Шість років тому велика країна в центрі Європи стала ареною надзвичайного для XXI століття трагічного дійства.
Спочатку був спротив Майдану проти розвороту влади януковичів, на догоду Кремлю, на 180 градусів від цивілізованих, європейських норм життя.
А потім вони — кремлівські ординці — власними персонами й у шкурах вітчизняних перевертнів пішли на нас війною.
Скільки перешкод подолано... І скільки ще попепеду належить перебороти.
Роби, що маєш і...
Фатум будь-якої влади — бути нелюбимою. Якщо влада позбавлена співчуття, вона безумовно отримує тиху або люту ненависть співгромадян. А якщо, до того ж, вона осліпла від жадібності до наживи, її зневажають. І такий виходить трикутник зi змінною геометрією, де кожна влада має або шанс, або небезпеку стати відторгнутою....
Чи можлива влада, котра заслуговує любові? У нормальному суспільстві, вочевидь, така любов аномальна. А возвеличення заслуг владоможця чи влади взагалі — це ознака небезпечного захворювання суспільства. Ми наступали на ці граблі не один раз. Але це не означає, що влада не може заслужити повагу. Навіть більше, єдиним мірилом, iз котрим тільки й можеш підходити до діяльності влади будь-якого рівня, — це повага або неповага громадян за служіння суспільству.
Високосний початок
Якщо кожну революцію традиційно вважати проявом хвороби суспільства, то Гідності — стала, з одного боку, справжнім антибіотиком від недуги влади поклонятись кремлівській тиранії, а з іншого — колосальним проявом пасіонарної патріотичності мільйонів; торжества духу над тупою силою; черговим витком загадкової алхімії, проявленої ще в часи Помаранчевої революції, — переродження населення в народ і демонстрацією величного, вирослого на помаранчевих засадах, духу молодого покоління українців.
Революція гідності починалася в листопаді 2013 року. В дощову ніч 21 листопада в Києві, на майдан Незалежності, вийшло півтори сотні мітингувальників. Вони вимагали від тодішнього президента Януковича підписати Угоду про Асоціацію з ЄС і не виконувати вимог Росії щодо вступу України в Митний союз.
А 24 листопада хода та мітинг на підтримку європейського вектору розвитку зібрали на майдані Незалежності більше 100 тисяч учасників. Партія регіонів почала збирати своїх прихильників у Маріїнському парку.
Першим переломним моментом протестів став розгін i побиття студентів уночі 30 листопада. Людей били кийками та ногами. Внаслідок розгону було травмовано 84 протестувальників, в тому числі 17 студентів. Частина протестантів знайшла притулок у Михайлівському золотоверхому монастирі.
Наступного дня колона обурених діями влади людей розтягнулася від парку Шевченка до Європейської площі. За даними BBC, у центр столиці вийшло близько півмільйона небайдужих українців.
«Розводняк» по-«регіоналiвськи»
Однак вітчизняні аналітики зазначають, що зрив підписання Угоди та побиття студентів були не єдиними головними причинами соціального напруження. Критична маса невдоволення «накипіла» через зростаючу корупцію та цинізм стосовно власного народу, що проявлявся в повній абсурдності коментарів влади щодо суспільно значимих питань. Так, політики та політологи схиляються до думки, що переговори з ЄС щодо підписання угоди про асоціацію були потрібні Януковичу лише для підсилення своїх позицій у перемовинах iз Росією, а висловлювання одного зі спікерів i «диригентів» правлячої Партії регіонів — Михайла Чечетова «Мы их развели, как котят» (стосовно опозиції) стало яскравим прикладом застосовуваних владою технологій.
На Євромайдані ж панувала «самоорганізована диктатура», люди все вирішували і робили самі. Справжній прояв колективного свідомого — мирні масові зібрання, м’яка, але переконлива сила злагодженості подальших дій, польові командири, спонсори протестів...
Надалі, через непоступливість влади та її намагання «закрутити гайки», революція переросла у відкрите силове протистояння з численними людськими жертвами.
Не минуле — ця історія триває сьогодні
На майдані Незалежності 21 листопада цьогоріч опозиція збирає Віче під гаслом «Ми маємо гідність!».
Невід’ємною частиною нагадування владі не відриватись від власного народу і не зраджувати його стала на День Гідності й Свободи також і хода до офісу президента.
Окрім того, чергова річниця Євромайдану супроводжується низкою просвітницьких заходів, яку організував і презентував Музей Революції гідності. Зокрема, на місці, де має постати сам Музей, 21 листопада відкрито виставковий простір «Майдан. Меморіал. Музей».
Також цікавим є мистецький проєкт українсько-американської художниці Олі Рондяк «Метемпсихоз»; проєкт «Київ незламний», що включає кіно, фото, музику за участі режисера Філа Стронґмена, фотографа Володимира Шуваєва та піаністки і художниці Влади Бучко.
