров у полум’я ненависті й ворожнечі підкидали зухвалі та дуже агресивні польські осадники-колоністи з 

околиць Гути, яким після окупації у 1920 році західноукраїнських земель польський уряд за воєнні заслуги надав тут значні земельні наділи у приватну власність. Термін «осадник» походить від польського слова «осада», що означає поселення, садиба. Масове поселення поляків із корінних польських земель переслідувало експансіоністську мету — полонізацію захопленої в 1920 році в підступний спосіб Західної України.

 

Упродовж 20-30-х років минулого століття польських осадників малими і великими колоніями розселили в усіх місцевостях Волині, Поділля і Прикарпаття. Осадники отримали по десять і більше гектарів української землі, на пільгові кредити та щедру фінансову допомогу держави збудували тут хати, хліви, стайні, стодоли і криниці, придбали худобу, коней, сільгоспреманент і різноманітну живність; завели солідні господарства; народили дітей, і тому вважали цю землю вже своєю, а Україну — частиною Польщі. Ось чому осадники з числа колишніх польських вояків так агресивно сприйняли саму ідею Української Державності та Незалежності України — вони в цьому побачили небезпеку, насамперед для власного благополуччя. 

 

Саме осадники і складали основи банд-груп, які ночами здійснювали вбивства українців. Ворожнеча й ненависть виросли із самої землі — поляки боролися за чужу землю та за власне майбутнє на ній. Вони прагнули зробити українську землю дійсно польською. Українці їм тут стали зайвими.

 

Проживши на українській землі в Гуті Пеняцькій неповних сто років, а осадники-колоністи — менше десяти, поляки, підбурювані шовіністами з власного уряду, взялися будувати тут так звану «Вєльку Польску». Тобто нахабно і безсоромно заходилися «будувати» Польщу в Україні. Подібне діялося на усьому просторі від Західного Бугу до Збруча. Таке «будівництво» мало трагічні наслідки для всіх. На Волині все завершилося насильним ви­гнанням поляків.

 

У Польщі цю акцію називають «волинською різаниною», але старанно замовчують причини, які призвели до трагедії.

 

Дуже сумною стала і доля Гути Пеняцької — 28 лютого 1944 року село спалили, а більшість його жителів розстріляли. Тепер польські урядовці включно із президентом Анджеєм Дудою звинувачують українців у цьому злочині.

 

На їхню думку, трагедія сталася внаслідок польсько-українського протистояння, але то не так. Цілком можливо, що в інших місцевостях могли бути винними й українці, які захищали власний народ на своїй землі, тому й здійснювали відплатні акції, але у випадку з Гутою Пеняцькою сталося по-іншому — село спалили, а людей розстріляли солдати гітлерівської айнзатцгрупи «Рейнгольд» під керівництвом оберштурмбанфюрера СС Фрідріха-Вільгельма Бока, водночас і командира 4-ї поліцейської моторизованої дивізії СС, сформованої у Сілезії з тамтешніх жителів: німців, поляків і чехів.

 

А причиною каральної акції стала тісна співпраця польського підпілля Гути Пеняцької з радянською партизанкою, яка здійснювала теракти у Львові, вбивства німецьких солдатів і цивільних у Пеняцькому лісі та в самій Гуті Пеняцькій.

 

Отже, село Гута Пеняцька австрійці заснували наприкінці XVIII — початку XIX століть, поляки його стали посилено заселяти у середині XIX ст.; спочатку все було добре — українці довколишніх сіл купували скляний посуд: склянки, дзбанки, слоїки, віконне скло. Немалу вигоду мали й жителі Гути Пеняцької. Негаразди виникли через сто років — поляки заходилися будувати на українській землі так звану Велику Польщу! Ну хто міг таке передбачити? Вже минуло 75 років, як не стало Гути Пеняцької, а скільки проблем досі має Україна.

 

Тобто поселення на українській землі поляків із початковою досить гарною метою — виробництвом предметів зі скла, врешті призвело до дуже тяжких наслідків — кривавого міжетнічного протистояння, наслідки якого досі дають про себе знати.

 

Історія з Гутою Пеняцькою стала яскравим доказом того, як компактне поселення іноземців у майбутньому може принести немалі проблеми для країни, що надала їм землю і притулок.

 

А де гарантія, що після такого дикого розпродажу українських земель, як то чомусь дуже прагне зробити комік Зеленський, подібного не відбудеться в майбутньому? Жорстокі й криваві двадцятирічної давнини події на Балканах, зокрема у давньому історичному сербському краї Косово, який став албанським, — дуже яскраве тому свідчення і велика пересторога. Нагадаю, у вже колишньому сербському Косово кривава і жорстока боротьба йшла не за народ і не за права людини, а за землю, і то було зовсім недавно, за нашої пам’яті!

Якось на початку двотисячних років я взяв участь у сільському сході у Підкамені Бродівського району, там мали розгладати питання залучення іноземних інвестицій, мене просили виступити і підтримати китайських інвесторів.

 

Зал Народного дому був переповнений, приїхало і п’ять китайців, вони просили надати їм у довготривалу оренду 100 гектарів землі, хвалилися, що у сусідньому Радехівському районі їм уже передали 20 гектарів; розповідали, що самі зі своїми сім’ями вирощуватимуть городину та все необхідне для життя, куплять будинки. Місцева влада їх підтримала, мовляв після розвалу колгоспу більшість земель облогує, поросли чагарниками і деревами, порожніх будинків довкола теж предостатньо — вибирай, що хочеш; iз китайцями хоч якась користь буде. За надання китайцям землі виступило двоє чи троє промовців. І тут трибуну надали мені.