Відро дьогтю
Стригти всіх, хто був при владі всі роки незалежності, під один гребінь змушує нас те, що більшість українців так і балансує між бідністю та нуждою.
І останнім часом усе це поглиблюється ще й болючими моральними прорахунками влади — намаганням розвалити розслідування злочинів проти боротьби, яка вже ввійшла в історію як нечуваний духовний підйом спротиву брехні, лицемірству, попранню національних інтересів.
Усі злочини, скоєні під час Революції гідності, умовно об’єднані в одну велику «справу Майдану». Вона нараховує 89 кримінальних проваджень. У них, зокрема, розслідують убивство 91 людини — 78 мітингувальників та 13 силовиків.
Але слідство у «справi Майдану» може зупинитися через те, що Верховна Рада не проголосувала за поправки до закону про ДБР, які дали б змогу продовжити розслідування.
Адже, за новими правилами, Генеральна прокуратура України остаточно втрачає слідчі функції, а «справа Майдану» переходить до Державного бюро розслідувань.
Виходить, що «справа Майдану» не є пріоритетом ні для керівництва ГПУ, ні для ДБР? Наразі існує велика ймовірність, що Держбюро гальмуватиме це провадження, оскільки очільника відомства пов’язують iз колишнім заступником адміністрації президента Януковича Андрієм Портновим. Він i його колеги, зокрема Олена Лукаш, якраз і є фігурантами цих справ.
Адвокатська дорадча група, яка об’єднує адвокатів сімей Небесної сотні, вимагає скликати позачергову сесію Верховної Ради України, щоб слідство у «справi Майдану» не зупинилося. Також адвокати звернулися і до президента Володимира Зеленського з вимогою не передавати провадження Майдану до ДБР, поки не буде створено управління у справах Майдану в ДБР і поки туди не переведуть слідчих ГПУ.
Раніше цими справами займався Сергій Горбатюк на посаді керівника управління спецрозслідувань Генеральної прокуратури. ГПУ звільнила його 23 жовтня 2019 року. А дещо раніше Горбатюк заявляв, що очiльник офісу президента Андрій Богдан хотів припинити розслідування злочинів часів Революції гідності й економічних злочинів Віктора Януковича та його оточення.
Генеральний прокурор Руслан Рябошапка вважає, що справи Майдану досі до кінця не розслідувані через неефективність слідчих. Очільник ГПУ запевнив, що вони не будуть «поховані».
А нещодавно біля будівлі офісу президента України відбулася акція родичів загиблих героїв Небесної сотні та постраждалих учасників Революції гідності, які прийшли нагадати Володимиру Зеленському про необхідність розслідування майданівських справ і не допустити його зупинки.
Декілька днів тому керiвник Державного бюро розслідувань Роман Труба заявив, що розслідування справ Майдану тимчасово зупиняться, бо у відомстві не вистачає слідчих.
Ну як тут без Нормандії?
Vip-агітатори Путіна під мідні труби облизують Зеленського як єдину надію на «добросусідські» вiдносини. А в Україні знову, як із вогнем у соломі, час від часу починаються ігри з гальмуванням слідства щодо розстрілів на Майдані; й зі статусом російської мови. Із кадебістської скрині знову дістають стару, але надійну страшилку — український націоналізм, який перекручують на антиросійський гріх. Дурість, бачте, — це не відхилення від розуму. Це — такий розум. У нас досить тривалий час накидалась наживка русофобії в Україні, бо для неї нібито є підстави. Але парадокс у тому, що підстави, може, й були, але русофобії не було, хоча її довго роздмухували кремлівські специ в команді Януковича, провокуючи схід i південь на сепаратизм, аж доки не навалили на нас озброєною, ненавидячою наше вільнолюбство, ордою.
І що ж у тій «наддержаві»? На думку російських аналітиків, унаслідок сучасного економічного та політичного курсу існує загроза розвалу Російської Федерації на кілька незалежних держав.
Знову виникає питання до реанімованих представників старої влади януковичів та до «нової» — зеленських-коломойських та інших кремлепоклонників: до якої Росії вони нас увесь час затягують? До тієї, для якої сенс у війнах і в смертях тисяч? Яка замерзає поруч із нафтовими й газовими ріками? Яка впевнено повернулася до однопартійної системи? У якій держава не може взяти під контроль навіть добування золота? Де вся демократія звелася до обожнювання президента? Де народ одностайно голосує за сильну владу, навіть не підозрюючи, що обирати треба владу справедливу? І нарешті — що так насторожило Кремль в українській трагічній дійсності, що Порошенка (до якого, не будемо кривити душею, і в нас є чимало претензій, але який, зійшовши на пост президента, зайняв непохитну позицію лідера саме Української держави) намагаються запхнути за ґрати?
Тож День Свободи на тлі такого політичного бекграунду триматиме під пильним прицілом зустріч у нормандському форматі лідерів держав, де є всі шанси статись черговому повороту в долі багатостраждальної України.