 

Я одразу заявив, що категорично проти надання іноземцям в оренду української землі, а тим більше її продаж. Навів у приклад польських осадників і трагічні проблеми, з ними пов’язані, про це тоді ще добре пам’ятали всі старожили.

 

Нагадав про історичні сербські землі у Косово, куди після Другої світової війни керівник тодішньої Югославії Йосип Броз Тіто цілком із добрими намірами — для підняття тамтешнього сільського господарства — дозволив масово переселити бідних албанців. Але які проблеми таке рішення породило вже через 50 років! Закінчилося все кривавим і жахливим міжетнічним конфліктом.

 

Серби заявляли, що захищають свою історичну Батьківщину, тут відбулася знаменита Битва під Косово 1389 року, у якій серби зазнали поразки від турків і втратили свою незалежність на довгі 500 років. Про те, що то сербська земля, нагадували сотні християнських храмів і кладовищ в усіх куточках Косово.

 

Але й албанці мали не менш поважні аргументи: вони тут проживають, більша половина з них народилася на цій землі, вони становлять більшість населення краю і як народ мають право на самовизначення та власну державу. Світова спільнота, окрім Росії, підтримала не сербів, а косоварів, бо міжнародне право захищає права людини, а не інтереси історичної землі. 

 

Тепер Косово стало незалежною державою, у якій мало що нагадує про історичну сербську минувшину: від масового терору і кривавих розправ майже всі серби втекли в центральну Сербію; в Косово знищено практично всі сербські пам’ятники, церкви, монастирі; бульдозерами розрівняно сербські кладовища. А зовсім недавно — на пам’яті всього одного-двох поколінь — все починалося так гарно. 

 

Після мого виступу зал задумався, і, коли на голосування поставили питання про надання китайцям хоча б 20 гектарів землі, за це не проголосував ніхто, навіть лобісти «іноземних інвестицій» і агітатори за них.

 

Тепер, після реалізації плану Зеленського щодо продажу української землі, купити її в Підкамені та сусідніх селах, як і по всій Україні, зможе будь-який іноземець і в будь-якій кількості, та й рішення сільського сходу для цього зовсім не потрібно.

Земля — то основа буття кожного народу. Рідну землю називають Батьківщиною; її люблять, бережуть і захищають. Усі великі війни в історії людства точилися за землю. Друга світова війна — тому підтвердження. За що Гітлер її розпочав? За землю — життєвий простір, за розширення зони проживання арійської нації.

 

В основі гітлерівського геноциду народів лежала земля; звільнення від неї населення окупованих країн шляхом його фізичного знищення і переселень у віддалені райони; переслідували головну мету — «очищення» територій для поселення на них німців. І це творили заради майбутнього блага цивілізованої європейської нації у XX столітті! За мірками історії, зовсім недавно — на очах наших батьків і дідів.

 

Продати іноземцям землю своєї Батьківщини для українців досить непросто, а для усіляких зайд — справа нехитра. Новий власник землі стає її повноправним господарем, і лише він. Якщо українська земля належатиме чужинцям, то чиєю Батьківщиною вона стане через 10, 50 і 100 років?

 

А в наші дні політична сила, яка іменує себе «Слуга народа» (саме так), явно на повідку великого міжнародного капіталу та під його музику намагається протягнути закон, який передасть йому в одні руки по 210 тисяч гектарів найродючіших у світі українських земель. Особисто я вважаю, що про справжню суть підступно задуманої земельної афери в Україні добре знає лише кілька осіб; переважна частина депутатів монобільшості «Слуга народа» тисне кнопки, глибоко не замислюючись. Які ж то «слуги» і чийого «народа»? 

 

Про стадний принцип голосування у теперішній Верховній Раді України свідчить і факт виключення 15 листопада 2019 року із фракції «Слуг народа» двох депутатів, які не голосували за згубний для української нації закон. На моє глибоке переконання, то фракція зовсім не слуг, а справжніх баранів українського народу. Такий висновок випливає з майже одностайного та стадного голосування цієї бездумної отари 13 листопада 2019 року. Двоє, совісних і порядних, які проголосували проти, стали рідкісним винятком, першим, але, мабуть, не останнім.

 

Ми добре знаємо, що було у нашому минулому, але не можемо зазирнути на 100-200 років наперед, тому в такій визначальній для нації проблемі, як продаж землі, недостатньо продумані або й навмисно заплановані рішення у майбут­ньому можуть мати згубні та фатальні наслідки.

 

Задуманий явно далеко за межами України зловісний і підлий план розпродажу українських земель важко назвати Добром, а Зло завжди волатиме до Кари. Таке потрібно розуміти всім, особливо зловмисникам. Торжества в Україні цілком очевидного Зла не можна допустити. Слід також нагадати найголовніше: парламент країни — це не лише орган для поспішного штампування законодавчих актів, а передовсім найвища у державі трибуна широких і всеохоплюючих дискусій, майданчик для вироблення та прийняття справедливих рішень, а не кошара для баранів.

 

Що стосується обіцяного Зеленським референдуму про продаж іноземцям української землі, то, як свідчить досвід минулого, у Німеччині референдуми досить успішно проводив Гітлер і досягав на них понад 90% підтримки своєї глибоко аморальної та злочинної політики. Але чим це все закінчилося? Жоден референдум не може виправдати Зло, а тим більше — його освятити іменем підло введеного в оману 

народу.